розділ 22

Про несподівані знайомства та справжніх видунок

Зрештою, померти теж непогано.

(Енштейн)

На свій безмірний подив, дійшовши до світла в кінці тунелю, Луї опинився зовсім не перед райською брамою і навіть не поряд з пекельними котлами. Найбільше це місце було схоже на чийсь покинутий офіс, з якого втікали настільки поспішно, що покинули всі меблі, частину паперів, якогось співробітника та опудало ведмедя, що став на задні лапи.

Трохи менше це місце було схоже на чернечу келію з історично-пригодницьких фільмів. Стіни такі, підходящі, кам'яні. І форма вікна-бійниці нагадує. А ще чорна хламіда з капюшоном, що висить на вішалці.

— Доброго дня, — ввічливо сказав Луї, заходячи до приміщення.

— Хм, — озвався забутий співробітник і зашурхотів папером, а опудало ведмедя наче трохи повернуло голову, але Луї вирішив думати, що це тільки здалося.

— Я здається помер, — зізнався некромант.

— Так, так, постій поки що осторонь. Мені треба звіти про зроблену роботу підписати, — сказав забутий співробітник і присунув до себе стопочку паперових аркушів.

— Ага, — тільки й зміг сказати на це Луї. Правда стояти осторонь не став. Він зрушив в бік стос паперу на шкіряному кріслі, що стояло під стіною, і сів на звільнене місце. — Вибачте, а ви не смерть випадково? — чемно запитав хлопець.

— Героїчна смерть, — відповів забутий співробітник і пильно подивився на Луї.

Очі в цієї людини або, швидше, не людини, були великі й абсолютно чорні, що дивно виглядали на блідому худому обличчі. І погляд, мабуть, був моторошний. Ось тільки Луї все життя вчили, що поглядів лякатися не треба, поглядом поки що ніхто і нікому нічого не зробив. Тому, замість того, щоб витріщатися в чиїсь очі, застигши в жаху і розгубивши всі слушні думки, слід подивитися, а чи не дістає володар моторошного погляду меч з піхов, чи не розкриває широко пащу, щоб голову відкусити, і чи не тягне крюкоподібні руки, щоб дістатися смачненької печінки.

— А які смерті бувають? — спитав Луї, ігноруючи моторошний погляд.

— Різні, — відповів смерть і став спритно, не дивлячись, підписувати листочки один за одним. — Але найчастіше люди помирають через дурість. Це у мене робота не бий лежачого, героїв насправді не так і багато. Зате дурнів, котрі бояться лікарів, лізуть куди не треба, не помічають неприязні родичів, блукають темними провулками, обвішавшись золотом... загалом, багато їх таких, різних. І роботи там…

Смерть зітхнув і таки подивився, що він там підписує.

— Справи, — сказав Луї. Трохи посидів, розглядаючи робоче місце смерті, а потім занудьгував і вирішив ще трохи поговорити. — А мені куди далі?

— Нікуди, просто посидь і не заважай. Вони тебе заберуть, — терпляче відповів смерть. А може, йому теж було нудно підписувати нескінченні папірці.

— Чорти? — вирішив таки прояснити свою подальшу долю.

— Ні, чортів там точно не було, хоча компанія підібралася дивна.

— Ага, — сказав Луї, відразу зрозумівши, що за компанія.

А потім трохи подумав і згадав, що ця компанія має живу і мертву воду і, напевно, немає бажання займатися похороном, особливо копати ями. Луї і сам цю справу не любив, необхідність щось копати була першою з причин, через які він вирішив, що некромантом бути не хоче. Краще якусь іншу справу собі підшукати.

— Гаразд, почекаємо, — вирішив хлопець. Потім ще трохи поспостерігав за смертю і спитав: — А чому ви не зробите собі печатку?

— Ось що за допитливий хлопець? — спитав смерть у стелі. — І, головне, питання які ставить… ніби не некромант зовсім. Ти, неуч, ти хоч знаєш, що твої колеги самі себе вбивають аби побувати тут?

— Це ті, які стають лічами? — уточнив Луї. — Завжди вважав, що це дурість. Вони ж, по суті, ті ж зомбі, просто мізків у них більше і магія на додачу. Втім, мій двоюрідний дядько довів, що якщо в ліча вистрілити з гранатомета, філактерій можна вже не шукати. Тому що кракозябра, що вийшла, фізично не здатна зшити себе воєдино. І розриви в магічній павутині, якою вони себе обплітають перед тим, як здохнути і відродитися, такі, що магія у них теж перестає працювати. І яка користь при такому розкладі від безсмертя? Той, у якого дядько стріляв, так і валяється незрозумілою купою в кам'яному мішку, який дядько собі в підвалі обладнав. Бабуся нас навіть на екскурсію туди водила, демонструвала, чому це не дуже гарна ідея. А ліч лаявся латиною, кричав, що йому вже багато тисяч років і клявся придумати як з'єднатися в ціле і всім помститися. Загалом, на сімейній раді вирішили не ризикувати і коли дядько, якому ця істота чимось дорога, помре, засипати той мішок вапном. Або сірчаною кислотою залити, якщо знайдуть у таких кількостях. Здається, ще хлорку хтось пропонував...

— То був дурний і самовпевнений ліч, — сказав смерть. — Розумний би не став зв'язуватися з людиною та гранатометом… Втім, їх і без гранатометів то на частини розрізають і закопують у різних кінцях країни, то дракони на купи попелу перетворюють, якщо розуму настільки мало, що шкодити драконам починають. А не шкодити вони не можуть, ти ж знаєш, чим харчуються мертві… Але я не про це. Ти розумієш, навіщо вони себе на лічів перетворюють?

— Щоб бути дуже сильними магами, — сказав Луї тоном школяра-відмінника.

— Правильно, — згодився смерть. — Просто природа твого дару така, що тобі, щоб переступити на наступний ступінь дару, слід померти. І дурні некроманти стають лічами.

— А розумні? — запитав Луї.

— А розумні, як твоя двоюрідна бабуся, яка вирішила, що хоче вилікувати свою подругу від безпліддя, просто вмирають, а потім оживають.

— Е-е-е-е-е... — тільки й зміг сказати Луї, який не знав таких подробиць про біографію жодної з бабусь.

— В неї була клінічна смерть, двічі. Вперше отриманої сили виявилося недостатньо.

І смерть весело підморгнув.

— Справи, — тільки й зміг сказати Луї.