Ті, кого не можна врятувати

Востаннє він побачив на землі власну долоню, забруднену кров’ю.
Потім усе потемніло.

— ДАРЕНЕ!
Голос Маркуса розірвав тишу провулка.
Він знайшов його за кілька хвилин після того, як один із патрульних помітив відчинені службові двері. Дарен лежав біля стіни, дихав, але не реагував на голос.
Маркус опустився поруч.
— Кросе. Чуєш мене?
Жодної відповіді.
На скроні Дарена виднілася рана, волосся було склеєне кров’ю. Маркус обережно перевірив його стан і одразу викликав швидку.
— Ніку, перекрийте всі виїзди з промзони! Підозрюваний поранений, імовірно, втрачає кров. Темна куртка, капюшон. Перевірте камери, кожну аптеку, кожну клініку в районі!
Він знову нахилився до Дарена.
— Ти ж обіцяв повернутися за п’ять хвилин, дурню.
Його голос затремтів, і Маркус зненавидів себе за це.
— Не смій мені тут помирати. Чуєш? Це наказ.
Дарен не відповів.
Маркус стиснув щелепи й поклав руку йому на плече.
— Ти ще маєш мені пояснити, чому в тебе взагалі немає інстинкту самозбереження.
Десь удалині вже лунала сирена.
Маркус залишався поруч, не відпускаючи Дарена, доки медики не прибули й не почали надавати допомогу.
Коли його завантажили до машини швидкої, Маркус піднявся слідом.
— Я їду з ним.
— Детективе, нам потрібен простір, — попередив медик.
— Я не заважатиму.
— Маркусе, — тихо озвався Рік, який нарешті прибіг до провулка. — Їдь. Ми тут усе закінчимо.
Маркус кивнув і сів у машину.
Він не відводив очей від Дарена.
У відділку Сара прибула саме тоді, коли Маркуса терміново викликали до лікарні.
Вона зняла пальто й підійшла до нього, намагаючись усміхнутися.
— Маркусе. Я рада тебе бачити.
— Сара? Що ти тут робиш?
— Луїс сказав, що команді може знадобитися психологічна підтримка. Я запропонувала допомогти.
Вона затримала на ньому погляд.
— До того ж я давно хотіла з тобою поговорити. Ми так і не закінчили нашу останню розмову.
Маркус зітхнув.
— Сара, зараз не найкращий час.
— Для тебе ніколи не найкращий час, коли йдеться про нас.
Вона сказала це без злості, але в її голосі звучав знайомий сум.
Маркус хотів відповісти, проте задзвонив телефон Ріка.
Той вислухав співрозмовника, і його обличчя різко змінилося.
— Що? Де саме? Зрозумів. Ми зараз будемо.
Він повільно опустив телефон.
Міла, яка щойно зайшла до кімнати, одразу помітила його вираз.
— Ріку?
— Це лікарня. Дарена привезли після нападу. Травма голови, кровотеча, втрата свідомості. Лікарі вже займаються ним.
Маркус зблід.
— Що ти сказав?
— Дарен у лікарні.
На мить здавалося, що Маркус не може поворухнутися.
Потім він різко схопив пальто.
— Чому мені не подзвонили одразу?
— Маркусе, ти був із Сарою, — відповів Рік. — Я щойно дізнався сам.
Міла підійшла ближче й поклала руку Маркусу на плече.
— Спокійно. Він живий. Його оглядають.
Маркус не відповів.
Міла подивилася на нього, потім на Сару, яка стояла осторонь і мовчки спостерігала за ним.
І, звісно, не змогла втриматися.
— Ну що ж, Маркусе. Твій хлопець знову потрапив до лікарні.
— Міло, зараз не час!
— А коли час? Коли він знову втече на завдання з пов’язкою на голові? Чи коли ти нарешті визнаєш, що переживаєш за нього більше, ніж за власне життя?
— Він мій напарник!
— Так, звичайно. І я просто випадково бачила, як ти тримав його за руку в машині швидкої, коли думав, що ніхто не дивиться.
Маркус завмер.
Рік повільно повернув голову до нього.
— Ти тримав його за руку?
— Ріку, навіть не починай.
— Я нічого не кажу.
— Ти вже все сказав своїм обличчям!
Сара опустила погляд. Її усмішка зникла, але вона не стала втручатися.
Вона бачила, як Маркус дивиться на двері, ніби вже подумки був далеко звідси. У його очах не залишилося ні холодної стриманості, ні звичного сарказму.
Лише страх.
Страх знову втратити когось, хто став йому дорогим.
Маркус рушив до виходу.
— Ріку, ти залишаєшся тут. Ніл має дізнатися про фотографію та Еліс. Міло, закінчи огляд і повідом мені всі результати. Сара…
Він на мить затримався.
— Вибач. Ми поговоримо пізніше.
Сара кивнула, хоча було видно, що ці слова її боляче зачепили.
— Звісно, Маркусе.
Він уже не почув решти.
У лікарні Маркус ходив коридором перед операційною, стискаючи телефон так сильно, що побіліли пальці.
Лікар нарешті вийшов до нього.
— Ви родич пацієнта?
Маркус на мить затнувся.

— Я його напарник.
Лікар уважно подивився на нього.
— У нього струс мозку та рана голови. На щастя, серйозних внутрішніх ушкоджень ми поки не виявили. Він знепритомнів через удар і втрату крові. Стан стабільний, але йому потрібен спокій і спостереження.
Маркус повільно видихнув.
— Він прийде до тями?
— Ми очікуємо, що так. Але коли саме — сказати складно.
— Я можу його побачити?
— Коли переведемо до палати.
Лікар пішов.
Маркус сперся спиною об стіну й заплющив очі.
Він знову бачив Дарена на землі. Бліде обличчя, кров на скроні, нерухомі руки.
Знову хтось із його людей опинився між життям і смертю.
І цього разу Маркус не міг звинувачувати ні Суддю, ні випадковість.
Дарен пішов туди сам.
А Маркус не зміг його зупинити.
Телефон завібрував.
Повідомлення з невідомого номера.
«Ви знову не встигли, детективе Вейл».
Маркус випростався.
Наступне повідомлення прийшло за кілька секунд.
«Він побачив мене. Але не встиг зрозуміти, хто я. Наступного разу вам не залишиться навіть лікарняного ліжка».
Маркус перечитав слова двічі.
Потім повільно набрав номер Ніка.
— Мені потрібна особа власника цього номера. Негайно. І всі записи з камер біля промзони.
— Маркусе, ми вже працюємо над…
— Ніку, це наказ.
Він завершив дзвінок і подивився на двері палати, куди щойно перевели Дарена.
Убивця був поранений.
Дарен бачив його зблизька.
І якщо Дарен запам’ятав бодай одну деталь, вони мали шанс знайти його раніше, ніж він завдасть нового удару.
Маркус поклав телефон у кишеню.
— Тримайся, Кросе, — прошепотів він. — Тепер моя черга не дати тобі наробити дурниць.
За дверима палати Дарен повільно розплющив очі.
Світ розпливався, голова боліла, але одна річ залишилася в пам’яті чіткою.
Обличчя чоловіка під капюшоном.
Його голос.
І кров, яка просочувалася крізь темну куртку.
Дарен спробував підвестися, але біль змусив його впасти назад на подушку.
— Навіть не думай, — пролунало знайоме суворе голосіння.
Маркус стояв у дверях.
Дарен ледь усміхнувся.
— Ти прийшов перевірити, чи я ще живий, чи просто хочеш прочитати мені лекцію?
Маркус підійшов до ліжка.
— Обидва варіанти.
— Тоді починай із лекції. Вона, мабуть, буде коротшою.
Маркус подивився на нього так, що усмішка Дарена стала слабшою.
— Ти міг загинути.
— Але не загинув.
— Це не аргумент!
— Для мене — цілком.
Маркус відвернувся на мить, намагаючись опанувати себе. Коли знову подивився на Дарена, голос його став тихішим.
— Ти налякав мене.
Дарен перестав усміхатися.
Він уперше не знайшов саркастичної відповіді.
— Вибач, — тихо сказав він.
Маркус сів на стілець біля ліжка.
— Ти бачив убивцю?
Дарен повільно кивнув.
— Він був поранений. Сильно. Лівий бік або живіт. Я бачив кров на його руці. Він намагався не показувати, що йому боляче, але під час сутички ледь тримався на ногах.
— Обличчя?
— Не повністю. Але я запам’ятав очі. Голос. І те, як він рухався.
Дарен заплющив очі, відновлюючи картину в пам’яті.
— Він не був випадковим убивцею. Він знав, як битися. І знав, куди бити, щоб швидко мене зупинити.
Маркус нахилився вперед.
— Ти нікуди не підеш, поки лікар не дозволить.
Дарен розплющив одне око.
— А якщо я скажу, що вже маю план?
— Тоді я подзвоню лікарю й попрошу прив’язати тебе до ліжка.
— Ти ж не зробиш цього.
— Перевір.
Дарен тихо засміявся, але відразу скривився від болю.
Маркус підвівся.
— Відпочивай. Я сам знайду цього покидька.
— Маркусе.
Він зупинився біля дверей.
— Він поранений. Якщо виживе після цієї ночі, йому знадобляться ліки. Перев’язки. Можливо, шви. Він не зможе просто зникнути.
Маркус повільно кивнув.
— Ти хочеш, щоб ми перевірили лікарні й аптеки.
— Не тільки ви, — відповів Дарен. — Я теж.
— Ти лежатимеш тут і навіть не торкатимешся телефону, доки я не дозволю.
— Ти ж знаєш, що я тебе не послухаю.
— Так, — зітхнув Маркус. — На жаль, знаю.
Він вийшов у коридор і зачинив двері.
За кілька секунд із палати долинув голос Дарена:
— І принеси каву!
Маркус заплющив очі.
— Я його точно задушу.
Але цього разу на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
Бо Дарен був живий.
І поки він був живий, у них залишався шанс.