Небезпечна близькість

Розділ 27.

Дарен не спав.
Він лежав на гостьовому ліжку, дивився в стелю й намагався переконати себе, що фотографія будинку не означає, ніби Суддя вже стоїть за дверима.
Не допомагало.
Телефон на тумбочці завібрував. Повідомлення від Маркуса:
«Не виходь із будинку. Камери перевіряють. Якщо почуєш щось підозріле — одразу клич мене».
Дарен прочитав повідомлення двічі.
— Так, тату, — пробурмотів він і сів на ліжку.
Він збирався піти до Маркуса й поговорити. Не телефоном, не короткими фразами через двері, а нормально. Їм потрібно було вирішити, що робити далі. Суддя знав, де вони, знав, кого обрав наступною жертвою, і явно не збирався відступати.
Дарен вийшов у коридор і попрямував до кімнати Маркуса.
Двері були прочинені.
— Маркусе, нам треба…
Він зупинився на порозі.
Маркус стояв спиною до нього й саме перевдягав сорочку. Темне волосся було трохи скуйовджене, рукави домашньої футболки лежали на кріслі, а на плечах і спині чітко вимальовувалися м’язи чоловіка, який, попри свій вік, не забував про фізичну підготовку.
Дарен завмер на секунду довше, ніж належало.
Маркус повернув голову.
— Ти щось хотів?
Дарен миттєво знайшов свою звичну нахабність.
— Так. Перевірити, чи ти не приховуєш від нас ще й кар’єру професійного бодібілдера.
Маркус повільно обернувся.
— Що?
— Нічого. Просто тепер я розумію, чому ти так любиш наказувати мені віджиматися. Компенсуєш власні комплекси?
Маркус подивився на нього з таким виразом, ніби обмірковував, чи не буде службовим порушенням викинути детектива у власний сад.
— Ти прийшов поговорити про справу чи оцінити мою фігуру?
Дарен відчув, як щоки починають теплішати.
— Я прийшов поговорити про справу. А побачив… прикрий побічний ефект спільного проживання.
— Я ще навіть не почав його ускладнювати.
— Не сумніваюся.
Дарен різко відступив.
— Я почекаю на кухні.
— Дарене…
— Що?
— Двері існують не просто так. Наступного разу постукай.
— Запам’ятаю. Наступного разу ще й попередньо надішлю офіційний запит на доступ до твого гардероба.
Він вийшов і зачинив двері.
У коридорі Дарен сперся спиною об стіну й заплющив очі.
Чудово. Просто чудово, Кросе.
Він щойно пожартував про фігуру Маркуса, а потім утік, наче побачив самого Суддю.
— Я нічого не бачив, — прошепотів він собі. — Нічого. Абсолютно.
— Ти розмовляєш сам із собою?
Дарен розплющив очі.
Маркус стояв у дверях, уже одягнений, із ледь помітною усмішкою.
— Ні. Я проводжу психологічний експеримент.
— І який результат?
— Що мені терміново потрібна кава.
— У цьому ми згодні.
Маркус пішов на кухню, а Дарен рушив за ним, сподіваючись, що розмова про вбивцю допоможе йому забути про попередні тридцять секунд.
Він помилявся.
На кухні Маркус поставив перед Дареном чашку кави й сів навпроти.
— Отже, — почав він, — Суддя знає адресу будинку. Ми маємо фотографію, зроблену з протилежного боку вулиці. Камери поки що не дали нам чіткого зображення автомобіля, але Рік працює над цим.
— Він не просто стежить за мною, — сказав Дарен. — Він хоче, щоб я знав про стеження. Якби йому було потрібно вбити мене непомітно, він не надсилав би тобі фотографію.
— Він хоче контролювати наші дії. Змусити нас нервувати, припускатися помилок.
— І змусити мене піти самому.
— Тому ти нікуди не підеш сам.
— Я вже зрозумів, що це тепер твоя улюблена фраза.
— А ти вже мав зрозуміти, що я не повторюватиму її нескінченно.
Дарен зробив ковток кави.
— Добре. Тоді пропоную змусити його думати, що ми реагуємо саме так, як він очікує.
Маркус уважно подивився на нього.
— Поясни.
— Суддя вважає, що я його наступна ціль. Він знає, де я перебуваю, і, ймовірно, стежитиме за будинком. Ми можемо використати це. Нехай думає, що я залишаюся тут під охороною, а ми тим часом перевіримо складський комплекс.
— Ти хочеш бути приманкою?
— Я хочу, щоб він повірив, що контролює ситуацію.
— Ні.
— Ти навіть не дослухав!
— Я почув достатньо.
Дарен відклав чашку.
— Маркусе, ми не зловимо його, якщо весь час ховатимемося.
— А я не збираюся підставляти тебе під кулю заради красивого плану.
— Це не красивий план. Це робочий план.
— Це план, у якому ти стаєш мішенню.
— Я вже мішень!
Голос Дарена прозвучав гучніше, ніж він хотів.

На кілька секунд запала тиша.
Маркус опустив погляд на стіл, а потім знову подивився на Дарена.
— Я знаю, — сказав він тихіше. — І саме тому ми зробимо все, щоб він не отримав шансу.
Дарен зітхнув.
— Тоді слухай. Ми можемо використати мою присутність як частину приманки, але я не залишатимуся сам. Поставимо непомітне спостереження, перекриємо можливі шляхи відходу й заздалегідь визначимо сигнал. Якщо Суддя з’явиться, ми не кидаємося за ним навмання. Ми беремо його в кільце.
Маркус задумався.
— Це вже більше схоже на план.
— Дякую. Я старався.
— Але рішення про приманку прийматиму я після погодження з Ріком і начальником.
— Звісно.
Маркус підозріло примружився.
— Чому ти так легко погодився?
— Бо я навчився на своїх помилках.
— Ти сьогодні вже казав це.
— І досі не помер. Бачиш? Метод працює.
Маркус похитав головою, але цього разу усмішка була помітнішою.
Вони розклали на столі копії архівних документів. Поступово розмова перейшла до «Нортбридж Архіву», Григорія Савчука й таємничого підпису, який Нік намагався відновити.
— Якщо Савчук був останнім у списку, — сказав Дарен, — то після його смерті Суддя міг би вважати справу завершеною.
— Або він завершив список, щоб перейти до іншої цілі.
— До мене.
Маркус стиснув щелепи.
— Ми не дозволимо йому вирішувати, хто буде наступним.
Дарен уважно подивився на нього.
— Ти завжди так робиш?
— Як?
— Вирішуєш, що мусиш урятувати всіх сам.
Маркус не відповів одразу.
— Не всіх, — сказав він нарешті. — Тих, кого ще можу врятувати.
Дарен зрозумів, що за цими словами ховається минуле, про яке Маркус майже ніколи не говорив. Його дружина. Донька. Втрата, що залишилася з ним на роки.
— Я не вони, Маркусе, — тихо сказав Дарен.
— Я знаю.
— І я не збираюся зникати лише тому, що ти боїшся втратити мене.
Маркус підняв на нього очі.
— Не змушуй мене обирати між тим, щоб довіряти тобі, і тим, щоб тримати тебе в безпеці.
Дарен довго мовчав.
— Я не хочу, щоб ти мусив обирати, — відповів він.
Цього разу жоден із них не пожартував.
А потім Маркус поглянув на годинник.
— Тобі треба спати. Завтра буде важкий день.
Дарен підвівся.
— Тільки не кажи, що ти знову перевірятимеш, чи я вчасно ліг.
— Я ще не вирішив.
— Якщо почуєш хропіння, це не я.
— Ти вже починаєш мене дратувати.
— Отже, усе повертається до норми.
Дарен рушив до дверей, але на мить зупинився.
— Маркусе?
— Що?
— Дякую, що дозволив залишитися.
Маркус подивився на нього серйозно.
— Тобі не потрібно дякувати за те, що я намагаюся тебе захистити.
Дарен хотів щось відповісти, але передумав.
Він просто кивнув і пішов до гостьової кімнати.
Маркус залишився на кухні, дивлячись на документи.
Він знав, що Суддя вже зробив свій вибір.
Тепер його черга була зробити свій.
І Маркус не збирався програвати.