4. Хіба нам відома на смак «Чесність»?

З того дня пройшло декілька місяців. Мене прийняли на роботу в іншу компанію, кращу і відомішу, за ту що не прийняла. Я справді досягла певних вершин у своїй справі, справді отримала лист вибачення від тієї компанії з проханням про ще одну співбесіду. Вони шкодували, що втратили мене, незнайомець з бару мав рацію. Та звідки йому було про це відомо? Адже я була досить гарно одягнута, настільки, що більшість подумали б про невдале побачення, а не про невдалу співбесіду. Я малювала церкву, що скоріше була символом віри та бажання одруження, ніж надії на роботу.

Думки про проникливого незнайомця з’їдали мене з середини, мене цікавило усе. Хто він? Чому сидить у тому барі? Звідки йому відомо про мене?

Не дивно, що я знову повернулась у цей бар, навіть достеменно не пам’ятаючи, де він знаходиться. Просто випадково проходячи повз уже знайомої церкви мої ноги самі повели мене туди. І хоча я не раз проходила повз неї, хоча пробувала самостійно знайти маленький бар по картах і по місцевості. До цього дня мені ні разу не вдавалось це. Але сьогодні просто прогулюючись, я зупинилась біля маленького бару і раптом зрозуміла, що це саме він. Це той маленький бар, який я знайшла дощового вечора. Той де мій незнайомець мав би пригостити коктейлем під назвою «Чесність». Над входом виблискувала неонова вивіска «Життя». І мій подих зупинився. Тепер меню не здавалось таким недоречним, а знайомець не був таким лякливим. Можливо, зміст того розкривався саме через назву?

Я знову зайшла в тепле приміщення. На вході не задзеленчали дзвоники, як це часто буває в магазинах. Навпаки тиха музика приємно лоскотала вуха. І хоча приміщення знову було в напівтемряві, я змогла розгледіти бар і декілька столів. Тут, як і минулого візиту,  було майже пусто: бармен, що протирав стакани; жінка, що працювала за ноутбуком і засмучений хлопець, який пив вино на самоті.

Та тільки бармен змінився. Тепер за стійкою стояла дівчина, руде волосся якої було зібране в високий хвіст. Я придивилась і цій усміхненій пані впізнала ту, що декілька місяців тому сиділа за он тим столиком заплаканою. В неї на руці було татуювання. Змій, що обвивав її руку..

Хіба трапляються такі збіги? Хіба це можливо?

Дівчина ж, помітивши мене, посміхнулась.

- Тебе чекають. – Майже пошепки промовила вона, але я все одно її почула. Я знала про що вона, знала та не могла у це повірити.

- Дякую.

Я направилась до найближчого, але уже знайомого, столика біля вікна. Промінці від ламп ледь-ледь дотягувались сюди. Сюди світло мало б поступати з вікна, але і сьогоднішня погода робила цей столик досить непомітним. Я знову не помітила когось за ним, але тепер я знала, що він зайнятий. Навіть навпаки, я помітила двоє бокалів з вином. Білим вином під назвою «Чесність».

Я зайняла стілець, зручно сівши на нього, знаючи, що почую наступної секунди.

- Любите забирати чужі місця? – Промовив оксамитовий голос.