Старий друг

Розділ 36.

Майкл Морріс приїхав о дев’ятій вечора.
Дарен чекав його біля входу до відділку, хоча Маркус тричі наказував залишатися всередині.
— Ти мав чекати в переговорній, — сказав Маркус, вийшовши слідом.
— Я чекаю.
— Надворі.
— Тут свіже повітря.
— У тебе струс мозку.
— У мене ще й ноги є.
Маркус зупинився поруч.
— Якщо ти впадеш, я особисто прив’яжу тебе до стільця.
Дарен повернув голову.
— Ти завжди такий романтичний?
Маркус відкрив рот, але відповіді не знайшов.
Дарен усміхнувся.
— Оце вже цікаво.
У цей момент до входу під’їхало темне таксі.
З нього вийшов високий чоловік із коротким каштановим волоссям, втомленим обличчям і невеликою дорожньою сумкою. Він озирнувся, побачив Дарена й завмер.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Потім Майкл підійшов і міцно обійняв його.
— Ти, дурню, — видихнув він. — Я чув, що ти потрапив до лікарні.
— Тільки не починай.
— Ти не відповідав на мої дзвінки.
— Я був зайнятий.
— Ти був непритомний, Дарене!
— Технічно це теж різновид зайнятості.
Майкл відступив і вдарив його кулаком у плече — не сильно, але з тією звичною братньою різкістю, якої Дарен давно не відчував.
— Я скучив за твоєю дурною пикою.
— А я — за твоїми жахливими жартами.
— Мої жарти чудові.
— Тоді чому я не сміявся?
— Бо в тебе струс мозку.
Вони обоє засміялися.
На мить Дарен знову став тим детективом, яким був до переведення: молодшим, легшим на підйом, із другом поруч, який знав його задовго до Маркуса, до цієї справи й до всіх таємниць, що тепер оточували їх.
Потім Майкл помітив Маркуса.
— А ти, мабуть, Вейл.
— Маркус Вейл, — підтвердив той.
Майкл простягнув руку.
Маркус потис її.
Їхній погляд затримався один на одному на мить довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.
— Дарен багато про тебе розповідав, — сказав Майкл.
— Сподіваюся, нічого доброго, — відповів Маркус.
— Переважно скаржився.
— Це взаємно.
— О, чудово. Значить, ви вже ладнаєте.
Дарен скривився.
— Я зараз піду назад у лікарню, якщо ви обоє не припините.
— Ти не підеш у лікарню, — сказав Маркус.
— Я знаю!
Майкл перевів погляд із одного на іншого.
Повільно.
Дуже повільно.
А потім на його обличчі з’явилася підозріла усмішка.
— Зрозуміло.
Дарен насторожився.
— Що саме тобі зрозуміло?
— Нічого.
— Майкле.
— Абсолютно нічого.
Маркус сховав усмішку, але Дарен її помітив.
— Навіть не думай, — попередив Дарен обох.
— Про що? — невинно запитав Майкл.
— Не знаю, але я вже ненавиджу те, про що ти думаєш.
Майкл засміявся й поплескав його по спині.
— Я теж скучив за тобою, брате.
Дарен хотів відповісти жартом, але помітив, як Майкл на мить відвів погляд.
Усмішка зникла.
— Ти знайшов Кевіна? — тихо запитав Майкл.
Дарен кивнув.
— Так.
— І він…
— Так.
Майкл опустив голову.
Він довго мовчав, стискаючи ручку сумки так сильно, що побіліли пальці.
— Він був складною людиною, — нарешті сказав він. — Але він усе одно був моїм братом.
— Я знаю.
— Ти бачив його?
— Так.
Майкл заплющив очі.
— Тоді скажи мені одну річ. Він щось сказав перед смертю? Залишив повідомлення? Будь-яку зачіпку?
Дарен не відразу відповів.
Він згадав записку біля тіла Кевіна.
«Перший свідок замовк. Відділок пам’ятає більше, ніж думає».
І символ трикутника з крапкою.
— Ми знайшли записку, — сказав він. — Але вона не пояснює, чому його вбили.
Майкл повільно кивнув.
— Ясно.
Маркус спостерігав за ним.
— Ви знали, що Кевін міг бути пов’язаний із «Проєктом: Новий гравець»?
Майкл підняв голову.
У його очах на мить промайнуло щось схоже на страх.
Дуже швидко.
Майже непомітно.
Але Маркус побачив.
І Дарен теж.
— Ні, — відповів Майкл. — Ніколи про це не чув.
— Ти впевнений? — запитав Маркус.
— Так.
— А про «Вектор Сек’юріті»?
Майкл завмер.
Цього разу вже не на мить.
Його погляд перемістився на Дарена.
— Звідки ти знаєш цю назву?
Дарен відчув, як усередині все напружилося.
— Нік знайшов її в документах.
Майкл повільно поставив сумку на землю.
— Нам треба поговорити.
— Ми саме для цього тебе й чекали, — сказав Маркус.
Майкл подивився на нього.
— Не тут.
— Чому?
— Бо є речі, які я не можу сказати при сторонніх.
Дарен нахмурився.
— Я не сторонній.
— Я знаю.
— Тоді говори.

Майкл подивився на нього так, як дивився багато років тому, коли вони працювали разом і хтось із них знову влізав у небезпеку.
— Дарене, ти не розумієш. Якщо вони дізнаються, що я приїхав і розповів тобі все…
— Хто «вони»? — різко запитав Маркус.
Майкл замовк.
І саме цієї миті телефон Дарена завібрував.
Невідомий номер.
Нове повідомлення.
«Радий, що твій старий друг нарешті повернувся, Кросе. Тепер у тебе є ще одна людина, яку можна втратити».
Дарен повільно підняв очі на Майкла.
Той уже дивився на його телефон.
І його обличчя зблідло.
— Ні, — прошепотів Майкл.
Маркус миттєво помітив його реакцію.
— Ти знаєш, хто це?
Майкл не відповів.
Він лише подивився на Дарена й вимовив слова, від яких навіть нічне повітря здалося холоднішим:
— Я думав, що вони вже давно мене знайшли.
— Хто, Майкле? — запитав Дарен.
Майкл ковтнув.
— Люди, які вбили мого брата.
Із відділку вибіг Нік.
— Маркусе! У нас проблема!
Він тримав у руках планшет, на екрані якого світилася карта міста.
— Щойно з’явився сигнал із телефона Кевіна. Він був вимкнений після його смерті, але хтось активував його кілька хвилин тому.
— Де? — запитав Маркус.
Нік показав на точку за містом.
Стара промислова зона.
Поруч із колишнім складом «Нортбридж Архіву».
— І це ще не все, — додав Нік. — Телефон надіслав лише один файл.
На екрані відкрилася фотографія.
Майкл стояв біля будівлі «Вектор Сек’юріті» у 2019 році.
Поруч із ним — Кевін.
А позаду них, біля чорного автомобіля, стояла людина з темним браслетом на зап’ясті.
Під фотографією був напис:
«Етап третій. Розкол почався».
Маркус повільно перевів погляд на Майкла.
Дарен стояв нерухомо.
Ще кілька хвилин тому він був радий побачити старого друга.
Тепер він не знав, чи може довіряти йому.
А Маркус, який завжди вимагав від своєї команди правди, опинився перед вибором: повірити Даренові, який готовий був поручитися за Майкла, чи перевірити людину, яка, можливо, знала про вбивства набагато більше, ніж казала.
Майкл опустив голову.
— Я можу пояснити.
Маркус не відводив від нього погляду.
— Тоді починай.
І десь у темряві, далеко від відділку, невідома людина дивилася на ті самі фотографії.
План спрацьовував.
Бо тепер вороги мали не лише доступ до їхніх маршрутів і телефонів.
Вони знайшли те, що було набагато небезпечнішим за будь-який витік інформації.
Вони знайшли причину змусити друзів сумніватися одне в одному.
А наступним кроком мало стати те, чого Маркус боявся найбільше.
Змусити його обрати, кого він урятує.
І кого втратить.