Четвертий вирок

Розділ 22.

Ранок почався з телефонного дзвінка, який остаточно зруйнував надію Маркуса Вейла хоча б на кілька годин спокою.
— Вейл слухає.
— Маркусе, маємо нове вбивство, — повідомив Рік. Його голос звучав напружено. — Приватна медична клініка на вулиці Блеквуд. Загибла — докторка Вікторія Лейн. Вона обстежувала дітей зі школи Святого Андрія та співпрацювала з «Мостом довіри».
Маркус уже підводився з дивана, де всю ніч переглядав матеріали справи.
— Четвертий вирок?
— Поки не бачили записки. Але, враховуючи обставини…
— Зрозумів. Збирай усіх. Ми виїжджаємо.
Він завершив дзвінок, схопив куртку й набрав Дарена.
Телефон детектива не відповідав.
Маркус насупився, але вирішив, що Дарен, найімовірніше, ще спить після безсонної ночі.
Він помилявся.
І це була не єдина помилка, за яку йому доведеться заплатити цього дня.
Клініку оточили поліцейські. Біля входу стояла карета швидкої допомоги, а медичний персонал зібрався в сусідньому коридорі. Дехто плакав, інші мовчали, не наважуючись навіть дивитися в бік кабінету загиблої.
Маркус увійшов першим. За ним ішли Рік, Нік, Ніл і Дарен, який приєднався до команди вже біля будівлі.
— Ти чому не відповідав на дзвінки? — одразу запитав Маркус.
— Доброго ранку й тобі.
— Дарене.
— Телефон був у беззвучному режимі.
— Чому?
— Бо я хотів провести п’ять хвилин без твого голосу в голові.
Рік пирхнув.
— А я думав, це називається відпочинком.
— Для нього це, мабуть, медичний стан, — додала Міла, яка саме вийшла з кабінету.
Маркус глянув на Дарена.
— Після огляду місця злочину ми поговоримо.
— Не можу дочекатися.
— Я теж, — сухо відповів Маркус.
Міла махнула рукою в бік кабінету.
— Якщо ви закінчили ранкову сімейну драму, там є мертва жінка, і я хотіла б попрацювати.
— Це не сімейна драма, — одночасно сказали Маркус і Дарен.
Міла повільно повернула голову до Ріка.
— Вони навіть заперечують синхронно.
— Я казав, що вони ідеально підходять одне одному, — прошепотів той.
— Я вас чую! — кинув Маркус.
— Це тому, що ми говоримо досить голосно, — невинно відповів Рік.
Маркус вирішив, що найкращим рішенням буде зайти до кабінету, поки він не затримав когось із власної команди за неповагу.
Подарунок
Докторка Вікторія Лейн лежала біля письмового столу. У приміщенні не було ознак великої боротьби, але кілька документів розсипалися по підлозі, а одна шухляда залишалася відчиненою.
Міла присіла біля тіла, уважно оглядаючи місце злочину.
— Час смерті ще уточнюється. Схоже, напад стався вчора пізно ввечері. Точні висновки будуть після розтину.
— Що з нею пов’язувало дітей? — запитав Ніл.
— Вона проводила медичні огляди дітей, яких направляли зі школи та центру, — відповів Нік, переглядаючи знайдені документи. — У її кабінеті є копії направлень на обстеження Олівії, Емілі та Сари. А ще — записи про кількох інших дітей, чиї справи ми поки не перевіряли.
— Тобто вона могла знати, що насправді відбувалося з ними, — сказав Маркус.
— Або зберігала інформацію, яку хтось не хотів бачити в офіційних документах, — додав Ніл.
Міла раптом завмерла.
— Хвилинку.
Під краєм столу стояла маленька біла коробка.
На ній був зав’язаний темно-синій бант.
Міла обережно сфотографувала коробку, а потім оглянула її, не торкаючись вмісту без потреби.
— Знову подарунок, — промовила вона.
Дарен наблизився на крок.
— Як у справі дівчаток?
— Так. Але цього разу коробка не порожня.
Усередині лежала невелика флешка й складений аркуш паперу.
На аркуші було написано:
«Четвертий грішник покараний. Вона знала, що діти хворіють не лише тілом».
Усі замовкли.
— Що це означає? — запитав Рік.
Ніл задумливо потер підборіддя.
— Можливо, вбивця вважає, що лікарка приховувала результати обстежень або не повідомляла про те, що відбувалося з дітьми.
— Або хтось хоче, щоб ми повірили саме в це, — зауважив Маркус. — Ми не знаємо, чи справжні його звинувачення.
Міла обережно підняла флешку пінцетом.
— Це може пояснити, чому її вбили. Якщо там є медичні записи, я передам її Ніку для перевірки.
— Не відкривай її на підключеному до мережі комп’ютері, — наказав Маркус. — Спочатку перевірка на ізольованій системі.
Нік кивнув.
Дарен тим часом оглядав документи на столі.

Його увагу привернула папка з позначкою «Архів B-17». Вона була майже порожня, однак між сторінками застряг вузький клаптик паперу.
Він обережно витягнув його.
На папері був номер, а під ним — напис:
«Сховище. Секція D. Особисті картки».
Дарен одразу показав знахідку Маркусу.
— Це може бути адреса або позначення місця зберігання. Можливо, там лежать оригінали документів, які ми шукаємо.
Маркус прочитав запис.
— Нік перевірить номер. Ми не рушимо до сховища, поки не з’ясуємо, що там і хто має до нього доступ.
— Якщо вбивця забрав документи, він може спробувати знищити решту.
— А якщо це пастка, ти хочеш, щоб ми всі дружно в неї зайшли?
— Я хочу, щоб ми не втратили час!
— А я хочу, щоб ти нарешті зрозумів різницю між швидкістю й безрозсудністю!
Дарен різко видихнув.
— Ти навіть не даєш мені закінчити думку!
— Тому що я вже знаю, чим вона закінчиться! Ти зберешся їхати туди сам!
— Я не збирався їхати сам!
Маркус мовчки подивився на нього.
Дарен витримав його погляд кілька секунд.
— Гаразд. Я думав про це.
— Звісно, думав.
— Бо хтось має робити роботу, поки ти пишеш мені правила поведінки!
— Дарене, ще одне слово…
— Що? Відправиш мене додому? Заборониш виходити з кабінету? Накажеш Ріку стежити, щоб я не наблизився до дверей?
— Якщо буде потрібно — так!
— Ви обоє зараз звучите як пара, яка дуже сильно одне одного кохає, але не може домовитися, хто сьогодні миє посуд, — раптом сказала Міла.
Рік мало не вдавився кавою.
Нік опустив голову, приховуючи усмішку.
Ніл навіть не спробував приховати сміх.
Дарен повільно повернувся до Міли.
— Ти щойно порівняла розслідування серійних убивств із миттям посуду?
— Ні. Я порівняла вас із двома людьми, які панічно бояться визнати, наскільки важливі одне для одного.
— Я не боюся нічого, — сказав Маркус.
— Ось бачиш, — відповіла Міла. — Навіть відповідаєш за нього.
— Я не відповідав за нього!
— А я нічого не питала, — спокійно сказала вона.
Рік відвернувся до вікна, плечі в нього тремтіли від стримуваного сміху.
Маркус вказав на двері.
— Усі працюють. Негайно.
Команда розійшлася, продовжуючи тихо перемовлятися.
Дарен затримався біля столу.
— Ти знаєш, що вони не припинять, так?
— Завдяки тобі я це чудово розумію.
— Принаймні в чомусь ми з тобою одностайні.
Він поклав клаптик паперу в пакет для доказів, а потім попрямував до виходу.
— Куди ти? — негайно запитав Маркус.
— Перевірити, чи не знайшли камери щось корисне біля службового входу.
— Я піду з тобою.
— Я не просив супроводу.
— А я не просив тебе про дозвіл.
Дарен зітхнув.
— Ти колись дозволиш мені прожити бодай один день без цього?
— Коли ти проживеш бодай один день, не намагаючись загинути.
— Тоді, схоже, ми обоє приречені.
І вони разом вийшли з кабінету.
Проте Маркус не помітив, як через кілька хвилин Дарен непомітно відстав від команди.
А Дарен уже вирішив, що не чекатиме на офіційні запити.
Він збирався знайти суддю сам.