Полювання почалося

Сара, допоможеш Нілу з психологічним профілем, коли лікарі дозволять із ним поговорити. Міло, працюй над результатами розтину Кевіна й перевір, чи є збіг із попередніми жертвами.
— А Дарен? — запитала Міла.
Маркус навіть не подивився на неї.
— Дарен їде зі мною.
— Куди? — запитав Дарен.
— Додому.
— Я можу сам…
— Ні.
— Маркусе!
— Ти знову будеш жити в мене.
Тиша.
Потім Міла повільно розпливлася в усмішці.
— Перепрошую, я правильно почула? Ви знову житимете разом?
— Так, — сухо відповів Маркус.
— В одному будинку?
— Так.
— І, можливо, навіть снідатимете за одним столом?
— Міло, ще одне запитання…
— Ні-ні, я вже все зрозуміла! — Вона підняла руки. — Просто хочу сказати, що доля дуже наполегливо намагається звести вас під одним дахом.
Дарен закотив очі.
— Це не доля. Це порушення моїх особистих кордонів.
— Тоді чому ти не виглядаєш щасливим? — поцікавилася Міла.
— Бо я знаю, що він ховає від мене всі нормальні продукти й купує каву, яка на смак нагадує асфальт.
Маркус схрестив руки.
— Можеш жити на вулиці.
— Вибач, твоя кава чудова.
— От і домовилися.
Рік засміявся.
Навіть Сара ледь усміхнулася, хоча в її очах промайнуло щось схоже на смуток.
Вона дивилася на Маркуса й Дарена й дедалі чіткіше розуміла: між ними існувало щось, чого вона не могла змінити простим зізнанням.
Але вона ще не була готова відступити.
Після наради Маркус попросив Сару залишитися.
Інші поступово розійшлися працювати. Дарен затримався біля дверей, почувши своє ім’я, але Маркус лише поглянув на нього.
— Іди збирай речі. Я заберу тебе за годину.
— Я ще не погодився.
— Ти вже погодився.
— Ні, я заперечував.
— Це твій спосіб погоджуватися.
Дарен пробурмотів щось нерозбірливе й пішов.
Сара дочекалася, поки двері за ним зачиняться.
— Маркусе, нам потрібно поговорити.
— Я слухаю.
Вона кілька секунд мовчала, збираючись із думками.
— Я знаю, що ти не любиш говорити про особисте. І я знаю, що ти досі носиш у собі біль через свою сім’ю. Я ніколи не вимагала від тебе забути їх.
Маркус опустив погляд.
— Сара…
— Дай мені закінчити, будь ласка.
Він кивнув.
— Я не забула тебе, Маркусе. Я намагалася переконати себе, що це минеться. Що з часом я перестану чекати на дзвінок, на повідомлення, на ту мить, коли ти нарешті дозволиш комусь бути поруч із тобою. Але нічого не змінилося.
Вона зробила крок ближче.
— Я досі кохаю тебе. І я хочу бути поруч. Не лише як психолог чи колега. Я хочу, щоб ти дозволив мені спробувати.
Маркус довго мовчав.
Йому було шкода її. Сара була доброю людиною, розумною, уважною. Вона заслуговувала на чесну відповідь, а не на чергове ухилення.
— Я не можу дати тобі того, чого ти хочеш.
Сара зблідла, але не відступила.
— Тому що ти досі кохаєш свою дружину?
— Тому що я не кохаю тебе так, як ти кохаєш мене.
Ці слова боляче вдарили по ній, хоча вона, здається, давно боялася почути саме їх.
Маркус продовжив тихіше:
— Я поважаю тебе, Сара. Я ціную те, що ти робиш для команди. Але я не хочу давати тобі надію, якої не можу виправдати. Ти заслуговуєш на людину, яка обере тебе без вагань.
Сара опустила очі.
— А якщо я не хочу нікого іншого?
— Тоді я не можу змусити тебе передумати. Але я не дозволю тобі будувати життя навколо очікування, що колись я зміню свою відповідь.
Вона повільно кивнула, витираючи вологу з кутика ока.
— Добре.
Маркус хотів щось додати, але вона випросталася.
— Я залишуся в команді. Ти не мусиш хвилюватися, що мої почуття завадять роботі.
— Я й не сумнівався в тобі.
— Тоді ще одне питання. Якщо мені поки нікуди переїхати, чи можу я тимчасово залишитися в когось із команди?
Маркус замислився.
— У Ніка є вільна кімната. Я поговорю з ним.
Сара сумно всміхнулася.
— Звісно. Нік.
— Це тимчасово, доки ти не знайдеш інший варіант. Якщо він не заперечуватиме.
— Дякую.
Вона вже збиралася йти, але біля дверей зупинилася.
— Маркусе?
— Так?
— Ти справді щасливий, коли він поруч?
Маркус не відразу зрозумів, кого вона має на увазі.
А потім зрозумів.
Він не відповів.
І Сара, здається, отримала відповідь саме з його мовчання.
За годину Маркус приїхав до будинку Дарена.

Той уже зібрав невелику сумку, але стояв посеред вітальні з таким виразом обличчя, наче готувався до допиту.
— Перш ніж ти почнеш, — сказав Дарен, — я хочу нагадати, що маю власну квартиру.
— Знаю.
— У ній є ліжко.
— Сподіваюся.
— Кухня.
— Вражає.
— І двері, які зачиняються.
Маркус підняв брову.
— Ти закінчив рекламувати нерухомість?
— Ні. Там ще є сусіди, які не втручаються в моє життя.
— Чудово. Тоді зможеш запросити їх на чай, коли за твоїм вікном знову стоятиме підозрілий автомобіль.
Дарен стиснув губи.
— Ти нестерпний.
— Мені це вже сьогодні казали.
— І ти досі не виправився.
— Бери сумку.
Дарен не ворухнувся.
— Маркусе, я серйозно. Я не хочу, щоб ти мусив постійно стежити за мною.
Маркус перестав усміхатися.
— Я не збираюся стежити за тобою. Я збираюся переконатися, що ти в безпеці.
— Я вмію себе захистити.
— Знаю. Саме тому ти опинився в лікарні з травмою голови, а потім повернувся на роботу, хоча лікар заборонив.
— Це було не найкраще моє рішення.
— Нарешті щось розумне.
Дарен зітхнув.
— Завтра приїжджає Майкл. Я вже зв’язався з ним і розповів, що сталося з Кевіном. Він сказав, що виїжджає сюди, щойно зможе. Я зустріну його й допоможу розібратися.
— Добре.
— Тому я не можу переїхати до тебе. Майкл, можливо, захоче зупинитися в мене. Ми давно не бачилися.
Маркус кілька секунд дивився на нього.
— Майкл може залишитися в твоїй квартирі, якщо захоче. А ти житимеш зі мною.
— Ти взагалі чув, що я сказав?
— Так.
— І?
— Ні.
Дарен розвів руками.
— Ти нестерпний упертюх!
— Дякую.
— Це не комплімент!
— А я приймаю його як комплімент.
Дарен важко видихнув і підняв сумку.
— Я ненавиджу тебе.
Маркус відчинив двері.
— Тоді сідай у машину й ненавидь мене там.
Дарен пройшов повз нього, бурмочучи щось про диктатуру, порушення прав і нестерпних начальників.
Маркус зачинив будинок і пішов слідом.
На порозі він затримався на мить, поглянувши на темну вулицю.
Навіть тепер він не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають.
Він вимкнув світло й замкнув двері.
Пізніше того вечора команда отримала перші результати перевірки автомобіля.
Нік зателефонував Маркусу.
— Машина зареєстрована на фіктивну особу. Номерні знаки підроблені. Але я знайшов запис із камери, на якій видно водія.
— Обличчя?
— Частково. Я відправив зображення на ваш захищений канал. Є ще дещо.
Маркус сів за кухонний стіл. Дарен саме ставив чайник і відразу помітив, як змінився його вираз обличчя.
— Що там? — запитав він.
Маркус увімкнув гучний зв’язок.
— Кажи, Ніку.
— Автомобіль двічі проїжджав повз будинок Ніла, тричі — повз відділок і один раз — повз будинок Дарена. Але найцікавіше: за сорок хвилин до нападу на Ніла він стояв біля лікарні, де лікувався Дарен.
Дарен повільно поставив чашку на стіл.
— Отже, вони знали, що я там.
— Саме так, — відповів Нік. — Вони знали, коли тебе випишуть, і знали, куди ти поїдеш.
Маркус подивився на Дарена.
— Тепер ти розумієш, чому я наполягаю, щоб ти був тут?
Дарен не став сперечатися.
Він дивився на зображення водія, яке Нік надіслав на екран.
Обличчя було розмите, але на зап’ясті чоловіка виднівся темний браслет із металевою застібкою.
Дарен насупився.
— Збільш зап’ястя.
— Що? — перепитав Нік.
— Браслет. Збільш його.
Зображення стало більшим.
Дарен завмер.
— Я бачив такий самий сьогодні.
Маркус різко підвів голову.
— Де?
— На водієві. Коли я виходив із торгового центру. Він був за кермом, але рука лежала на кермі, і я помітив браслет.
— Ти впевнений?
— Так.
Нік заговорив швидше:
— Я спробую покращити зображення й перевірити інші камери. Можливо, знайду ще один ракурс.
— Працюй, — сказав Маркус.
Він завершив дзвінок і подивився на Дарена.
— Відтепер ти нікуди не виходиш сам.
— Я вже зрозумів.
— І не сперечаєшся.
Дарен підняв чашку.
— Не обіцяю.
Маркус похитав головою.
Але цього разу він не став продовжувати сварку.
Він просто залишився на кухні, поки Дарен пив чай.
І вперше за довгий час Маркус дозволив собі подумати, що, можливо, найбезпечніше місце для Дарена — справді поруч із ним.
Навіть якщо це означало щоденні суперечки, безлад у вітальні, зниклу каву й нескінченні жарти Міли.
Він міг витримати все це.