Останній грішник

Розділ 28.

Телефон задзвонив о шостій ранку.
Маркус прокинувся миттєво. Він відповів ще до другого сигналу.
— Вейл.
Голос Ріка був напружений.
— У нас нове вбивство.
Маркус сів на ліжку.
— Де?
— Будинок Григорія Савчука. Патруль знайшов його близько двадцяти хвилин тому. Схоже, Суддя дістався до нього вночі.
Маркус заплющив очі на мить.
— Я виїжджаю.
Він швидко одягнувся й постукав у двері гостьової кімнати.
— Дарене. Вставай.
— Якщо це знову лекція про режим сну, я подаю заяву на переведення, — долинув сонний голос.
— Савчука вбили.
За дверима настала тиша.
За кілька секунд Дарен вийшов у коридор уже в джинсах і сорочці, хоча волосся стирчало в різні боки.
— Коли?
— Вночі. Ми їдемо на місце.
— Тоді дай мені п’ять хвилин.
Маркус оглянув його руку.
— Ти не братимеш участі в огляді, якщо лікарська пов’язка знову почне кровити.
— Доброго ранку і тобі.
— Дарене.
— Я почув.
Через десять хвилин вони вже були в машині.
Будинок Григорія Савчука стояв на тихій вулиці за містом. Біля воріт чергували патрульні, а перед входом працювала криміналістична група.
Маркус показав посвідчення й пройшов усередину. Дарен ішов поруч, тримаючи поранену руку ближче до тіла.
Міла вже стояла у вітальні, розглядаючи білу коробку на столі.
— Доброго ранку, сімейко, — привіталася вона, побачивши їх. — Як спалося? Не посварилися через ковдру?
— Міло, не зараз, — сказав Маркус.
— Я лише турбуюся про ваш побут. Ви ж тепер живете разом. Це велика зміна.
Дарен зняв куртку й кинув її на спинку стільця.
— Насправді Маркус чудовий сусід. Ще не встиг виселити мене.
— Дай йому час, — порадила Міла. — Він лише вчиться жити в парі.
— Я вас обох чую, — сказав Маркус.
— Чудово, — відповіла Міла. — Отже, слух теж у порядку.
Рік, який саме заходив до вітальні, пирхнув.
— Міло, якщо ти продовжиш, Маркус справді почне шукати тобі квартиру подалі від відділку.
— Нехай спробує. Я знаю надто багато його секретів.
— Яких саме? — запитав Дарен.
Міла задумливо торкнулася підборіддя.
— Поки що не можу розголошувати. Але якщо ви посваритеся, я готова свідчити в суді.
Маркус повернувся до місця злочину.
— Хтось хоче оглянути будинок чи ми ще годину обговорюватимемо моє особисте життя?
— О, ми обов’язково повернемося до цього, — пообіцяла Міла.
Дарен ледве стримав сміх.
Але щойно він побачив коробку на столі, усмішка зникла.
На ній був темно-синій бант.
Савчук лежав у кабінеті. Слідчі вже завершили первинний огляд, але остаточний час смерті ще належало встановити.
На столі, поруч із коробкою, лежав аркуш із написом:
«Шостий грішник покараний. Правда не зникає лише тому, що її поховали».
— Він справді вважає себе суддею, — тихо сказав Ніл, який приїхав слідом за командою. — І тепер, коли список завершено, його поведінка може змінитися. Він може відчути, що виконав місію. Або навпаки — вирішити, що мусить прибрати всіх, хто здатен розкрити правду.
— Зокрема Дарена, — сказав Маркус.
— Так, — підтвердив Ніл. — Особливо Дарена, якщо вважає його загрозою своєму контролю над історією.
Дарен присів біля столу, не торкаючись доказів.
— Він залишив коробку не просто як підпис. Він хотів, щоб ми побачили її першою.
— Чому? — запитав Рік.
— Бо Савчук був останнім у списку. Суддя хоче, щоб ми подумали, ніби все закінчилося. Але він залишив моє ім’я на останній сторінці. Для нього список не завершений.
Маркус подивився на нього.
— Ти думаєш, він навмисно показав нам, що ти наступний?
— Так. Він хоче, щоб я боявся. Щоб я або сховався, або почав ганятися за ним сам.
— І ти не зробиш ні того, ні іншого, — сказав Маркус.
— Я зроблю третє. Допоможу тобі його спіймати.
Міла підвела голову від коробки.
— Ви двоє так мило закінчуєте речення один за одного. Я вже майже забула, що це місце злочину.
— Міло, — одночасно сказали Маркус і Дарен.
— Бачите? Навіть інтонація однакова.
Нік, який досі оглядав документи на столі, раптом покликав усіх.
— Тут є щось важливе.
Він тримав прозорий пакет із невеликим аркушем паперу, знайденим під коробкою. На ньому були кілька цифр і літер:
B-17 / D-04 / 06:40
— Це не схоже на випадковий запис, — сказав Нік. — B-17 — наш архівний пакет.

D-04 може означати секцію або конкретну картку. А 06:40…
— Час? — припустив Рік.
— Або код, — відповів Нік. — Але дивіться сюди.
Він показав на нижній частині аркуша. Там був крихітний символ — трикутник із крапкою посередині.
Дарен завмер.
— Я вже бачив це.
Маркус миттєво повернувся до нього.
— Де?
— На фотографії, яку ми знайшли в старих матеріалах «Моста довіри». На звороті був напис про перший етап у 2019 році. Біля одного чоловіка на фото стояв такий самий знак.
— Ти впевнений? — запитав Ніл.
— Так. Я запам’ятав його, бо він був намальований на полях, ніби хтось позначив конкретну людину.
Нік уже шукав фотографію в базі.
За хвилину вона з’явилася на екрані.
Шестеро людей стояли біля будівлі центру. Чотири обличчя команда вже знала: серед них були Вікторія Лейн, Гелен Морріс, Олександр Воронов і Григорій Савчук.
П’ятого чоловіка вдалося ідентифікувати за старими документами — це був керівник «Нортбридж Архіву», який помер кілька років тому.
А біля шостого стояв той самий трикутник із крапкою.
Обличчя чоловіка було частково затінене.
— Хто це? — запитав Маркус.
Нік збільшив зображення.
— У підписі вказано лише ініціали: А. К.
Дарен відчув, як по спині пробіг холод.
— Це може бути Суддя?
— Може, — відповів Ніл. — Але не робімо висновків, доки не перевіримо.
Маркус нахилився до екрана.
— Ніку, встанови особу. Перевір усіх колишніх працівників проєкту, усіх, хто мав доступ до особистих карток. Ріку, організуй пошук за ініціалами. Міло, я хочу знати, чи є щось у коробці, що пов’язує Савчука з цим чоловіком.
— Уже займаюся, — відповіла вона.
Дарен продовжував дивитися на фотографію.
— Він не просто карає людей, — сказав він. — Він прибирає свідків, які можуть розповісти, що сталося в 2019 році. А тепер хоче позбутися мене, бо я підійшов надто близько.
Маркус став поруч із ним.
— Тоді ми не дамо йому часу на наступний крок.
За годину команда мала більше, ніж просто підозру.
Нік знайшов у старих реєстрах людину з ініціалами А. К., яка працювала консультантом із безпеки для «Моста довіри», а пізніше допомагала переносити документи до «Нортбридж Архіву».
Його ім’я — Адріан Келлер.
Він зник із публічного життя після закриття проєкту. Офіційно виїхав з країни, але жодних підтверджень перетину кордону не знайшлося.
Остання відома адреса вела до старого складського комплексу.
— Отже, він міг повернутися до сховища три тижні тому, — сказав Рік. — Мав доступ до системи, знав, де лежать документи, і міг відстежувати всіх, хто фігурував у списку.
— Він міг бути Суддею, — уточнив Ніл. — Але нам потрібні докази, що саме Келлер скоїв убивства.
Маркус подивився на план комплексу, який Нік вивів на екран.
— Тепер у нас є ім’я, місце й можливий мотив. Ми більше не шукаємо в темряві.
Дарен указав на службовий вхід.
— Якщо Келлер досі користується складом, він знає всі виходи. Можливо, навіть має камери чи інші засоби спостереження. Нам не можна просто увірватися всередину.
— Згоден, — сказав Маркус. — Тому зробимо це інакше.
Він узяв маркер і почав позначати точки на плані.
— Перша група непомітно контролюватиме головний в’їзд. Друга перекриє службовий вихід. Нік стежитиме за електронними системами, якщо вони досі працюють. Рік керуватиме групою затримання. Ніл допоможе визначити, як Келлер може реагувати, якщо зрозуміє, що його викрили.
— А я? — запитав Дарен.
Маркус навіть не підняв голови.
— Ти будеш зі мною.
— Це тому, що я найкращий детектив у команді?
— Це тому, що ти його ціль і я не збираюся дозволяти тобі зникнути з поля зору.
— Я оберу перше пояснення.
— А я оберу наручники, якщо ти знову порушиш наказ.
Міла зітхнула.
— Спільна робота, спільний дім, спільні наручники. Це вже серйозніше, ніж я думала.
— Міло, — попередив Маркус.
— Мовчу. Але на весілля я вдягну темно-синю сукню. На честь банта.
Рік засміявся, а Дарен похитав головою.
Проте цього разу він не відчував звичної потреби заперечувати кожне слово Міли.
Він дивився на фотографію Адріана Келлера й думав про дітей, чиї справи хтось намагався поховати. Про людей, які мовчали роками. Про Суддю, який перетворив власне бажання помсти на вирок для інших.