2. Ні хто не залишається один.

- Любите забирати чужі місця? – Промовив оксамитовий голос.

Я злякано глянула на співрозмовника. Його обличчя ховалося у тіні, так що було видно лише пухлі губи. Він був одягнутий у чорний гольф і такого ж кольору джинси. Чоловік, а по голосу він здається ним був, відкинувся на спинку стільця і розглядав мене. Чомусь я й сама опустила погляд, ніби злякавшись що не гарно одягнута. Та на мені була та ж блакитна сукня, ті ж світлі туфлі, та ж світла сумочка і те ж намисто, що і зранку. Хоча тепер сукня липнула до тіла, а з волосся ще трохи скапувала вода.

- Зневіра? – Здивовано запитав він.

- Життя не завжди таке солодке, як «Кохання». Дозволите? – Вказала я на стілець.

- Ну, раз ви уже прийшли, то сідайте.

Я, посміхнувшись, виконала цю дію. А ще дістала олівець з блокнотом. На останньому змальованому листі були обриси маленької церкви, що я малювала до початку дощу. Відсунувши свій стакан трохи далі, я раптом зрозуміла, що у нас з незнайомцем однаковий напій.

- Тільки помітили? Здивований, що для такої Колючки, як Ви, знадобилося так багато часу.

- Що ж я хоча б не лізу у душу незнайомки ховаючи своє обличчя.

- Ви хотіли образити мене?

- А Ви?

Я підняла погляд туди, де мали б бути очі співрозмовника. Та на заміну побачила ледь помітний відблиск і саркастичну усмішку.

- В жодному разі. – Відповів чоловік своїм приємним голосом.

І хоча розмова далі не йшла, я не відчувала цього неприємного відчуття, яке викликає незграбна пауза в діалозі. Навпаки мовчання додавало свого шарму нашому знайомству. Тому, трішки подумавши, я продовжила свій малюнок. Незнайомець з пив свій коктейль, продовжуючи розглядати мене