Той, хто залишає вироки

Розділ 25.

Дарен ненавидів лікарні.
Надто білі стіни, надто яскраве світло й надто багато людей, які вважали, що мають право вирішувати, що йому робити.
— Вам потрібно залишитися хоча б на ніч, — наполягала лікарка, закінчуючи перев’язувати його руку. — Ви втратили кров, у вас вогнепальне поранення, і я не впевнена, що знеболювальне вже подіяло повністю.
Дарен подивився на акуратну пов’язку.
— Рука на місці?
— Так.
— Пальці рухаються?
— Так.
— Чудово. Значить, я можу йти.
Лікарка повільно підняла на нього очі.
— Ви завжди такий нестерпний?
— Лише коли мене намагаються затримати в місцях, де подають жахливу каву.
— Детективе, я серйозно.
— Я теж. Кава у вас справді жахлива.
Вона зітхнула так, ніби за свою кар’єру вже бачила чимало складних пацієнтів, але Дарен Крос перевершував їх усіх.
— Не навантажуйте руку. Якщо почнеться сильний біль, запаморочення або кровотеча, негайно повертайтеся. І жодної фізичної активності.
— Звісно.
— Я не вірю вам.
— Ви швидко вчитеся.
За десять хвилин Дарен уже виходив із лікарні, застібаючи куртку однією рукою. Поранена рука нила, але біль був терпимим. Набагато сильніше його дратувала думка про те, що Суддя знову вислизнув.
І залишив після себе ще одне тіло.
Ще одну загадку.
Ще один вирок.
Дарен дістав телефон і набрав номер Маркуса.
Виклик пролунав кілька разів, але ніхто не відповів.
— Ну звісно, — пробурмотів він. — Коли треба вислухати лекцію про безпеку, він завжди на зв’язку. А коли хочеш повідомити, що ще не помер, — зайнятий.
Він сховав телефон і попрямував до відділку.
У кімнаті для нарад панувала напружена тиша.
На великому екрані висіли фотографії п’яти жертв, а поруч — знімки білих коробок із темно-синіми бантами. Під кожною фотографією Нік розмістив дату, місце вбивства й коротку інформацію про загиблого.
Маркус стояв біля дошки, схрестивши руки на грудях. Його обличчя здавалося спокійним, але Рік знав його достатньо добре, щоб помітити напружену щелепу.
Маркус досі думав про Дарена.
Про постріл.
Про кров на його одязі.
Про те, як на мить йому здалося, що історія повторюється.
— Повернімося до жертв, — сказав Маркус, указуючи на дошку. — Вікторія Лейн оглядала дівчат. Гелен Морріс працювала з ними як психологиня. Олександр Воронов контролював фінансування соціальних програм. Марина Соловей мала доступ до архівних документів.
— Усі вони торкалися різних частин однієї системи, — підхопив Ніл. — Медицина, психологічна допомога, фінансування та документи. Суддя не просто вбиває людей. Він вибудовує історію, у якій кожна жертва відповідає за певну частину злочину.
— Або він хоче, щоб ми так думали, — зауважив Рік. — Не забувайте, що маніяки теж уміють маніпулювати інформацією.
— Дякую, Ріку, — сухо промовила Міла. — А я вже думала, що вбивця надсилає нам подарункові кошики, бо дуже любить свята.
Нік розвернувся до комп’ютера.
— Я перевірив документи Воронова. У 2019 році він підписував перекази коштів до компанії «Нортбридж Архів». Частина платежів була оформлена через програму, якої офіційно не існувало.
— «Проєкт: Новий гравець», — сказав Маркус.
— Саме так. І ось що цікаво: після закриття компанії більшість її цифрових записів зникла. Але не всі.
Нік відкрив нову папку.
— Я знайшов посилання на архівний індекс B-17. Той самий номер, який Дарен витягнув із паперового фрагмента на місці вбивства Воронова. У списку є ще одна позначка: «Не довіряти копіям».
— Тобто нам потрібні оригінали, — підсумував Рік.
— Так. І, схоже, Марина Соловей знала, де вони зберігаються.
Міла сперлася на край столу.
— Чудово. У нас є старий архів, закрита компанія, таємний проєкт і вбивця, який вважає себе суддею. Залишилося знайти людину, яка пояснить, чому всі дорослі в цій історії вирішили, що дитячі долі — це зручний спосіб заробити гроші.
Маркус нічого не відповів. Він дивився на фотографію Марини.
Потім на порожній стілець, де зазвичай сидів Дарен.
— Він мав бути тут, — тихо сказав Рік.
— Він мав бути в лікарні, — різко відповів Маркус.
— Це дві різні речі.
— Для Дарена — ні.
Міла відкрила рот, очевидно, збираючись сказати щось у своєму звичному стилі, але в цю мить двері кімнати відчинилися.

На порозі стояв Дарен.
Блідий, із перев’язаною рукою, розстебнутою курткою й таким виглядом, ніби він просто повернувся з обідньої перерви, а не після того, як у нього стріляли.
Маркус завмер.
Його погляд опустився до пов’язки, а потім повільно піднявся до обличчя Дарена.
— Ні, — промовив він.
Дарен насупився.
— Я ще нічого не сказав.
— І не треба. Розвертайся й повертайся до лікарні.
— Мене оглянули.
— Ти мав залишитися під наглядом.
— Я залишився. Майже цілих десять хвилин.
Рік заплющив очі.
— Господи, він справді це сказав.
Міла розквітла в усмішці.
— Я просто хочу зрозуміти, що відбувається між вами двома. Ви поводитеся як пара, яка ніяк не може визначитися: один одного кохає чи хоче вбити.
— Міло, — попередив Маркус.
— Що? Я ж не засуджую. У кожних стосунків свої проблеми.
— У нас немає стосунків, — відрізав Маркус.
— Звісно. А я — королева Англії.
Маркус демонстративно проігнорував її й знову подивився на Дарена.
— Ти повинен був відпочивати.
— А ти повинен був зловити Суддю. Бачиш, у кожного є незакінчена робота.
Рік тихо пирснув.
Маркус кинув на нього такий погляд, що той миттєво вдав, ніби дуже зацікавився стелею.
— Сядь, — наказав Маркус.
— Можу постояти.
— Дарене.
— Уже сідаю.
Дарен опустився на стілець, намагаючись не показувати, як боліла рука.
Міла спостерігала за ними з виразом людини, яка щойно отримала підтвердження своєї найулюбленішої теорії.
— Неймовірно. Він навіть слухається, коли той говорить правильним тоном.
— Ще одне слово, — не дивлячись на неї, сказав Маркус, — і ти сама будеш розшифровувати всі записи з камер за останні десять років.
— Жорстоко. Ти погрожуєш мені нудною роботою, бо не можеш упоратися зі своїми почуттями.
Маркус узяв маркер і повернувся до дошки.
— До справи.
Дарен опустив погляд на свої руки.
«Один одного кохає чи хоче вбити».
Він чомусь згадав, як Маркус стояв біля нього на місці вбивства, як зблід, побачивши кров, і як тихо сказав: «Будь ласка, поїхали до лікарні».
Дарен ніколи не чув від нього такого тону.
Він підвів очі на Маркуса, але той уже пояснював команді наступний крок.
Дарен нічого не сказав.
Та слова Міли чомусь залишилися в голові.
— Нам потрібно знайти архів B-17, — продовжив Маркус. — Нік, перевір старі адреси «Нортбридж Архіву». Ріку, зв’яжися з міською адміністрацією й отримай список людей, які мали доступ до документів у 2019 році. Ніле, хочу твій профіль Судді — не загальний, а з урахуванням послідовності жертв.
— Є ще дещо, — озвався Дарен.
Маркус повернувся до нього.
— Що саме?
— На місці вбивства Марини я згадав фрагмент, який знайшов у документах Воронова. Там ішлося про список учасників, архів B-17 і застереження не довіряти копіям. Але є проблема: ми весь час шукаємо архів як місце, де зберігаються документи. А якщо B-17 — це не адреса й не номер сховища?
Нік нахилив голову.
— А що тоді?
— Може бути кодом конкретної справи. Або особової картки. Ми знаємо, що в документах клініки була позначка: «Сховище. Секція D. Особисті картки». Якщо в архіві зберігали не лише фінансові записи, а й особисті справи учасників проєкту, то B-17 може позначати один із первинних пакетів документів.
Ніл задумливо подивився на фотографії.
— Це пояснює, чому вбивця переслідує людей із різними професіями. Вони могли не бути членами однієї команди. Кожен просто мав доступ до окремої частини проєкту.
— І кожен міг знати лише частину правди, — додала Міла. — Тому Суддя прибирає їх по черзі, а ми навіть не знаємо, чи всі вони справді винні.
— Або він карає не за те, що вони зробили, а за те, що приховали, — сказав Ніл. — Для нього мовчання може бути таким самим злочином, як безпосередня участь.
Маркус задумався.
— Нік, чи можна відновити індекс B-17 із резервних копій компанії?
— Я вже намагався. Офіційні копії неповні. Але Дарен має рацію: якщо це індекс особової справи, то він міг дублюватися в реєстрах тих установ, які передавали документи до архіву.
— У школі, клініці й «Мості довіри», — перерахував Рік.
— Саме так, — відповів Нік. — І якщо ми знайдемо хоча б один оригінальний журнал передачі, то зможемо відновити маршрут документів.
Дарен нахилився вперед.