Затримання

Розділ 30.

О шостій ранку команда вже була готова.
Маркус перевірив бронежилет, рацію й спорядження. Дарен, попри наказ не навантажувати поранену руку, наполіг на тому, щоб особисто перевірити зв’язок.
— Якщо ти відкриєш цю пов’язку, — сказав Маркус, — я власноруч відвезу тебе назад до лікарні.
— Ти це вже казав.
— І повторюватиму, доки ти не почнеш слухатися.
— Тоді нам обом доведеться жити з цим до старості.
Рік, який стояв поруч, усміхнувся.
— Ось це вже звучить як план на спільне майбутнє.
— Ріку, — попередив Маркус.
— Мовчу.
Міла перевірила медичний комплект і поплескала Дарена по здоровому плечу.
— Не хвилюйся. Якщо тебе знову поранять, я особисто відвезу тебе до лікарні.
— Я вже знаю дорогу.
— Чудово. Тоді зможеш пояснити лікарям, чому знову втік від них.
— Я починаю розуміти, чому злочинці зізнаються. Вони просто хочуть, щоб ви всі нарешті замовкли.
Ніл підійшов до Маркуса.
— Келлер, судячи з усього, дуже контролює власне оточення. Якщо він усередині, не провокуйте його без потреби. Він може спробувати виграти час або спрямувати вас до підготовленої пастки.
— Ми будемо діяти за планом, — відповів Маркус.
— І не забувайте про повідомлення.
— Не забули.
Маркус оглянув команду.
— Усі готові?
Кілька голосів відповіли ствердно.
— Тоді вирушаємо.

Старий складський комплекс зустрів їх тишею.
Величезні металеві ворота були зачинені, на вікнах адміністративного корпусу висіла пилюка, а на бетоні залишилися сліди від старих вантажівок.
Рік розподілив групи. Двоє офіцерів зайняли позиції біля головного в’їзду, інші перекрили службовий вихід. Нік підключився до доступних камер, але швидко похитав головою.
— Система працює нестабільно. Частина камер вимкнена, а решта передає записи з затримкою.
— Він знає, що ми прийшли, — сказав Дарен.
— Можливо, — відповів Маркус. — Але це не означає, що він знає, де саме ми перебуваємо.
Вони увійшли до адміністративного корпусу.
Усередині пахло пилом, вогкістю й старим металом. На стінах ще залишилися вицвілі таблички з номерами секцій.
— D-04, — прошепотів Дарен, звіряючись із планом. — Це має бути за цими дверима.
Маркус подав знак групі зупинитися.
Двері були прочинені.
Жодного замка, жодного сліду злому.
— Надто просто, — тихо сказав Рік.
— Огляньте приміщення з порога, — наказав Маркус. — Не заходити, доки не перевіримо.
Один із криміналістів обережно просвітив кімнату ліхтарем.
Усередині стояли металеві стелажі, коробки з архівними номерами й старий стіл. На ньому лежав ноутбук, поруч — біла коробка з темно-синім бантом.
Дарен відчув, як напружилися плечі.
— Він знав, що ми прийдемо.
Маркус не відповів.
Вони ретельно перевірили приміщення. Жодних розтяжок, жодних очевидних пасток. Після дозволу спеціалістів група зайшла всередину.
На ноутбуці було відкрите відео.
Нік підключив пристрій до захищеного обладнання й запустив запис.
На екрані з’явився чоловік у темному одязі. Обличчя залишалося прихованим, але на правій руці був перстень із темним каменем.
— Адріан Келлер, — прошепотів Рік.
Чоловік на відео дивився прямо в камеру.
— Якщо ви це бачите, значить, ви знайшли сховище. Вітаю, детективе Вейл. Ви виявилися наполегливішим, ніж я очікував.
Маркус стиснув щелепи.
— Продовжуй, — сказав він Ніку.
— Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що тут знайдете всі відповіді. Я лише виконав те, що мав зробити. Вони всі були винні. Вони знали, що відбувалося з дітьми, і мовчали. Я дав їм можливість зізнатися. Вони обрали мовчання.
Дарен дивився на екран, не кліпаючи.
— А тепер, — продовжив Келлер, — ви прийшли по мене. Тож приходьте. Я чекаю.
Відео обірвалося.
У кімнаті запала тиша.
— Він тут? — запитав один із офіцерів.
Нік перевірив ноутбук.
— Запис зроблено нещодавно, але це не доводить, що він досі на території.
Маркус повернувся до Ріка.
— Перевірте всі виходи. Жодного самостійного переслідування. Нік, спробуй визначити, чи є тут активні передавачі.
Команда розійшлася по визначених секторах.
Дарен залишився поруч із Маркусом.
— Він хоче, щоб ми пішли за ним, — сказав Дарен. — Він залишив нам маршрут.
— Тоді ми не підемо за ним наосліп.
Раптом у рації пролунав голос Ріка:
— Маркусе, маємо рух у східному корпусі. Один чоловік виходить із дверей біля вантажної платформи.
— Не наближайтеся без підкріплення. Перекрийте вихід.
— Прийняв.
Маркус і Дарен рушили до східного корпусу разом із двома офіцерами.
Коли вони вийшли на відкриту ділянку, чоловік у темному одязі вже стояв біля металевих воріт. Він не тікав. Не ховався.
Він просто чекав.
На його правій руці блиснув темний перстень.
— Адріане Келлере! — гукнув Маркус. — Поліція! Руки так, щоб ми їх бачили!
Чоловік повільно підняв руки.
— Нарешті, детективе Вейл.
— Відійдіть від воріт. На коліна.
Келлер виконав наказ. Офіцери швидко підійшли й затримали його, перевіривши, чи немає зброї. На ньому знайшли документи на чужі імена, ключі від різних приміщень і другий телефон.
Жодної боротьби.
Жодного пострілу.
Коли на нього надягли наручники, Келлер повернув голову до Дарена.
— А ось і наступний грішник.
Маркус відразу став між ними.
— Більше не наближайся до нього.
Келлер тихо засміявся.
— Ви справді думаєте, що все закінчилося?
— Ти затриманий за підозрою в кількох убивствах, — відповів Маркус. — Решту поясниш у відділку.
— Я не боюся в’язниці.
— Це вже не має значення.
Келлера повели до службового автомобіля.
Дарен стояв поруч із Маркусом, відчуваючи дивне полегшення.

Уперше за багато днів він бачив Суддю не на екрані, не в тіні й не на місці чергового злочину.
Він був у наручниках.
І цього разу Дарен не отримав кулю.
Маркус поглянув на нього.
— Рука?
— На місці.
— Голова?
— Поки що теж.
— Чудово. Не хочу знову заповнювати документи про твоє поранення.
— А я не хочу знову слухати твої лекції.
— Тоді, можливо, наступного разу ти не підеш сам за озброєним убивцею.
— Наступного разу я візьму з собою двох озброєних убивць. Для балансу.
Маркус зітхнув.
— Я не знаю, що з тобою робити.
Дарен усміхнувся.
— Міла має кілька пропозицій.
— Навіть не починай.
Коли команда повернулася до відділку, новина про затримання швидко розлетілася коридорами.
Міла зустріла їх біля кімнати для нарад, тримаючи дві чашки кави.
— Ну що, герої? Усі живі? Ніхто не потрапив до лікарні?
— Ніхто, — гордо відповів Дарен.
— Неймовірно! — Міла приклала руку до грудей. — Маркусе, ти можеш пишатися. Твій хлопець провів операцію й повернувся додому без нової пов’язки.
Дарен поперхнувся кавою.
— Він не мій хлопець!
— Звісно, — погодилася Міла. — А я не люблю плітки.
Рік поплескав Дарена по плечу.
— Не хвилюйся. Тепер, коли Суддю затримали, ти можеш повернутися до власного житла.
Маркус, який саме знімав куртку, раптом завмер.
Міла повільно повернула голову до нього.
— Ой. А я навіть не подумала. Ви ж тепер більше не мусите жити разом.
— Ми ще не знаємо, чи всі небезпеки минули, — відповів Маркус.
— Авжеж, — промовила Міла. — Небезпека може тривати роками. А там, дивись, і спільна іпотека з’явиться.
— Міло!
— Я лише планую наперед!
Дарен засміявся, а Маркус похитав головою.
На мить усе здавалося майже нормальним.
Але Нік, який перевіряв другий телефон Келлера, раптом підняв голову.
— Маркусе. Нам потрібно поговорити.
Усмішки зникли.
— Що знайшов? — запитав Маркус.
— У телефоні Келлера є зашифрована переписка. Більшість повідомлень видалена, але останнє збереглося.
Він вивів на екран короткий текст.
«Суддю забрано. Переходимо до другого етапу».
Під повідомленням стояв невідомий контакт, позначений лише одним символом — чорним квадратом.
Ніл повільно підійшов до екрана.
— Келлер міг бути не єдиним, хто керував цими вбивствами.
— Або хтось використовував його, — сказав Рік.
Дарен подивився на фотографію персня на руці Келлера.
— Він називав себе суддею. Але, можливо, ніколи не був тим, хто ухвалював остаточні рішення.
Маркус узяв телефон.
— Ніку, віднови все, що зможеш. Ріку, ніхто не розголошує інформацію про затримання, доки ми не зрозуміємо, що відбувається.
— А якщо він справді працював не сам? — запитала Міла.
Маркус подивився на затриманого через скло кімнати для допитів.
— Тоді ми щойно затримали лише одну частину справи.
В іншому місці, далеко від відділку, чоловік у бездоганно чистій сорочці сидів у темній кімнаті.
Перед ним на столі лежали фотографії всіх жертв Судді. Поруч — знімки Маркуса й Дарена, зроблені непомітно в різні дні.
На одному фото Дарен виходив із лікарні з перев’язаною рукою.
На іншому Маркус стояв біля свого будинку.
Чоловік спокійно переглянув повідомлення про затримання Келлера.
Він не злився.
Не нервував.
Навіть не здивувався.
Він просто взяв червоний маркер і перекреслив ім’я Адріана Келлера.
— Ти виконав свою роль, — сказав він тихо.
Потім відкрив нову папку.
На обкладинці було написано:
«Етап другий. Усунення свідків».
Усередині лежали три фотографії.
Перша — Маркус Вейл.
Друга — Дарен Крос.
Третя — Ніл Грейсон.
Чоловік затримав погляд на фотографії Дарена.
— Суддя хотів тебе покарати, — промовив він майже лагідно. — А я хочу побачити, що залишиться від тебе, коли ти втратиш тих, хто тебе захищає.
Він вимкнув лампу.
У темряві залишився лише екран телефону з новим повідомленням, адресованим невідомому контакту.