Останній хід Судді

Розділ 29.

Увечері відділок нагадував штаб перед початком війни.
На великому екрані висів план старого складського комплексу «Нортбридж Архіву». Нік перевіряв камери спостереження, Рік розподіляв поліцейські групи, а Ніл ще раз переглядав психологічний профіль Адріана Келлера.
Міла сиділа за столом із кількома папками й виглядала так, ніби вже подумки написала звіт про успішне затримання, хоча до операції залишалася ціла ніч.
— Отже, — сказала вона, перегортаючи сторінку, — завтра ми ловимо людину, яка вважає себе суддею, виносить вироки й залишає подарункові коробки на місцях злочинів.
— Не забувай про темно-сині банти, — нагадав Рік. — Вони надають його злочинам особливого шарму.
— Якщо ти ще раз назвеш серійного вбивцю людиною з особливим шармом, я зроблю тобі розтин.
— Ти ж не патологоанатом для живих.
— Для тебе можу зробити виняток.
Нік не відривався від монітора.
— Можна ви припините? Я намагаюся зосередитися.
— А я намагаюся зберегти наш командний дух, — образилася Міла.
— Тоді збережи його тихіше.
За кілька хвилин Маркус зібрав усіх біля дошки.
— Слухайте уважно. Завтра ми не імпровізуємо. Перша група перекриває головний в’їзд, друга контролює службовий вихід. Нік працює з системою спостереження. Рік координує затримання. Ніл допомагає нам оцінити поведінку підозрюваного. Я входжу до сховища з основною групою.
— А Дарен? — запитав Рік.
Маркус повернувся до нього.
— Дарен іде зі мною.
— О, — протягнула Міла. — Невже ти дозволиш йому бути поруч, а не прив’яжеш до себе наручниками?
— Я ще розглядаю цей варіант.
Дарен відкинувся на спинку стільця.
— Тільки спробуй. Я подам скаргу.
— Я сам її розгляну.
— Тоді я подам дві.
Рік засміявся.
Маркус потер перенісся.
— Як я взагалі з вами працюю?
— Бо ти нас любиш, — відповіла Міла.
— Я працюю з вами, бо це моя робота.
— Звісно. А Дарен живе в тебе винятково з міркувань логістики.
Дарен ледь не вдавився кавою.
— Міло!
— Що? Я просто уточнюю обставини.
Маркус узяв папку й попрямував до свого кабінету.
— Завтра о шостій усі мають бути готові. І якщо хтось запізниться, я особисто…
— Купиш нам каву? — підказав Рік.
— Змусиш писати звіти до кінця місяця.
— Це вже жорстоко, — пробурмотів Нік.
Пізніше вони повернулися додому.
Маркус ще раз перевіряв список обладнання, зв’язок і план входу до сховища. Дарен сидів за кухонним столом, розглядаючи фотографії Келлера та старі документи.
Усе мало завершитися завтра.
Вони знайдуть докази, затримають Суддю й нарешті дізнаються, що саме сталося з учасниками «Проєкту: Новий гравець».
Принаймні так вони сподівалися.
Дарен раптом згадав одну деталь.
На фотографії біля імені Келлера стояв трикутник із крапкою. Такий самий знак з’являвся в архівних документах, але не на всіх сторінках. Лише на тих, де йшлося про переміщення особистих карток.
А якщо це не позначка учасника?
Він схопив телефон і почав переглядати відновлені файли.
Через кілька хвилин у нього з’явилася ідея.
— О, це може спрацювати, — пробурмотів він.
Саме в цю мить телефон завібрував.
Невідомий номер.
Дарен відкрив повідомлення.
«Завтра ти побачиш, що правда коштує дорожче за життя. Не довіряй людині, яка стоятиме праворуч від тебе».
Дарен перечитав його.
Потім ще раз.
— Ну звісно, — пробурмотів він. — Бо нормальні люди перед сном бажають гарної ночі.
Він зробив скриншот і зберіг повідомлення.
Далі підвівся й попрямував до кімнати Маркуса. Йому потрібно було негайно розповісти про нову ідею та повідомлення.
Він навіть згадав постукати.
Щоправда, лише після того, як відчинив двері.
— Маркусе, я придумав…
Дарен замовк.
Маркус стояв біля шафи після душу, загорнутий у рушник. Волосся було мокрим, на плечах ще блищали краплі води, а в руках він тримав чисту футболку.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
— Ти, — повільно промовив Маркус, — коли-небудь навчишся стукати?
Дарен відкрив рот.
Закрив.
Знову відкрив.
— Я… перевіряв, чи ти готовий до завтрашньої операції.
Маркус поглянув на рушник, потім на нього.
— І як тобі результати перевірки?
Дарен відчув, що зараз скаже щось дуже дурне.
І, звичайно, сказав.
— Судячи з усього, фізичну підготовку ти не занедбав.

Тепер зрозуміло, чому ти так упевнено командуєш усіма навколо. Люди просто бояться сперечатися з твоїми плечима.
Запала тиша.
Маркус повільно поклав футболку на ліжко.
— Моїми… плечима?
— Я хотів сказати, що ти маєш чудову фізичну форму.
— Ага.
— Для детектива.
— Звичайно.
— Це професійне спостереження.
— Ти зараз намагаєшся переконати мене чи себе?
Дарен відступив до дверей.
— Я згадав, що залишив чайник на кухні.
— Ти не ставив чайник.
— Тоді я згадав, що хотів його поставити.
— Дарене.
— Добраніч!
Він вислизнув із кімнати й майже побіг до кухні.
Опинившись там, Дарен сперся руками об стіл і заплющив очі.
— Ідіот, — прошепотів він. — Ти повний ідіот.
— Знову проводиш психологічний експеримент?
Дарен різко розплющив очі.
Маркус стояв у дверях. Тепер на ньому були футболка й домашні штани, а на обличчі грала та сама підозрілива усмішка.
— Ні, — відповів Дарен. — Я аналізую власні помилки.
— І який висновок?
— Потрібно більше спати.
— А ще?
— Завжди стукати перед тим, як заходити.
— Прогрес.
Маркус підійшов до столу й налив собі води.
— То що ти хотів?
Дарен миттєво став серйозним.
— Суддя написав мені.
Усмішка Маркуса зникла.
— Що?
Дарен передав йому телефон.
Маркус уважно прочитав повідомлення. Потім збільшив зображення, перевірив номер і зробив копію для Ніка.
— Коли це надійшло?
— Десь десять хвилин тому.
— Чому ти не сказав одразу?
Дарен кинув на нього погляд.
— Тому що я прийшов сказати тобі про це, але випадково перетворив розмову на катастрофу.
— Не хочу знати подробиць.
— Повір, це на краще.
Маркус повернувся до повідомлення.
— «Не довіряй людині, яка стоятиме праворуч від тебе». Це може бути спробою посіяти недовіру в команді.
— Або попередженням, що в нас є зрадник.
— У нас немає підстав вважати когось із команди причетним до цього.
— Я не кажу, що хтось причетний. Я кажу, що Суддя хоче, аби ми про це подумали.
Маркус кивнув.
— Це схоже на нього. Він хоче, щоб ми прийшли на операцію вже наляканими й почали сумніватися одне в одному.
Дарен дістав блокнот.
— Але повідомлення може нам допомогти. Він знає, де ми будемо завтра. Отже, або стежить за нами, або має доступ до інформації про операцію.
— План знає лише команда й керівництво.
— Тому треба перевірити, чи не витікали дані. І, можливо, змінити порядок входу до сховища.
Маркус уважно подивився на нього.
— Ось це вже розумна думка.
— Запиши дату. Ти щойно визнав, що я розумний.
— Не перебільшуй.
Вони розклали на столі план комплексу. Дарен запропонував змінити порядок дій: основна група не повинна одразу заходити через головний вхід, а Нік мав перевірити, чи можна виявити приховані камери, які могли передавати зображення з території складу.
— І ще, — додав Дарен, — якщо повідомлення справді про людину праворуч, не треба буквально шукати того, хто стоятиме праворуч від мене. Це може бути гра слів, напрямок у плані або навіть позначка на документах.
— Згоден. Ми не будемо будувати операцію навколо загадки, яку міг написати будь-хто. Але повідомлення передамо Ріку й Ніку.
Маркус дістав телефон і написав напарнику.
Потім глянув на Дарена.
— А тепер ти лягаєш спати.
— Ми ще не закінчили.
— Ми закінчили на сьогодні.
— Але…
— Дарене.
— Добре. Тільки не кажи мені більше, що я маю спати заради свого здоров’я.
— Чому?
— Бо тоді я знову почну думати, що ти турбуєшся про мене.
Маркус на секунду затримав погляд на ньому.
— А якщо й турбуюся?
Дарен завмер.
Маркус спокійно забрав папери зі столу.
— На добраніч, Кросе.
І пішов до своєї кімнати.
Дарен залишився на кухні, дивлячись йому вслід.
— Це було нечесно, — тихо сказав він.
Але усмішка, яка з’явилася на його обличчі, нікуди не зникла.