Наступний у списку

Розділ 26.

Дарен не любив, коли за ним стежили.
Особливо коли той, хто стежив, був достатньо дурним, щоб вважати його легкою мішенню, але достатньо розумним, щоб не показувати обличчя.
— Ти вже п’ять хвилин дивишся на одне й те саме вікно, — зауважив Ніл, сидячи за кермом службового автомобіля. — Там щось цікаве чи ти нарешті закохався в архітектуру?
Дарен відірвав погляд від дзеркала заднього виду.
— Темний седан за нами.
— Бачу.
— Він їде за нами від старого складського комплексу.
Ніл кинув погляд у дзеркало.
— Можливо, просто їде в тому самому напрямку.
— Тричі повернув за нами. На перехресті біля заправки міг поїхати прямо, але повернув ліворуч. Потім повторив наш маршрут ще двічі.
— Ти впевнений?
Дарен помовчав.
— Ні. Але я не хочу перевіряти свою теорію, прогулюючись сам у темному провулку.
— Нарешті починаєш мислити розумно. Маркус буде в захваті.
— Не кажи йому. Він вирішить, що я захворів.
Ніл ледь усміхнувся, але відразу став серйозним.
— Не обертайся. Я зміню маршрут.
Він повернув на наступну вулицю, потім проїхав повз невеликий торговельний центр і звернув до широкої дороги, де було багато машин. Темний седан не відставав.
Дарен відчув, як усередині наростає холодна впевненість.
— Це він.
— Суддя?
— Хто ще знає, що я знайшов зачіпку в архіві? Хто стріляв у мене й залишив тіло Марини Соловей? А тепер намагається переконатися, що я залишився сам?
Ніл нічого не відповів. Він звернув до поліцейського управління, де біля входу чергували двоє патрульних.
Темний седан проїхав повз, не зупиняючись.
Дарен устиг побачити лише водія в темному одязі. Обличчя приховувала тінь.
А потім чоловік підняв праву руку до керма.
На пальці блиснув темний камінь.
— Бачив? — запитав Дарен.
— Так.
— Перстень.
Ніл припаркував автомобіль біля входу й повернувся до нього.
— Ти зараз зателефонуєш Маркусу.
— Я спочатку хочу…
— Ні. — Голос Ніла залишався спокійним, але сперечатися з ним було складніше, ніж здавалося. — Ти поранений, за тобою стежить підозрюваний у серії вбивств, і він уже стріляв у тебе. Це не той випадок, коли потрібно доводити, що ти можеш упоратися сам.
Дарен криво всміхнувся.
— Ви з Маркусом випадково не проходили курси, як наказувати мені жити?
— Ні. Але я готовий організувати групове заняття.
Дарен дістав телефон.
Цього разу він не збирався сперечатися.
У відділку Маркус саме розглядав план старого складського комплексу.
Команда повернулася після перевірки доступних зачіпок. Нік відновив частину архівних даних, Рік отримав документи про переміщення матеріалів, а Міла перевірила зв’язки між загиблими й старими медичними записами.
Усі шматочки нарешті почали складатися в одну картину.
— Складський комплекс належав «Нортбридж Архіву» до закриття компанії, — доповідав Нік. — Після цього його передали фірмі-прокладці. Власник помер два роки тому, а офіційний орендар приміщення D — юридична особа, яку неможливо знайти в реєстрах.
— Фіктивна компанія, — сказав Рік.
— Схоже на те. Але платежі за охорону надходили регулярно. Останній — три тижні тому.
Маркус нахилився над документами.
— Хто платив?
— Рахунок відкритий на ім’я людини, яка померла ще у 2021 році.
Міла похитала головою.
— Мені подобається, коли вбивці залишають докази. Але цей явно вважає, що правила написані для всіх, крім нього.
— Можливо, він не просто користується архівом, — припустив Ніл, який щойно повернувся до відділку разом із Дареном, але поки не встиг розповісти про седан. — Можливо, він там живе або регулярно приходить туди. Якщо охорону оплачують, значить, йому важливо зберегти приміщення недоторканним.
— Тоді склад — наша найкраща зачіпка, — сказав Маркус. — Ми отримаємо ордер, перевіримо периметр і зайдемо групою.
— Є ще дещо, — озвався Нік.
Він вивів на екран список прізвищ. П’ять із них уже були перекреслені червоним.
— Я зіставив імена з архівного індексу з тими, хто мав доступ до проєкту. Усі загиблі фігурують у документах. Але є ще один запис — людина, яка відповідала за фінальне затвердження особових карток.
— Ім’я? — запитав Маркус.
— Григорій Савчук. Колишній керівник внутрішнього контролю «Моста довіри».

Він перевіряв документи, перш ніж їх передавали до архіву. У 2019 році підписав акт про знищення частини особових справ.
— Але справи не знищили, — сказав Дарен.
— Саме так. І, судячи з записів, Савчук знав про це.
Маркус зосереджено дивився на екран.
— Де він зараз?
Нік відкрив іншу вкладку.
— Остання зареєстрована адреса — будинок за містом. Він там живе сам. Після виходу на пенсію майже не з’являвся на людях.
— Він може бути останнім у списку, — сказав Ніл. — Якщо Суддя вважає його відповідальним за приховування документів, то Савчук — логічна наступна мішень.
— Тоді ми негайно відправимо туди патруль, — вирішив Маркус. — Але не будемо лякати його без потреби. Спочатку перевіримо, чи він живий і чи є загроза.
Він саме потягнувся до телефону, коли Дарен тихо промовив:
— Маркусе, нам треба поговорити.
Маркус глянув на нього. Потім помітив, що Ніл стоїть поруч і виглядає значно серйознішим, ніж кілька хвилин тому.
— Що сталося?
— Не тут, — відповів Дарен.
Маркус одразу відклав телефон.
— Кабінет. Зараз.
— За мною стежили, — сказав Дарен, щойно двері зачинилися.
Маркус застиг.
— Хто?
— Не знаю імені. Темний седан. Він тримався за нами від старого складу. Кілька разів повторив наш маршрут.
— Ти бачив обличчя?
— Ні. Але бачив його руку. На пальці був перстень із темним каменем.
Маркус повільно підвівся.
— Ти впевнений?
— Ніл теж його бачив.
— І ти вирішив повідомити мені про це лише зараз?
— Я був із Нілом. Ми не їхали самі в якийсь провулок, якщо ти саме про це.
— Дарене, я не жартую.
— Я теж.
Маркус підійшов до вікна, але не дивився назовні. Він намагався зібрати думки докупи.
Перстень. Темний седан. Зачіпка біля архіву.
І повідомлення, яке досі не давало йому спокою.
«Наступний».
Маркус повернувся до Дарена.
— Ти думаєш, що він обрав тебе.
Дарен не став удавати, ніби не розуміє.
— Так.
— Чому?
— Бо я зірвав йому плани. Бо побачив його обличчя… точніше, руку. Бо він знає, що я пов’язав убивства з архівом. І тому, що на моїй картці в його списку стоїть слово «Наступний».
Маркус зблід.
— Яку картку?
Дарен дістав телефон і показав йому фотографію, яку Нік зробив із відновленого файла. Зображення було нечітким, але фото Дарена та напис під ним читалися достатньо добре.
Маркус довго дивився на екран.
Потім повернув телефон.
— Ти більше не залишатимешся сам.
— Маркусе…
— Це не обговорюється.
— Я детектив, а не свідок під захистом.
— Ти людина, на яку полює серійний убивця.
— Я можу подбати про себе.
— Я знаю! — Маркус підвищив голос, а потім замовк, намагаючись опанувати себе. — Я знаю, що ти можеш подбати про себе. Саме тому ти досі живий після всього, що сталося. Але це не означає, що ти маєш робити все сам.
Дарен відвів погляд.
Маркус провів долонею по обличчю.
— Ти залишишся в мене.
Дарен знову подивився на нього.
— Перепрошую?
— Ти чув.
— Я думав, ти скажеш, що приставиш до мене патруль.
— Я це теж зроблю.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді я особисто привезу тебе до себе й поясню кожному сусідові, що ти нестерпний упертий ідіот, якого не можна залишати без нагляду.
Дарен кілька секунд мовчав.
— Ти розумієш, що це звучить майже як освідчення?
Маркус подивився на нього так, ніби подумки рахував до десяти.
— Ще одне слово — і спатимеш у гаражі.
— У тебе є гараж?
— Дарене.
— Добре. Мовчу.
Але він усміхався.
Маркус помітив цю усмішку й не зміг сердитися так сильно, як хотів.
— Я серйозно, — тихіше сказав він. — Поки ми не спіймаємо Суддю, ти житимеш у мене. Я хочу знати, що ти в безпеці.
Дарен перестав усміхатися.
У голосі Маркуса не було наказу заради контролю. Не було звичайної злості через порушення правил.
Було щось інше.
Страх, який він більше не намагався приховувати.
— Гаразд, — відповів Дарен.
Маркус недовірливо примружився.
— Без суперечок?
— Не звикай. Я просто вирішив дати тобі відчути себе переможцем.
— Ти неймовірно дратуєш.
— Мені це часто кажуть.
— І, мабуть, недостатньо часто.
Маркус уперше за весь день ледь помітно всміхнувся.
А потім серйозно додав:
— Якщо побачиш його знову, не переслідуй. Не вступай у бійку. Не намагайся затримати його сам. Телефонуєш мені або Нілу. Зрозумів?
— Зрозумів.