П’ятий грішник

Розділ 23.

Дарен не поїхав до сховища.
Він розумів, що Маркус перевірить усі службові виїзди й обов’язково дізнається про будь-який самостійний крок. Тому спершу вирішив перевірити камери навколо клініки.
На одному з відео, отриманому від охорони сусіднього офісу, він побачив чоловіка в темному пальті. Той з’явився біля будівлі приблизно за двадцять хвилин до ймовірного часу вбивства, а потім зник у провулку.
Обличчя було видно лише частково.
Але на правій руці чоловіка Дарен помітив каблучку з темним каменем.
Ту саму, яку бачив на записі зі школи.
Дарен завантажив фрагмент і відправив Ніку коротке повідомлення:
«Перевір цього чоловіка. Можливо, наш суддя».
Відповідь не надійшла.
Дарен подивився на годинник.
Маркус, імовірно, ще був у клініці. Якщо Дарен повернеться зараз, його знову почнуть переконувати чекати на дозвіл, доки злочинець зникне.
Він вирішив простежити маршрут чоловіка від провулка.
Це була помилка.
Але Дарен зрозумів це надто пізно.
Ніч опустилася на місто.
На іншому кінці міста жінка виходила з офісної будівлі. Її звали Марина Соловей. Вона працювала в міському архівному управлінні й раніше займалася перевіркою документів, пов’язаних із соціальними програмами.
Вона отримала повідомлення з невідомого номера й затрималася біля входу, перечитуючи його.
«Ти знаєш, що зробила. Сьогодні ти відповіси».
Марина озирнулася.
Вулиця була майже порожня.
— Хто це? — прошепотіла вона.
Відповіді не було.
Вона прискорила крок, але за кілька метрів почула кроки позаду.
— Залиште мене в спокої!
Чоловік у темному одязі не відповів.
— Я нічого не робила! — вигукнула вона, повертаючись до нього.
— Саме це ви всі й говорите.
Марина відступила.
— Я не знаю, хто ви!
— Але ви знаєте, що сталося у 2019 році.
— Я лише виконувала свою роботу!
— Ви підписували документи. Ви бачили списки. Ви знали, що дітей використовують у чужих експериментах, і все одно мовчали.
— Я не могла нічого змінити!
— Ви навіть не спробували.
Вона кинулася бігти.
Чоловік наздогнав її в темному проході між будівлями.
За кілька хвилин усе скінчилося.
Коли він залишив місце злочину, у його руці була біла коробка з темно-синім бантом.
П’ятий вирок був виконаний.
І цього разу вбивця не помітив, що за останніми хвилинами його дій спостерігав один свідок.
Дарен Крос.
Дарен стояв за припаркованим фургоном, затамувавши подих.
Він побачив достатньо, щоб зрозуміти: це той самий чоловік.
Той самий темний одяг.
Та сама каблучка.
Той самий спокійний рух, із яким він залишив коробку біля тіла.
Дарен почекав, доки чоловік відійде від жертви, а тоді вийшов із укриття.
— Поліція! Стій!
Чоловік завмер.
Повільно повернув голову.
— Ви завжди так голосно оголошуєте про себе, детективе?
Дарен не зводив із нього очей.
— А ви завжди вбиваєте людей перед тим, як залишити їм подарунок?
Чоловік злегка схилив голову.
— Ви запізнилися.
— Я помітив. У вас, здається, це головне захоплення — убивати людей і читати їм лекції.
— А у вас — лізти туди, куди вас не запрошували.
— Знаєте, ми з вашим почуттям гумору точно не подружимося.
— Я й не шукаю друзів.
— Добре. Бо я не планував запрошувати вас на вечерю.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Ви сміливий.
— Ні. Просто сьогодні в мене жахливий день, а ви ще й додаєте роботи.
Дарен повільно рушив уперед.
— Руки так, щоб я їх бачив. Відійдіть від тіла.
— І що потім?
— Я надягну на вас кайданки, а потім ми довго й нудно поговоримо.
— Ви справді думаєте, що зможете мене затримати?
— Я щойно затримав кількох людей, які були розумніші за вас.
— І скільки з них залишилися живими?
Дарен перестав усміхатися.
— На коліна. Руки за спину.
Чоловік зітхнув.
— Мені шкода, детективе. Але ви ще не зрозуміли правил.
Він кинувся вперед.
Дарен устиг ухилитися від першого удару й схопити його за куртку. Вони врізалися в стіну. Чоловік ударив Дарена в живіт, а той відповів ударом у плече.
— Невже це все? — видихнув Дарен. — Я очікував від судді трохи більше дисципліни.
— А я від вас — трохи більше розуму.
Чоловік різко викрутився, і Дарен ледь не втратив рівновагу. Вони впали на землю, борючись за контроль.

Дарен зумів притиснути супротивника до асфальту, але той дістав із-під куртки зброю.
Постріл пролунав різко й гучно.
Дарен відчув гострий біль у руці.
Він відсахнувся, притискаючи долоню до поранення.
Чоловік підвівся.
— Ось бачите, детективе. Ви могли просто піти додому.
Дарен, стискаючи зуби, спробував знову підвестися.
— А ви могли просто здатися.
— Але тоді гра закінчилася б надто швидко.
Він відступив у темряву.
Дарен намагався піднятися, та рука боліла дедалі сильніше. Коли він нарешті звівся на ноги, чоловіка вже не було.
— Чорт! — прошипів він.
Він озирнувся на місце злочину, а тоді дістав телефон здоровою рукою.
Першим він набрав поліцію.
— Детектив Дарен Крос. Стрілянина, є поранений. Жінка мертва. Потрібні патруль і швидка допомога. Адреса — провулок біля вулиці Мерсер, між будинками сорок два й сорок чотири.
Він назвав точне місце, а потім притиснув телефон до вуха, важко дихаючи.
— Ви теж поранені? — запитав диспетчер.
— Так. У руку. Але я при свідомості.
— Не рухайтеся без потреби. Допомога вже прямує до вас.
Дарен заплющив очі.
Він упустив убивцю.
І тепер Маркус дізнається, що він знову порушив наказ.
Чудово, Кросе. Просто чудово.