розділ 4

Про нелегку долю цапів-відбувайлів і чарівну силу мистецтва

— У нього добре поставлений голос.

— Але, на жаль, його поставлено на таке місце…

(95 квартал)

Те, що він просто вибрав не той інструмент, Луї запідозрив давно. Ось не любили його за щось роялі, піаніно, клавесини, синтезатори та навіть така екзотика, як челеста. Але ж у Луї сімейна впертість... Без впертості некромантам взагалі не можна. Бо якщо не будеш упертий як дюжина ослів, тебе зжеруть. Обов'язково зжеруть. І тут уже не має значення зомбі м'ясом пообідають, або щось екзотичніше — душею. Потрібно завжди бути впертішим, ніж немертві. У що б то не стало.

І у Луї, треба сказати, непогано виходило. Він був живий і навіть цілий, а те, що чотири рази довелося тікати з ганьбою, а потім користуватися різними вбивчими амулетами, випрошеними у старших родичів, таке з усіма трапляється. Час від часу.

Загалом, Луї був некромантом і умів бути впертішим будь за кого.

А от із клавішними цей номер чомусь не пройшов. Клавішним на чужу впертість було начхати. І слід було перестати гаяти час, давно відступити і звернути свою увагу на струнні. Хоча б на банальну скрипку. Хоча електрогітара набагато краща.

Луї ласкаво погладив одну з колонок, які він з такими труднощами дотяг від дороги до старого цвинтаря. Увімкнув ноутбук. Окинув нічний краєвид важким поглядом і лише після цього взяв до рук гітару.

Це буде чудовий жарт.

Хтось там казав, що від його гри на роялі мертві з трун встають. Фігурально, щоб йому було порожньо. Цікаво, як цей розумник, який зараз спить на дачі всього за два кілометри від цього цвинтаря, відреагує, коли до нього прийдуть мертві? Буквально. Напевно, смішно відреагує. І, можливо, на все життя запам'ятає, що погану музику мертві не люблять. Вони віддають перевагу хорошій. Головне правильно підібрати інструмент та мелодію. Тоді можна одним ударом убити двох білок — і родичів змусити відчепитись, дозволивши йти своєю дорогою, і всяких придурків заткнути… Ну гаразд, одного, інші йому можуть не повірити, навіть якщо він комусь розповість.

Втім, родичам і так краще помовчати, особливо батькам, які назвали дитину Луї. Ні, традиції — справа хороша, і так, предки-французи, з легендарним даром, теж непогана, але навіщо з дітей знущатися? Невже б предок образився, якби Луї назвали, наприклад, Сергієм. Та він навіть на Гліба був згоден, хоч і не любив це ім'я. Все краще, ніж Луї, не у Франції живе.

Загалом, через ім'я над Луї в школі насміхалися. Але він терпів і нікого не вбив. А ось насміхатися з його музичних талантів не варто.

Некроманти мають свою гордість.

Луї посміхнувся та заграв. Рвана мелодія, розбурхуючи простір, рознеслася над цвинтарем. І добре, що на цьому цвинтарі не було нікого живого, крім самого гітариста. Його музика могла вкрутитися в голову як свердло, збовтати мозок і змусити його витекти через вуха.

Мертві заворушилися в могилах, а бард, що випадково потрапив на цей цвинтар, навіть закрутився юлою, намагаючись знайти становище, при якому музику було б менше чути.

Музикант не вгавав. Він грав і грав, із властивою некромантам упертістю. Ось вирішив собі, що електрогітара здатна розбудити мертвих, і тепер не зупиниться, доки цього не досягне. Легше змиритися з неминучим та віддати когось на заклання.

Мертві порадилися і дружно виперли нагору того, хто міг надати їхньому дружньому колективу найменше опору.

Старий склеп, з потрісканими від часу уклінними ангелами, загадково засвітився. А потім світло зібралося в тоненьку дівочу фігурку в легкій білій сукні. Вона відкинула голову до місяця і істерично, але беззвучно засміялася.

Луї посміхнувся ще й дівчині, на мить перестав терзати гітару і поманив примарну діву пальцем. Вона неохоче підійшла і приготувалася слухати. Дурне некромантське завдання слухати, а не чергову мелодію.

А потім Луї ще й заспівав.

Приспіву дівчина вже не витримала. І зрозуміла, що краще буде бездомним бродячим духом, аніж дослухає пісню до кінця. Вона підхопила довгий поділ і рвонула до темної смуги лісу.

Луї провів її здивованим поглядом. Потім дістав з кишені потертий блокнот, тричі стукнув кінчиком пальця по скроні, посилюючи нічний зір і, присівши і поклавши блокнот на коліно, спритно щось там написав.

(Запис у щоденнику)

Сьогодні, несподівано для себе, я дізнався, що важкий рок здатен навіть прогнати примару. Тепер думаю кому б цей секрет загнати. Впевнений, знайдуться екстрасенси, яким воно знадобиться. А мені знадобляться гроші. Хочу купити басуху.

А десь у селі, біля самого лісу, вічно молодий і вічно п'яний Василь, котрий трудиться сторожем на фермі, назавжди протверезів і посивів, після того, як посеред футбольного матчу з телевізора вилізла дівчина в білій сукні. Вона озирнулася, шарахнулася від старого акордеона, що припадав пилом на підлозі під вікном, і, вчепившись руками у волосся, втекла крізь стіну.

***

А в цей же час дуже і дуже далеко один старий схиляв юну дівчину до чогось поганого. Вона була в цьому певна, але відмовити, на жаль, не могла.

Дівчину звали Міррет. Вона була гарненька, як ангелок, і вчителі говорили всім поспіль, що ніколи не бачили більш оманливої зовнішності. Тому що насправді Міррет – демониця.

Які вчителі? Звичайні, які викладають у школі магії в одному глухому світі. Світ був тихий і похмурий, і якби не школа магії, в якій серед учнів було близько вісімдесяти дев'яти відсотків виходців з інших світів, цей світ давно міг би анігілювати, просто так, від нудьги. Але учні нудьгувати не давали, ні світу, ні вчителям, ні собі. Та й як тут занудьгуєш, якщо серед цих учнів традиційно ховаються юні боги, у яких особливої сили поки немає, а неприємностей вони собі вже нажили одним фактом свого народження? Одних родичі не любили, підозрюючи, що юне покоління обов'язково зазіхне на їхнє місце та віруючих. За іншими фанатики полювали, вважаючи, що божество, принесене в жертву невідомо кому, наділить їх божественною силою і безсмертям. Третім просто було нудно вдома, а тут, як-не-як, компанія одноліток. Так що шастали по цьому світу найнеймовірніші істоти, поступово в ньому навіть стаціонарні портали зародилися і стало заносити всіх підряд, починаючи від банальних магів, які намагичили щось не те, і закінчуючи інопланетянами, що примудрилися кудись не туди повернути на своїй літаючій тарілці.