I

За вікном стояла квітуча червнева днина, вщент залита сонцем і солодким буйством літа, коли наша родина справляла похорон баби Катерини. Радіючи успішно складеним іспитам, я саме приїхав на канікули додому, де неочікувано застав за голосіннями безутішну матір, що тулилася до батькового плеча.

— Ішемія... — ледь відтягувала вбита горем мати. — Це у нас спадкове...

Проводи бабиної душі в останню путь були зорганізовані блискавично швидко, адже добра половина рідні покійниці перебувала тут, у Полтаві, інша ж її частина — далеко за океаном. Дядько Василь поривався прилетіти з Канади, але мусив був спершу узгодити свій раптовий від'їзд із керівництвом, котре, одначе, попри всі дядькові слізні прохання й заломлювання рук залишилося непохитним (таке тітка Олена згодом розповідала на поминках).

Слабо закарбувався в моїй пам'яті образ напівміфічного дядька Василя... Чого не скажеш про крутяцькі подарунки, котрі він привозив з-за кордону нам, своїм численним племінникам. У широкому родинному колі про дядька завжди відзивалися схвально, бо він, чесний трудяга, бач, вибився таки в люди і живе тепер у достатку горя не знаючи... Це, в принципі, і все, що було мені відомо про родича. Інформацією «з перших вуст» я не володів, адже його захмелілі застільні балачки про життя на чужині (нелегке, але сите) мене малого ну зовсім не цікавили! Куди веселіше було шматувати кольорові обгортки подарунків, котрі дядькова дружина-канадійка дбайливо упаковувала (як у них там за океаном заведено на Різдво чи дні народження) дітям злиденної України, що аж тряслися за імпортними цукерками та іграшками. Своїх братів, чи то пак кузенів, якщо висловлюватися по-модньому — Алекса і Джона (а між нами просто — Санька і Ванька), я, здається, бачив лише двічі. Навіть попри те, що у школі вони факультативом вивчали українську, та й дядько намагався спілкуватися з ними виключно рідною мовою, говорили вони поганенько й до того ж із сильним акцентом. А ми — провінційна шпана — тих двох відсторонених, трохи зверхніх в перевазі свого походження, прибульців, нашими знаннями англійської рівня «Лондон іс зе кепітал оф Грейт Брітан» вразити аж ніяк не могли. Та якось вихитрювалися тоді підтримувати взаємну комунікацію — діти ж бо!

Отже надворі парувало спекою літо, тому було вирішено не чекати на сімейство дядька Василя і справляти похорон відразу, поки зморшкуваті тілеса бабці ще трималися вкупі.

З дитинства я не виносив подібних церемоній... Мене проймав невимовний жах коли ми з батьками заходили до хати, де стояла одинока домовина (завжди широка в плечах і вузька в ногах), а в ній лежав той, хто ніколи більше не встане, не озветься і не подарує тобі свою теплу усмішку... Жевріли лампадки перед печальними образами святих, в ніздрі бив рясний душок квітів, котрими обкладали покійника в увесь зріст, залишаючи відкритим поглядові лише лице. Воскове, навіки застигле в кожнісінькій своїй зморшці, неживе лице...

Та змалечку я зненавидів похорони саме через те, що в таку вразливу пору дитинства один за одним із життя пішли мої любі бабусі і дідусі — перші вчителі доброти та мудрості. Значно вибуло з батькової сторони — стару прабабу Акилину я зовсім не пам'ятаю, бо на момент моєї появи на світ вона вже була лежачою, та саме їй судилося стати першою моєю дитячою скорботою. Декілька років по тому помер дідо Степан, і майже вслід за ним — бабуся Таня. Так дуже скоро я лишився усієї Полузерської рідні, а за цими болючими утратами загубилася й стежка у те мальовниче село — заквітчану колиску моєї надмірної, майже хворобливої мрійливості. Лише тоді, коли остаточно спорожніла похилена Полузерська хатина, я, попри те, що все життя прожив у Полтаві, вперше відчув себе істинно «городським» хлопом — без роду і племені...

Щодо материної рідні, то тут усе набагато заплутаніше... Власне, баба Катря до цього часу залишалася її найстаршим відомим мені представником. Непроста доля випала старій, адже змалечку і до кінця своїх днів мусила вона боротися за існування, буквально відвойовувати власне право на життя. З голодних післявоєнних років лишилася баба сама по собі, бо осиротіла зовсім рано (батька замордували німці в концентраційному таборі, а невдовзі по тому померла й мати — подейкували, що «від горя»), і аж до епохи брежнєвського застою, коли після трагічної кончини чоловіка — діда Олекси, мусила на мізерну вчительську зарплатню годувати трьох своїх жовторотиків. Не дивно, що на старість бабця трохи поїхала дахом — мало того, що пережила стільки, так ще й «поталанило» їй уродитися натурою тонкою, творчою...

Коли стара занедужала основний тягар піклування взяла на себе тітка Олена — мамчина старша сестра. Така діловита і хвацька по життю, що за словом в кишеню не полізе, і кожному розкаже як треба жити на білім світі. Дядько Василь, середульший, про котрого я уже згадував — то взагалі окрема єпархія, бо з того часу як йому вдалося вирватися (щасливчик який, га!) з перестроєчного рабства до капіталістичної землі обітованої, в нашій родині він значився лише заїжджим гостем, оскільки зовсім випав із циклу сімейного життя. Ну і, власне, мати. Моя люба мати, наймолодша серед них, — смиренна ягничка у порівнянні з норовливою тіткою Оленою.

Мене завжди дивували їхні стосунки — підкреслено формальні, холодні, позбавлені навіть найдрібніших проявів сестринської любови. Більше того, між ними завжди відчувалася певна напруга — непомітна чужому оку, майже невловима, але вона існувала й завжди спалахувала невидимими блискавицями в повітрі, коли ці двоє сходились під одним дахом. Не знаю які саме образи краяли душі сестер, чи що вже там між ними сталося в далекому минулому, але допитами матір я ніколи не мучив, бо то взагалі не мого ума діло...