Той, хто залишає вироки

— Марина працювала в міському архіві. Вона могла знати, що оригінали не знищили, а перевезли до іншого сховища. Тому Суддя й убив її.
— Це поки що припущення, — застеріг Маркус.
— Але найкраще з тих, що в нас є.
— Не плутай хорошу гіпотезу з доведеним фактом.
— А ти не плутай обережність із бездіяльністю.
У кімнаті запала тиша.
Рік повільно відсунув від себе чашку.
Міла прошепотіла Ніку:
— І ось вони знову. Моя улюблена пара.
— Я все чую, — сказав Маркус.
— Я на це й розраховувала.
Дарен ледве помітно всміхнувся, але одразу скривився, коли пов’язка натягнулася на пораненій руці.
Маркус помітив це.
— Болить?
— Ні.
— Дарене.
— Так. Але я не помираю.
— Ти взагалі розумієш, наскільки близько був до цього?
Дарен перестав усміхатися.
— Розумію.
— Ні. Не розумієш. Ти знову пішов сам, не повідомив нікого, а потім я отримав дзвінок, що в тебе вогнепальне поранення.
У голосі Маркуса було більше страху, ніж злості. І саме це змусило Дарена відвести погляд.
— Я не збирався давати йому себе вбити.
— Чудово. Наступного разу просто повідом про це кулі. Можливо, вона тебе послухає.
— Маркусе…
— Не зараз.
Маркус повернувся до дошки, намагаючись знову зосередитися на справі.
Дарен більше не сперечався.
Він раптом зрозумів, що для Маркуса це ніколи не було лише питанням дисципліни. Кожного разу, коли Дарен ризикував, Маркус бачив перед собою не просто колегу, який порушив наказ.
Він бачив можливість знову втратити когось.
І Дарен не знав, що з цим робити.
Тому він повернувся до єдиного, у чому справді вмів розбиратися.
До справи.
— Ніку, — покликав він, — перевір, чи є в старих записах згадка про складську секцію D. Не лише в реєстрах архіву. Перевір також документи про оренду приміщень і переміщення майна.
— Уже роблю.
Кілька хвилин у кімнаті було чути лише клацання клавіатури.
А тоді Нік різко випростався.
— Хлопці… здається, ми щось маємо.
На екрані з’явився старий цифровий реєстр. Більшість рядків були пошкоджені, але один запис зберігся майже повністю.
NORTHBRIDGE ARCHIVE — внутрішнє сховище D.
Передача матеріалів: 14 листопада 2019 року.
Пакет B-17. Особисті картки учасників.
Нижче був указаний пункт призначення — старий складський комплекс на околиці міста.
— Це воно, — тихо сказав Рік.
— Не поспішаймо, — відповів Маркус, хоча в його очах з’явився новий вогник. — Ніку, звідки цей запис?
— З резервного індексу, який зберігся на сервері колишньої компанії. Але є ще один рядок. Його майже стерто.
Він збільшив зображення й спробував відновити текст.
Кілька символів проступили на екрані.
«Доступ дозволено…»
Далі йшло ім’я, частково приховане пошкодженням файлу.
Нік запустив іншу програму.
— Зачекайте. Тут є цифровий підпис. Не Воронова. Не Марини. І не когось із керівництва «Моста довіри».
— Чий? — запитав Маркус.
Нік нахилився ближче до монітора.
— Я ще не можу відновити повне ім’я. Але підпис належить людині, яка отримала доступ до сховища вже після того, як компанія офіційно припинила роботу.
— Коли саме? — запитав Дарен.
Нік перевірив часову позначку.
Його обличчя змінилося.
— Три тижні тому.
Міла повільно випросталася.
— Три тижні тому хтось проник до старого архіву, забрав або переглянув особисті картки учасників проєкту, а тепер люди, пов’язані з цими документами, починають помирати.
— Або вбивства почалися саме тому, що хтось знайшов ці картки, — додав Ніл.
Маркус дивився на екран, не кліпаючи.
— Ми перевіримо склад. Але жодних самостійних походів. Працюємо групою, отримуємо ордер і спершу перевіряємо периметр.
Він подивився прямо на Дарена.
— Це стосується всіх. Особливо тебе.
Дарен підняв здорову руку.
— Я навіть не думав заперечувати.
— Ти брешеш, — сказали одночасно Маркус і Рік.
— Приємно знати, що ви починаєте мислити однаково, — пробурмотіла Міла.
Маркус проігнорував її.
— Ніку, віднови ім’я. Ріку, готуй групу. Ніле, хочу знати, чому людина, яка повернулася до архіву через роки, могла раптом вирішити винести звідти саме ці документи.
— А я? — запитав Дарен.
Маркус кинув погляд на його перев’язану руку.
— Ти сидиш і не робиш нічого, що може відкрити твою рану.
— Тобто я відповідаю за моральну підтримку?
— Ні.

За те, щоб не дратувати мене ще більше.
— Важке завдання.
— Я вірю в твої здібності.
Дарен усміхнувся краєчком губ.
На мить між ними зникла напруга. Але щойно Нік знову заговорив, усі повернулися до екрана.
— Є ще дещо, — сказав він. — Я знайшов старий план комплексу. Сховище D має два входи. Один офіційний, через адміністративний корпус. Другий — службовий, із боку вантажної платформи.
— І якщо хтось проник туди три тижні тому, — промовив Маркус, — він міг залишити сліди.
— Або навмисно залишити нам сліди, — зауважив Ніл.
Маркус повільно кивнув.
Вони нарешті мали місце, куди можна було вирушити. Місце, де могли зберігатися відповіді про «Новий гравець», про загиблих дітей і про людей, які роками приховували правду.
Та на екрані все ще світився один рядок:
ДОСТУП ДО СХОВИЩА D — ТРИ ТИЖНІ ТОМУ.
І хтось уже знав, що поліція знайшла цей слід.
Маркус вимкнув екран.
— Ми вирушаємо туди на світанку.
Дарен підвівся.
— Тоді я буду готовий.
— Ти будеш у машині, — відповів Маркус. — І не сперечатимешся.
Дарен уже відкрив рот, але раптом передумав.
— Гаразд.
Маркус підозріло примружився.
— Чому ти так легко погодився?
— Бо я вчуся на своїх помилках.
— Ти?
— Не звикай.
Міла прикрила рот долонею, приховуючи сміх.
— Вони точно закохані.
— Міло! — гаркнули Маркус і Дарен одночасно.
Рік розреготався.
І вперше за останні кілька днів у кімнаті нарад стало трохи легше дихати.
Але за межами відділку, у темряві старого міста, хтось сидів перед екраном і переглядав записи з камер біля поліцейської будівлі.
На моніторі застигло зображення Маркуса, який виходив із машини біля місця останнього вбивства.
Невідома людина повільно повернула на пальці перстень із темним каменем.
Потім відкрила папку з написом:
«ПРОЄКТ: НОВИЙ ГРАВЕЦЬ».
Усередині залишилася лише одна особиста картка.
На ній було фото Дарена Кроса.
Під фотографією стояло одне слово:
«НАСТУПНИЙ».