Після опівночі

Розділ 39.

Ніч видалася довгою.
Майкла поселили в готелі неподалік від відділку, а Маркус наполіг, щоб Дарен повернувся з ним додому.
Дарен не сперечався.
Що саме по собі було підозріло.
Він сидів на пасажирському сидінні, дивився у вікно й мовчав.
Маркус кілька разів кидав на нього погляди.
— Ти захворів?
— Ні.
— Тоді чому мовчиш?
— Насолоджуюся рідкісною можливістю не чути твого голосу.
— Можеш вийти й пройтися пішки.
— У мене струс мозку.
— О, то ти пам’ятаєш про свій струс, коли це вигідно?
Дарен повернувся до нього.
— Ти завжди такий нестерпний, коли хвилюєшся?
Маркус не відповів відразу.
— Я не хвилююся.
— Звісно.
— Я оцінюю ризики.
— Ага. І тому ти тричі перевірив, чи я пристебнувся.
— Бо ти не пристебнувся.
— Я був пристебнутий.
— Після того, як я нагадав.
Дарен усміхнувся.
— Ти помічаєш забагато.
Маркус зупинив автомобіль біля будинку й вимкнув двигун.
— Це моя робота.
— А якщо я не хочу, щоб ти все помічав?
Маркус повернув голову.
— Тоді не дивись на мене так, ніби хочеш щось сказати, але боїшся.
Усмішка зникла з обличчя Дарена.
— Я не боюся.
— Добре.
— Я просто не знаю, що робити.
Це прозвучало настільки щиро, що Маркус не став жартувати.
— Через Майкла?
— Через усе. Його повернення, наказ про переведення, Моріа. Через те, що я не знаю, кому можна довіряти.
Він потер долонею обличчя.
— Я звик працювати сам. А тепер щоразу, коли намагаюся зробити щось самостійно, ти дивишся на мене так, ніби я щойно підпалив відділок.
— Ти вже одного разу пішов за підозрюваним сам, отримав травму й опинився в лікарні.
— Я пам’ятаю.
— А я — ніби це сталося вчора.
Дарен повільно повернувся до нього.
Маркус дивився прямо перед собою.
— Я не можу змусити тебе залишатися поруч зі мною, Дарене. Але можу сказати, що мені не байдуже, чи повернешся ти додому живим.
Дарен відчув, як серце раптом забилося сильніше.
— Ти завжди так говориш із людьми, які на тебе працюють?
— Ні.
— Тоді чому зі мною?
Маркус повернувся до нього.
Їхні погляди зустрілися.
На кілька секунд між ними не залишилося жодного жарту, жодної звичної шпильки, жодного приводу відступити за безпечну межу.
— Бо ти не просто людина, яка на мене працює, — сказав Маркус.
Дарен завмер.
— А хто я тоді?
Маркус не відповів одразу.
Його погляд ковзнув по обличчю Дарена, затримався на пластирі біля скроні.
— Людина, яку я не хочу втрачати.
Дарен відвів очі.
Він не знав, що сказати.
Уперше за довгий час слова не приходили йому на допомогу.
— Ти не маєш права говорити такі речі, — нарешті прошепотів він.
— Чому?
— Тому що я не знаю, що з ними робити.
Маркус тихо видихнув.
— Тоді нічого не роби. Просто почуй мене.
Дарен повільно кивнув.
Він вийшов з автомобіля першим, ніби йому раптом стало надто тісно всередині.
Маркус не став його зупиняти.
У будинку було тихо.
Дарен зняв куртку, кинув її на спинку стільця й пішов на кухню. Він відкрив холодильник, довго дивився всередину, а потім дістав пляшку води.
— Ти шукаєш там сенс життя? — запитав Маркус, заходячи слідом.
— Ні. Вечерю.
— О десятій вечора?
— Деякі люди їдять, коли голодні.
— Деякі люди повинні спати, коли лікар їм це наказує.
Дарен поставив воду на стіл.
— Якщо ти ще раз згадаєш лікаря, я почну думати, що ти закохався в нього.
Маркус усміхнувся.
— Ревнуєш?
— До лікаря? Серйозно?
— Я просто перевіряю твою реакцію.
— Перевір краще свої аналізи. Можливо, у тебе виявлять надлишок самовпевненості.
Маркус дістав із холодильника контейнер із залишками вечері.
— Сідай. Я розігрію.
— Я сам можу.
— Знаю.
— Тоді дай мені зробити щось самому!
Маркус поставив контейнер на стіл і подивився на нього.
— Добре. Розігрій вечерю.
Дарен здивувався.
— Просто так?
— Просто так.
— Без лекції?
— Без лекції.
Дарен підозріло примружився.
— Ти щось задумав.
— Я хочу поїсти.
— Це надто просто.
— Дарене, постав контейнер у мікрохвильовку.
Дарен зробив це, бурмочучи щось про диктатуру в домашніх умовах.
Поки їжа грілася, він відкрив кухонну шафку й знайшов пляшку віскі.
Маркус одразу помітив її в його руці.
— Ні.
— Я ще нічого не зробив.
— Ти щойно переніс струс мозку. Алкоголь може погіршити симптоми й завадити оцінити, чи не стає тобі гірше.

— Я не збираюся напиватися. Один ковток.
— Ні.
Дарен поклав пляшку на стіл.
— Ти мені не батько.
— І слава Богу. У мене немає сил виховувати тебе.
— Тоді не виховуй.
Маркус не став сперечатися. Він просто забрав пляшку й поставив її назад у шафку.
Дарен дивився на нього з таким обуренням, ніби той щойно скасував усі свята в календарі.
— Ти неймовірний.
— Мені це часто кажуть.
— Переважно погане.
— Але часто.
Дарен хотів відповісти, та раптом похитнувся, коли нахилився по тарілку.
Маркус миттєво опинився поруч і підтримав його за лікоть.
— Гей. Що сталося?
— Нічого. Просто закрутилася голова.
— Сядь.
— Маркусе…
— Сядь, Дарене.
Цього разу в голосі не було жодної шпильки.
Дарен послухався.
Маркус присів навпроти, уважно спостерігаючи за ним.
— Нудить? Зір не розпливається? Головний біль посилився?
— Ні. Просто трохи паморочиться.
— Якщо не мине швидко або з’являться інші симптоми, їдемо до лікарні.
— Добре.
Маркус завмер.
— Що?
— Я сказав «добре».
— Ти щойно погодився зі мною без суперечки.
— Не звикай.
Маркус усміхнувся, але тривога не зникла з його очей.
Він подав Дарену воду й залишився поруч, поки тому не полегшало.
І Дарен раптом зрозумів, що найбільше його лякає не те, як Маркус контролює кожен його крок.
А те, як швидко він сам починає звикати до цього.
До того, що хтось перевіряє замки перед сном.
До того, що хтось пам’ятає його ліки.
До того, що хтось помічає навіть найменшу зміну в його голосі.
До того, що після найгіршого дня він може повернутися додому й не залишитися наодинці зі своїми думками.
— Маркусе?
— Так?
— Дякую.
Маркус подивився на нього з легкою підозрою.
— Ти точно не вдарився головою вдруге?
Дарен кинув у нього серветкою.
— Забудь, що я сказав.
— Запізно. Я це запам’ятаю.
— Я тебе ненавиджу.
— Знаю.
Маркус підвівся, прибрав тарілки й вимкнув світло над столом.
А коли Дарен уже збирався до кімнати, він почув позаду:
— Якщо вночі стане гірше, розбуди мене.
Дарен зупинився.
— Навіть якщо буде третя ночі?
— Особливо якщо буде третя ночі.
— А якщо я просто захочу поговорити?
Маркус на мить затих.
— Теж розбуди.
Дарен повільно кивнув.
— Добре.
Він пішов до кімнати, але біля дверей обернувся.
Маркус стояв на кухні, спираючись долонями на стільницю, і дивився на нього.
Дарен хотів сказати щось іронічне. Щось, що повернуло б їх до звичного порядку речей.
Натомість він промовив:
— На добраніч, Маркусе.
— На добраніч, Дарене.
Двері зачинилися.
І цього разу ніхто не став жартувати.