розділ 17

Про розділ шкури неубитого ведмедя

Зовнішність оманлива

(Народна мудрість)

Дорогу Фініст видивився, тільки зробивши три кола над місцевістю. Дорога виявилася вузькою, практично непомітною з висоти пташиного польоту, гілки її закривають і маскують.

Дженні стрималася і не обізвала його ідіотом, хоч дуже хотілося. Непедагогічно воно якось.

Південь по мурашнику начебто визначили правильно і пішли до дороги. На півдорозі Фініст виявив мох на старому дереві і радісно сповістив, що росте цей мох краще на північній стороні, тому по ньому також можна орієнтуватися. Дженні, яка, поки шукали мурах, бачила цей мох разів сто, аж ніяк не менше, заскрипіла зубами і нагадала собі, що відвішувати копняки підопічному ще непедагогічніше, ніж його обзивати. І по головах підопічних бити також не можна. Так само як і он тією сухої гілкою по спині.

Фініст, який не підозрював, які бажання обурюють супутницю, весело йшов лісом. Прорубуючи дорогу крізь чагарники, навіщось стукаючи рукояткою меча по сухих деревах і розмірковуючи про те, що скоро підуть гриби. Куди ці гриби підуть, Дженні навіть знати не хотіла.

Потім дорога нарешті знайшлася. Фініст уточнив по дереву з мохом, де знаходиться північ, і Дженні, повела його за руку вліво, відчуваючи себе старшою сестрою не дуже розумного братика. Втім, «братик» цьому почуттю зникнути не давав, ніби поставив собі за мету щоразу перевершувати самого себе якщо не в дурості, то в дивацтві точно.

Спочатку він надовго застиг над коров'ячим слідом посеред підсохлої калюжі. У сліді все ще залишалася вода і там щось червоподібне ворушилось. А навколо нього ореолом розсілися білі метелики, які навіть добрих молодців чомусь не боялися.

Фініст стояв і дивився на слід, хмурячи чоло. Дженні стояла поруч і не розуміла, що він там побачив. Нарешті дівчина не витримала і запитала про це. І Фініст, урочисто і з підвиваннями, розповів якусь дику історію про хлопчика, який випив води з козлячого сліду і сам став козлом. І тому тепер добрий молодець вирішував велику проблему — закопати цей слід, щоби дітей не спокушав, чи саме висохне?

Дженні заглянула в каламутну воду і зрозуміла, що нею не спокуситься навіть невибаглива дитина, а потім тріснула Фініста долонею по потилиці і похмуро сказала:

— Це коров'ячий слід.

— Має бути козлячий, — не погодився добрий молодець.

— Я дочка фермера! І коров'ячий слід від решти точно відрізню! — розлютилася Дженні і вказала вперед. — Ходімо!

— Ну, якщо відрізниш… — із сумнівом протягнув Фініст, але сперечатися не став і слухняно пішов.

Потім Фіністу захотілося зробити добру справу і допомогти вирости великим і красивим маленькому деревцю на узбіччі. Дженні ледве вмовила його нікуди не лізти і не обламувати гілки. Через сотню кроків Фініст знову знайшов кому допомогти — нетверезому мужику, що спав під кущем, і вже обікраденому — хтось вульгарно вкрав у нього чоботи.

Нещасного скривдженого і босого чоловіка Фініст ніс на руках, як гарну дівчину. І, мабуть, доніс би до його рідного села, якби мужик не прокинувся, не вирвався з криками і не помчав кудись у глибину лісу, голосно підозрюючи Фініста у сексуальних зв'язках із тещею. З чиєю саме тещею, мужик не уточнював, але добрий молодець все одно образився.

А потім, як тільки Дженні вирішила, що на цьому пригоди на сьогодні закінчилися і далі можна йти спокійно, з хмар, що затягли небо, почало капати. Десь далеко пролунав громовий гуркіт, стало ще темніше, а потім прямо над головами мандрівників блиснула блискавка.

— Мамо, — сказав Фініст і сів.

— Ти що, блискавку боїшся? — здивувалася Дженні.

— Ні, але мені не подобаються, коли вони так близько...

— Ходімо шукати укриття, — вирішила Дженні, найбільше бажаючи зустріти чергового гостинного лісовика.

Але на лісовиків їм цього разу не пощастило — жоден не попався. Зате незабаром Фініст знову зупинився видивившись щось ліворуч. Дженні нетерпляче смикнула його за руку, натякаючи, що краще йти вперед, поки дорога не розмокла і перетворилася на непрохідне болото. Добрий молодець не прислухався, так що довелося Дженні зупинитися і вилаятися.

— Там гора, велика, — нарешті ожив Фініст і показав рукою кудись праворуч.

Дженні чесно подивилася, але нічого так і не побачила — небо було темне, крони дерев не світліші, та й дощ не допомагав щось роздивитись.

— Не бачу, — зізналася Дженні.

— Там блискавка блиснула і її стало видно. Вона недалеко. Може в ній печера є?

Дженні знизала плечима, а потім згадала, що Мурзик говорив про щось несподіване, наче підводний човен посеред степу. А побачити якусь гору посеред рівнинного лісу Дженні точно не чекала. Тож це цілком могло виявитися те місце, до якого вела карта.

— Ти напрям запам'ятав? — спитала дівчина.

— Запам'ятав, — впевнено відповів Фініст.

— Тоді веди! — звеліла Дженні і пішли.

Як виявилося, дерева поки що дощ не пропускали і йти лісом було набагато приємніше, ніж дорогою — нічого не капало за комір і не намагалося промочити наскрізь. Щоправда, щастя тривало недовго. Фініст напрям запам'ятав правильно і незабаром вони вийшли до гори, яка виявилася рукотворною спорудою, схожою на піраміду майя.

— Ось, гора, — гордо сказав Фініст і показав пальцем на знахідку.

— Шукаємо вхід, — вирішила Дженні, трохи помедитувавши на дощ, що встиг посилитися.

Добрий молодець радісно кивнув і вискочив на галявину з пірамідою.

Дженні неохоче поплелася слідом. Сама ж захотіла супроводжувати це непорозуміння. Ніхто за язик не тягнув. А коли взялася, доведеться донести цей тягар до кінця.

— Аби до переможного, — пробурмотіла Дженні. — А то можуть бути варіанти, аж до чоловічого.

***

Галявина була дуже симпатична і подобалася Мірет. Обідати на такій, розсівшись на розстелених покривалах та знайдених у безрозмірній сумці подушках – суцільне задоволення. Особливо коли можна притулитися плечем до некроманта і слухати, як жаба тоном матусі розповідає Аркалелю про шкоду алкоголю.