3. Хіба нам є куди поспішати?

Надворі уже добряче темніло. На місто накинулись сутінки, що немов зло пожирали усе на своєму шляху. Мені було б непогано піти, адже й відвідувачі уже розійшлися. В барі залишався бармен, що здається не поспішав додому та я з незнайомцем. І все ж бажання покидати місце, що не зовсім мені до вподоби, не було. Можливо, тому що я добряче тут зігрілась, а можливо це говорили в мені декілька бокалів зневіри.

Малюнок був закінчений, розмови не було, крайній бокал мав бути ось-ось допитий. Напевне, уже справді час. Я витягла телефон зі сумки, але він був повністю розряджений. Тому навіть час був мені невідомий.

- Вважаєте, що вам уже пора? – Порушив мовчання чоловік.

- А  Ви думаєте інакше?

- Не знаю, я лиш поцікавився.

- Так, думаю що уже час. Боюсь, що заважаю бармену повернутись до своєї сім’ї.

- О, можете не хвилюватись, його час іти ще не прийшов.

- Звідки Вам про це знати?

Я здивовано глянула на чоловіка, точніше на місце де він сидів. Через настання сутінок бар також став більш покритий темрявою. Тому тепер я зовсім не бачила свого співрозмовника, а нові відвідувачі могли б подумати, що я сиджу зовсім одна. Та чоловік не відповідав, мені навіть здалось, що він посміхнувся.

- Часто тут буваєте? – Продовжила я.

- Щось на кшталт цього, так.

Ми ще з декілька хвилин посиділи, допили свої напої. Кожен думав про своє, мене ж, наприклад цікавила його відповідь на моє питання.

- Ви кудись поспішаєте? – продовжив наше знайомство чоловік.

- Так, думаю так.

- Невже Ви не впевнені?

- Що ж останнім часом я ні в чому невпевнена. Та все ж ми завжди кудись поспішаємо, думаю сьогоднішній день не є винятком.

- А хіба це цього вартує?

- Пробачте, що? – Здивовано вимовила я. – Про що ви?

- Про поспіх, хіба нам є куди поспішати?

- А хіба ні?

За столиком знову запанувало мовчання. Я неквапливо збирала речі у свою сумку. Навіть дістала пару купюр, що поклала під бокал.

- Не потрібно, я пригощаю Вас сьогодні.

- Що ж дякую, але відмовлюсь. За свою «Зневіру», кожен має платити сам. Якщо Ви так бажаєте мене пригостити виберіть щось інше.

Чоловік же розсміявся. Це був тихий приємний сміх, що немов мед лився у вуха і заворожував.

- Обов’язково, пригощу вас чимось іншим. «Довіра», «Віра», «Кохання», що Вам до душі?

- Хммм, що ж я краще оберу «Чесність», здається бачила її у меню.

- Хороший вибір, наступного разу запропоную Вам саме це.

- Наступного разу? – Перепитала я, уже покидаючи столик. – Вірите що я ще раз сюди потраплю? Чи те що ми зможемо зустрітись.

- Що Ви, я не вірю, я повністю це знаю. - Відповів незнайомець також покидаючи своє місце. – До того ж ця компанія, що не прийняла Ваше резюме скоро дізнається, кого вони втратили, і тоді навряд чи знову виберете зневіру. Вона занадто гірка на смак, погоджуєтесь.

- Так, вона трішки гірчить… почекайте, що?

Я спантеличено глянула на місце, де тільки що був чоловік. Та там було порожньо. Машина, що проїжджала повз, освітила з вікна наше місце. Та крім розгубленої мене, столика зі стільцями та бокалів з грошима там нікого не було. Я оглянула увесь бар, провела поглядом по кожному куточку. Мого недавнього співрозмовника ніде не було. Що це було? І звідки йому відомо?

Я покинула те місце чим скоріш, не залишаючись навіть на секунду. І не бажаючи знову повертатись в маленький бар, в який випадково заніс мене дощовий вечір.