Дзвінок, якого боявся Рік

Розділ 24.

У цей час Маркус сидів удома за столом, оточений матеріалами справи.
Він уже кілька годин перевіряв документи про «Нортбридж Архів», намагаючись зрозуміти, як вони пов’язані з проєктом «Новий гравець». На екрані ноутбука висів список із прізвищами людей, які могли бути причетні до приховування архіву.
Він знав, що Дарен десь працює над власною зачіпкою.
І саме це його турбувало.
Телефон завібрував.
На екрані висвітилося ім’я Ріка.
Маркус відповів одразу.
— Що сталося?
На тому кінці запала коротка тиша.
— Маркусе… Ти зараз удома?
— Так. Що сталося?
Рік важко видихнув.
— Ми отримали виклик. Нове вбивство. П’ята жертва. Марина Соловей, працівниця міського архівного управління. Її знайшли в провулку біля Мерсер.
Маркус випростався.
— П’ятий вирок?
— Є коробка з темно-синім бантом. Ми ще не отримали повного звіту, але все вказує на суддю.
— А Дарен?
Знову тиша.
Маркус підвівся.
— Ріку. Де Дарен?
— Він на місці.
— Чому ти так говориш?
Рік заплющив очі.
— Він викликав поліцію й швидку. Його поранено. Вогнепальне поранення руки.
Маркус завмер.
Кілька секунд він не міг вимовити жодного слова.
Потім голос став тихим і небезпечно спокійним.
— Що ти сказав?
— Дарен переслідував підозрюваного. Він побачив убивство, спробував затримати його, і той вистрілив. Дарен викликав допомогу. Ми вже їдемо туди.
Маркус схопив ключі.
— Чому він був там сам?
— Я не знаю. Він повідомив диспетчеру, що побачив убивцю.
— Він знайшов його сам?!
— Маркусе…
— Я ж казав йому не лізти туди самому!
— Знаю.
— Я ж чітко сказав!
— Маркусе, зараз не час—
— А коли? Коли я приїду й побачу його на землі? Коли лікарі скажуть, що він…
Він обірвав фразу.
Рік мовчав.
Маркус заплющив очі й міцно стиснув телефон.
Перед ним на мить постала інша ніч. Інша адреса. Інша кров. Його дружина й донька, яких він не зміг урятувати.
Він не міг дозволити минулому повторитися.
Не з Дареном.
— Я їду, — сказав він нарешті.
— Ми теж. Маркусе, послухай мене. Він був при свідомості, коли викликав допомогу.
Ці слова трохи повернули Маркусу здатність дихати.
— Ти впевнений?
— Так. Але його треба оглянути.
— Я буду за кілька хвилин.
Маркус завершив дзвінок і майже вибіг із будинку.
Він навіть не вимкнув ноутбук.
На екрані залишився відкритий список імен. Одне з них було обведене ним кілька хвилин тому.
Марина Соловей.
Тепер і вона була мертва.
А Дарен лежав десь на холодному асфальті, поранений через власну впертість і його нездатність встигнути за ним.
Маркус ударив долонею по керму, перш ніж завести автомобіль.
— Тільки тримайся, хлопче, — прошепотів він. — Тільки не смій здаватися.
На місці злочину вже працювали патрульні. Медики схилилися над Дареном, наклавши пов’язку на його поранену руку.
Він сидів біля стіни, блідий, але при свідомості.
— Не дивіться на мене так, — буркнув він медику. — Я не помираю.
— Це я визначатиму, — відповів той, продовжуючи огляд.
— Чудово. Ще один чоловік, який вирішує за мене, що мені робити.
— Вам потрібен спокій.
— Я це чую від усіх навколо. Може, у вас є інша платівка?
Медик тільки похитав головою.
Коли під’їхала машина Маркуса, той вискочив ще до того, як автомобіль повністю зупинився.
Він побачив Дарена — живого, з пов’язкою на руці, який намагався сперечатися з медиком.
І лише тоді зміг зробити повноцінний вдих.
Але полегшення тривало недовго.
Маркус підійшов до нього.
— Дарене.
Дарен підняв очі.
— Привіт.
— Не смій.
— Що саме?
— Не смій казати мені «привіт» так, ніби ти просто вийшов по каву!
Дарен зітхнув.
— Я затримував підозрюваного.
— Ти переслідував озброєного вбивцю сам!
— Я не знав, що він озброєний.
— Ти ніколи не знаєш, що в них у кишенях! Саме тому в нас є команда!
— Він убивав людину! Я не міг просто стояти й дивитися!
Маркус замовк.
Він бачив у Даренових очах гнів, розчарування й біль. І знав, що той не шкодував про спробу затримати злочинця.
— Ти міг загинути, — сказав Маркус уже тихіше.
Дарен відвів погляд.
— Але не загинув.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
Маркус стиснув щелепи.
— Лікар огляне тебе в лікарні.
— Ні.
— Це не обговорюється.
— Я ненавиджу лікарні.
— Мені байдуже.
— Ти не можеш змусити мене

— Дарене, — перебив Маркус, і в його голосі прозвучала така втома, що той нарешті замовк. — Будь ласка.
Одне слово.
Без наказу. Без погрози. Без гніву.
Дарен подивився на нього й уперше за весь вечір не знайшов саркастичної відповіді.
— Гаразд, — сказав він тихо. — Але я не залишу справу.
Маркус на мить заплющив очі.
— Зараз я не думаю про справу.
Дарен опустив погляд на пов’язку.
— Я знаю.
До них підійшов Рік. Його обличчя було серйозним.
— Маркусе, криміналісти вже оглядають місце. Ми знайшли записку біля тіла Марини.
Маркус повернувся до нього.
— Що написано?
Рік передав йому фотографію записки.
«П’ятий грішник покараний. Суд не знає милосердя».
Маркус довго дивився на слова.
Потім повільно підняв очі на Дарена.
— Ти бачив його обличчя?
— Частково. Він носив темний одяг і каблучку з чорним каменем. Це той самий чоловік, якого ми бачили на записах. Він знав про мене ще до того, як я заговорив.
— Що він сказав?
Дарен криво всміхнувся, хоча біль змушував його морщитися.
— Що я запізнився.
Маркус стиснув фотографію в руці.
— Тоді наступного разу ми не запізнимося.
— Наступного разу ми затримаємо його разом, — сказав Дарен.
Маркус подивився на нього суворо.
— Наступного разу ти спочатку повідомиш мені.
— Так, босе.
— Я серйозно.
— Я теж.
Маркус ще кілька секунд дивився на нього, а потім обережно поклав руку йому на здорове плече.
— Тримайся. Ми знайдемо його.
Дарен кивнув.
Він хотів сказати, що все гаразд. Що це лише поранення. Що він знову повернеться до роботи, щойно лікар дозволить.
Але цього разу він промовчав.
Бо бачив, наскільки Маркус злякався.
І вперше зрозумів: іноді найважче — не ризикнути власним життям.
А залишитися живим, коли хтось інший боїться тебе втратити.