Небезпечне співжиття

Розділ 34.

Телефон Дарена завібрував саме тоді, коли він збирався вимкнути світло.
Він лежав на дивані у вітальні Маркуса, накритий пледом, який господар будинку категорично називав «нормальною ковдрою», хоча Дарен був переконаний, що той більше нагадує покривало з бабусиної спальні.
Голова ще трохи боліла після травми. Лікар наказав відпочивати, не перенапружуватися й уникати стресу.
Остання рекомендація була особливо смішною, зважаючи на те, з ким Дарен тепер жив.
Він узяв телефон.
Невідомий номер.
Одне повідомлення.
«Ти зробив помилку, Кросе. Тепер Вейл знає, що ти отримуєш погрози. Наступного разу я змушу його пошкодувати, що він тебе прихистив».
Дарен перечитав текст двічі.
Зазвичай він приховав би це. Зробив би скриншот, почав самостійно шукати відправника, а Маркусу повідомив би вже тоді, коли знайшов би щось корисне.
Але після лікарні, нападу на Ніла й убивства Кевіна він починав розуміти одну неприємну річ: ворог знав про них надто багато. І кожна спроба діяти самостійно лише давала йому нову можливість.
Дарен видихнув.
— Добре. Розповім, — буркнув він сам до себе. — Один раз. І нехай ніхто не робить із цього трагедії.
Він підвівся так швидко, що в голові одразу запульсувало.
— Чудово. Ще й мозок вирішив висловити власну думку.
Попри запаморочення, Дарен рушив коридором до ванної кімнати, звідки долинув шум води.
— Маркусе!
— Якщо ти знову збираєшся сперечатися про ковдру, я її спалю! — озвався той з-за дверей.
— Це не про ковдру!
— Тоді дай мені п’ять хвилин!
— У нас немає п’яти хвилин!
— Дарене, якщо ти зараз не замовкнеш, я…
Двері ванної відчинилися.
Маркус вийшов у домашніх темних штанах і простій футболці, витираючи волосся рушником. На плечі ще блищали краплі води, а вираз обличчя був таким, ніби він щойно подумки складав список причин, через які його підлеглого варто було б прив’язати до ліжка.
Не в романтичному сенсі.
Принаймні Маркус переконував себе саме в цьому.
Дарен, який ішов надто швидко й зовсім не дивився перед собою, врізався в нього.
— Чорт!
Маркус миттєво схопив його за плечі, не давши відступити й ударитися об стіну.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Дарен тримався за передпліччя Маркуса.
Маркус дивився на нього так, наче намагався вирішити, чи перевірити його зіниці, чи одразу викликати лікаря.
— Ти взагалі вмієш ходити? — нарешті запитав він.
— Вмію.
— Це була спроба вбивства?
— Якби я хотів тебе вбити, то вибрав би менш принизливий спосіб.
— Наприклад?
— Не знаю. Отрута. Підступна засідка. Підміна твоєї кави на щось без кофеїну.
— Останнє було б особливо жорстоко.
Дарен ледь не всміхнувся, але відразу згадав про повідомлення.
— Мені написали.
Усмішка зникла з обличчя Маркуса.
— Хто?
— Невідомий номер. Зараз покажу.
Дарен відпустив його руку, дістав телефон і простягнув екраном догори.
Маркус прочитав повідомлення.
Потім перечитав ще раз.
Його обличчя не змінилося, але Дарен уже знав цю тишу. Вона означала, що Маркус злиться. Не голосно, не театрально. Набагато гірше — холодно й зосереджено.
— Коли отримав?
— Щойно.
— Хтось бачив, як ти повертався додому?
— Не знаю.
— Ти помічав машину біля будинку?
— Ні.
— Чи був хтось…
— Маркусе.
— Що?
— Я ще не встиг навіть відповісти на перше запитання, а ти вже проводиш допит.
— Тоді почни відповідати швидше.
Дарен закотив очі.
— Саме тому я ненавиджу розповідати тобі про проблеми. Ти перетворюєш усе на допит із трьома свідками й протоколом.
— А я ненавиджу, коли люди, яких я намагаюся захистити, приховують від мене погрози.
Дарен замовк.
Маркус опустив телефон, і їхні погляди зустрілися.
— Ти ж міг промовчати, — сказав він уже тихіше. — Але не промовчав.
— Не змушуй мене шкодувати про це.
— Я не змушую. Я хочу, щоб ти робив так і надалі.
— А якщо я не хочу, щоб ти хвилювався?
— Тоді тобі доведеться змиритися з тим, що ти погано знаєш мене.
Дарен відчув, як щось неприємно стиснулося в грудях.
Він ненавидів такі моменти. Коли Маркус переставав жартувати, говорив просто й дивився на нього так, ніби за всіма сварками й колючими репліками бачив набагато більше, ніж Дарен хотів показати.

— Я не хочу, щоб через мене тебе втягували в це ще глибше, — тихо сказав Дарен.
Маркус відразу відпустив його плечі, але не відступив.
— Дарене, мене втягнули в це задовго до того, як ти переступив поріг мого будинку. І тепер я точно не дозволю тобі самотужки вирішувати, скільки небезпеки ти можеш витримати.
— Я дорослий чоловік.
— Я помітив. Особливо коли ти щойно пробіг коридором, наче за тобою гнався скажений собака.
— Ти нестерпний.
— А ти вдарився об мене головою.
— Це була випадковість!
— Поясни це своїй голові. Вона, здається, досі не оговталася.
Дарен заплющив очі.
Навіщо я взагалі прийшов? Міг просто надіслати повідомлення.
— Я вже шкодую, що розповів тобі, — пробурмотів він.
Маркус несподівано всміхнувся.
— А я радий, що ти прийшов.
Дарен розплющив очі.
— Що?
— Не змушуй мене повторювати.
— Ні, ні. Це історичний момент. Я хочу записати його на відео. Маркус Вейл визнав, що радий моїй присутності.
— Ще слово — і спатимеш у гаражі.
— О, тобто спальня все-таки передбачена?
— Дарене.
— Добре, мовчу.
Він замовк рівно на три секунди.
— Але футболка тобі пасує.
Маркус повільно опустив рушник.
— Іди спати.
— З радістю.
Дарен розвернувся, приховуючи усмішку, але вже за кілька кроків почув позаду:
— І телефон залиш увімкненим.
— Так, тату!
— Дарене!
— На добраніч, Маркусе!
Він пішов до вітальні, подумки лаючи себе за те, що не втримав язика за зубами.
Але повідомлення залишилося на телефоні Маркуса.
І цього разу Дарен не був сам із загрозою.
Маркус не ліг спати.
Він переслав повідомлення Ніку й попросив перевірити номер, час надсилання та можливі технічні сліди. Потім перевірив замки, оглянув камери біля будинку й лише після цього повернувся до вітальні.
Дарен уже лежав на дивані, заплющивши очі.
— Спиш? — запитав Маркус.
— Ні.
— Чудово. Тоді поясни, чому ти не в ліжку.
— Бо це диван.
— Я бачу.
— Тоді навіщо питаєш?
Маркус потер перенісся.
— Ти можеш хоча б одну хвилину поводитися як нормальна людина?
— Можу. Але тоді ти засумуєш.
Маркус кинув на нього подушку.
Дарен зловив її, але відразу скривився, коли різкий рух відгукнувся болем у голові.
Маркус миттєво перестав усміхатися.
— Не рухайся так різко.
— Я зловив подушку, а не гранату.
— Мені байдуже. Якщо запаморочення посилиться, з’явиться нудота, сплутаність свідомості або погіршиться головний біль — негайно кажеш мені й звертаємося до лікаря.
— Ти вивчив мої виписні рекомендації напам’ять?
— Так.
Дарен подивився на нього.
— Це трохи лякає.
— Мене теж лякає, що дорослий детектив не може дотримуватися простих вказівок.
— Я дотримуюся.
— Ти щойно влетів у мене.
— Це не було вказано в рекомендаціях!
Маркус не втримав короткого сміху.
І Дарен раптом зрозумів, що саме в цьому й полягала найбільша проблема їхнього спільного проживання.
Вони сваритимуться через усе.
Через ковдру, каву, ліки, роботу, сон і навіть через те, хто першим зайшов у ванну.
Але щоразу, коли Даренові буде погано, Маркус помічатиме це раніше, ніж він сам.
І щоразу, коли Маркус робитиме вигляд, що йому байдуже, Дарен відчуватиме потребу довести протилежне.
Це буде жахливо.
Він повернувся на бік.
Просто жахливо.
— Дарене? — озвався Маркус.
— Що?
— Я чую, як ти думаєш.
— Тоді перестань слухати.
— Спи.
— На добраніч, контрол-фріку.
— На добраніч, ходяча катастрофо.
І цього разу Дарен справді заплющив очі.