Речі, які краще не помічати

Розділ 42.

Минув тиждень.
Дарен повернувся до повноцінної роботи. Лікар підтвердив, що наслідки струсу минули настільки, щоб він міг повернутися до звичного режиму, хоча ще порадив не ігнорувати головний біль і не перевантажуватися.
Дарен, звісно, заявив, що почувається чудово.
Маркус відповів, що це найменш переконлива брехня, яку він чув за останні сорок п’ять років.
Після цього Дарен нарешті повернувся до своєї квартири.
Він не сказав Маркусу, що трохи сумуватиме за ранковими суперечками, кавою, яку той готував надто міцною, і постійними зауваженнями про те, що він знову забув поїсти.
Натомість заявив:
— Нарешті зможу спати, не чуючи, як хтось перевіряє, чи я дихаю.
Маркус лише підняв брову.
— Ти хропеш.
— Я не хроплю.
— Тоді це був хтось інший у моєму ліжку?
Дарен завмер.
Рік, який саме проходив повз, зупинився так різко, ніби почув постріл.
— Перепрошую, — сказав він. — Що я щойно пропустив?
— Нічого, — одночасно відповіли Маркус і Дарен.
Рік широко всміхнувся.
— Звісно. Абсолютно нічого.
Дарен забрав свою сумку й попрямував до дверей.
— Я ненавиджу цей відділок.
— До завтра, Кросе! — гукнула Міла. — І передавай привіт своєму колишньому співмешканцю!
— Міло!
Її сміх лунав коридором ще довго після того, як Дарен пішов.
Того вечора Дарен зустрівся з Майклом у невеликому кафе неподалік від центру.
Вони не бачилися нормально вже кілька років. Раніше їхні зустрічі обмежувалися короткими розмовами між справами, повідомленнями серед ночі й телефонними дзвінками, коли хтось із них опинявся в черговій халепі.
Цього разу ніхто нікуди не поспішав.
— Ти виглядаєш краще, — сказав Майкл, відставляючи чашку.
— Дякую. Ти теж виглядаєш не так жахливо, як я пам’ятаю.
— А ти все ще не вмієш приймати компліменти.
— Я приймаю їх. Просто твої сумнівні.
Майкл засміявся.
Вони згадували старі справи, невдалі операції, колишніх колег і ті часи, коли Дарен ще не вважав, що кожне правило створене для того, щоб перевіряти його на міцність.
— Пам’ятаєш, як ти заліз у кабінет начальника, щоб викрасти звіт? — запитав Майкл.
— Я не викрадав звіт. Я повернув його законному власнику.
— Ти вкрав його з сейфа.
— Начальник не мав права ховати від нас докази.
— Ти зламав сейф.
— Він був погано зроблений.
Майкл мало не вдавився кавою.
— Господи, я сумував за цим.
Дарен усміхнувся. Цього вечора він здавався молодшим, ніж зазвичай. Не було ані напруженого погляду, ані звички постійно перевіряти виходи, ані готовності сперечатися з кожним, хто спробує вказати йому, що робити.
Вони замовили їжу, а потім ще по одному напою.
Дарен дозволив собі трохи розслабитися. Він не напивався, але алкоголь зробив його сміливішим і язикатішим, ніж зазвичай.
— Знаєш, — сказав Майкл, — я радий, що ти залишився в цьому відділі.
— Ти ж сам казав, що в моєму старому відділі мені були б раді.
— Були б. Але я бачив, як ти працюєш із Вейлом.
Дарен скривився.
— Не починай.
— Я ще нічого не сказав.
— У тебе обличчя таке, наче ти вже підготував цілу промову.
— Просто ти йому довіряєш.
— Він мій начальник.
— Ти не довіряєш більшості начальників. Одному з них ти якось сказав, що його управлінські здібності нагадують мокрий картон.
— Це була обґрунтована оцінка.
Майкл нахилився вперед.
— Дарене, я знаю тебе давно. Ти можеш переконувати кого завгодно, що тобі байдуже. Але коли Вейл опиняється під вогнем, ти перестаєш думати про власну безпеку.
Дарен повільно покрутив склянку в пальцях.
— Він робить те саме.
— Ось саме.
— Що саме?
— Нічого. Я просто насолоджуюся тим, як ти сам собі все пояснюєш.
Дарен показав йому середній палець.
Майкл розреготався.
За годину його телефон завібрував. Він глянув на екран, і вираз його обличчя змінився.
— Мені треба їхати.
— Щось сталося?
— Викликають додому. Схоже, без мене не можуть розібратися з однією справою.
— Тобто ти їдеш, бо комусь не вистачає твого чарівного характеру?
— Саме так.
Вони розрахувалися й вийшли на прохолодне вечірнє повітря.
Біля входу Майкл обійняв Дарена за плечі й міцно стиснув.
— Бережи себе, гаразд?
— Не починай говорити як Вейл.
— Тоді не поводься так, щоб мені доводилося говорити як Вейл.
Дарен усміхнувся.
— Щасливої дороги, Майку.

— І не забудь іноді дзвонити. Не лише тоді, коли хтось намагається тебе вбити.
— Нічого не обіцяю.
Майкл попрямував до автомобіля, але перед тим, як сісти, обернувся.
— І ще одне!
— Що?
— Якщо Вейл колись запросить тебе на вечерю, не називай це оперативною нарадою!
— Іди вже!
Майкл поїхав, сміючись.
Дарен ще трохи постояв на тротуарі, дивлячись услід машині. Потім дістав телефон і викликав таксі.
Йому треба було забрати решту речей із будинку Маркуса.
Усе мало пройти швидко.
Зайти. Забрати сумку. Подякувати. Піти.
Жодних незручних ситуацій.
Жодних дурних реплік.
Жодних причин згадувати, як Маркус дивився на нього тієї ночі, коли він повернувся після затримання Леона.
Дарен зітхнув.
— Просто забери речі, Кросе, — пробурмотів він. — Навіть ти не здатен зіпсувати таку просту справу.
Маркус був удома.
Коли Дарен увійшов, у вітальні горіло світло, а з кухні долинав тихий звук телевізора.
— Вейле? — гукнув він, зачиняючи двері.
— У спальні!
Дарен зняв куртку й рушив коридором.
Він не постукав.
Це була перша помилка.
Двері відчинилися саме тоді, коли Маркус, стоячи спиною до нього, стягував сорочку й збирався вдягнути чисту.
Дарен завмер на порозі.
Маркус повернув голову.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Дарен, замість того щоб негайно зачинити двері, підняв брови.
— Ого. А я думав, ти спиш у костюмі навіть удома.
Маркус повільно заплющив очі.
— Дарене.
— Що? Я просто перевіряю, чи мій колишній співмешканець не втратив навичок самостійного перевдягання.
— Вийди.
— З радістю.
Дарен позадкував, уже збираючись утекти, але не втримався від останнього зауваження:
— До речі, тренажерний зал тобі не завадить. Хоча, мушу визнати, форма в тебе—
— Дарене!
— Усе, усе! Я пішов!
Він швидко зачинив двері й попрямував до кімнати, де залишив сумку.
Його обличчя палало.
— Ідіот, — прошепотів він собі. — Абсолютний ідіот.
Він схопив сумку, почав закидати в неї зарядний пристрій, кілька книжок і залишені документи.
З кімнати вийшов Маркус — уже вдягнений у темну футболку й спортивні штани.
Дарен помітив його краєм ока.
— Чудово. Речі зібрані. Я пішов. Гарної ночі, босе.
Він спробував пройти повз.
Маркус перекрив йому дорогу.
— Не так швидко.
Дарен підняв голову.
— Що тепер? Ти випишеш мені догану за проникнення до спальні без дозволу?
— Це було б найменше, що я міг би зробити.
— Тоді я вимагаю адвоката.
— Сядь.
— Я вже збирався—
— Дарене.
У голосі Маркуса не було звичної злості. Він звучав серйозно. Настільки, що Дарен мимоволі перестав усміхатися.
Він поставив сумку на підлогу.
— Гаразд. Що сталося?
Маркус указав на диван.
Дарен сів, залишивши між ними достатньо місця. Маркус не сів одразу. Він кілька секунд дивився на нього, ніби намагався вирішити, з чого почати.
— Ти випив, — нарешті сказав він.
— Трохи.
— Наскільки трохи?
— Настільки, що я пам’ятаю, як увійшов до твоєї спальні.
— І вирішив прокоментувати моє тіло.
Дарен прикрив обличчя долонею.
— Можемо не повертатися до цього?
— З радістю. Але спершу ти відповіси на одне запитання.
— Яке?
Маркус сів навпроти.
— Чому ти весь вечір намагаєшся втекти від мене?
Дарен опустив руку.
— Я не тікаю.
— Ти прийшов сюди, не подзвонивши. Відчинив двері моєї спальні без стуку, сказав дурницю, а тепер хочеш утекти, навіть не подивившись мені в очі.
— Я прийшов забрати речі.
— Я знаю. Твої речі лежать біля дивана.
— Тоді в чому проблема?
Маркус нахилився вперед, спершись ліктями на коліна.
— Проблема в тому, що ти останнім часом поводишся так, наче між нами нічого не сталося. Наче ми просто двоє колег, які випадково пожили під одним дахом.
Дарен напружився.
— А хіба не так?
— Ти справді хочеш, щоб я відповів?
Дарен не знайшовся з відповіддю.
Маркус продовжив:
— Коли ти був поранений, я боявся, що не встигну тебе врятувати. Коли ти жив тут, я щоночі прислухався до кожного звуку, бо знав, що хтось може прийти по тебе. А коли ти повернувся до своєї квартири, я переконував себе, що так буде краще.
— Маркусе…
— Дай мені закінчити.
Дарен замовк.
— Я не хочу, щоб ти залишався тут лише тому, що я наказав. І не хочу, щоб ти повертався лише тоді, коли тобі страшно бути самому.