Кабінет без свідків

Розділ 20.

Олександра Воронова знайшли після обіду.
Секретарка зайшла до кабінету, щоб нагадати про зустріч, і побачила його нерухомим за столом.
Вона закричала.
За кілька хвилин поверх був перекритий, а будівлю оточила поліція.
Маркус отримав дзвінок від начальника Луїса, коли саме переглядав із Ніком записи камер.
— Вейле, у мерії вбивство. Заступник керівника головного управління. Воронов. Є підстави вважати, що це пов’язано з вашою справою.
— Ми вже виїжджаємо.
Маркус поклав слухавку й повернувся до команди.
— Збирайтеся. У нас третій вирок.
Дарен підвівся першим.
— І хто ж сьогодні наш грішник?
— Олександр Воронов. Він відповідав за фінансування соціальних програм, зокрема «Мосту довіри».
Дарен відчув, як у голові щось клацнуло.
— Фінансування?
— Так. Чому?
— Поки не знаю. Але якщо він контролював гроші, то міг знати, хто отримував доступ до архівів, хто працював із дітьми та чому деякі документи зникли.
Маркус коротко кивнув.
— Це перевіримо на місці.
Вони виїхали всією командою.
У кабінеті Воронова панував безлад. Частина документів лежала на підлозі, шухляди столу були відчинені, а комп’ютер залишався ввімкненим.
На столі стояла біла коробка з темно-синім бантом.
Поруч лежала записка.
«Третій грішник покараний».
— Він навіть не намагається приховати свій почерк, — пробурмотів Рік.
— Це не обов’язково його справжній почерк, — відповіла Міла, фотографуючи записку. — Він може навмисно залишати однакові послання, щоб створити враження єдиного автора.
Ніл оглянув кабінет.
— Воронов міг бути пов’язаний із проєктом не лише фінансово. Якщо він приховував документи, то міг знати, що саме відбувалося в центрі.
— Або хтось хоче, щоб ми так думали, — додав Маркус.
Дарен тим часом уважно розглядав стіл.
Він помітив, що на дерев’яній поверхні залишився світлий прямокутник, ніби там довго лежав предмет, який нещодавно забрали.
— Ніку, — покликав він. — Подивися сюди.
Нік підійшов.
— Що ти знайшов?
— Тут щось стояло. Папка чи коробка. Дивись на пил.
Нік присів, уважно оглянув поверхню.
— Так. Предмет прибрали зовсім недавно.
— Чи можна встановити, що саме тут лежало?
— За самим слідом — навряд. Але перевіримо фотографії кабінету, якщо вони є в архіві.
Дарен перевів погляд на комп’ютер.
— А якщо це було щось, що Воронов збирався передати комусь?
— Тоді вбивця міг прийти не лише заради покарання, — сказав Маркус, який підійшов до них. — Він міг забрати доказ.
Дарен кивнув.
Він оглянув стіл ще раз, а тоді помітив під краєм килима маленький шматочок паперу.
Витягнувши його пінцетом, він передав знахідку Мілі.
На клаптику були надруковані кілька слів:
«…список учасників. Архів B-17. Не довіряти копіям».
Міла уважно прочитала напис.
— Це може бути частиною документа.
— Архів B-17, — повторив Нік. — Я перевірю, чи є такий код у матеріалах «Моста довіри».
Маркус подивився на Дарена.
— Хороша робота.
Дарен здивовано підняв брови.
— Перепрошую. Ти щойно мене похвалив?
— Не звикай.
— Треба записати дату. Міла, ти була свідком?
— Я була свідком того, як Маркус сказав щось приємне, — відповіла вона. — Але не думаю, що це повториться.
Рік удавано витер сльозу.
— Я пишаюся вами обома.
— Ріку, ще одне слово, і ти будеш розбирати всі документи мерії вручну, — попередив Маркус.
— Бачиш, Дарене? — Рік поплескав його по плечу. — Він турбується про тебе, а зганяє на мені. Це і є справжня сім’я.
— Мені починає подобатися, коли ти мовчиш, — сказав Маркус.
— Отже, є прогрес. Раніше ти просто дивився на мене так, ніби планував убивство.
— Я й зараз можу змінити думку.
Міла пирхнула.
На кілька секунд напруга трохи послабилася.
Але лише на кілька секунд.
Бо коли Дарен знову поглянув на записку, його не полишало відчуття, що третій вирок був частиною плану, який почався задовго до першого вбивства.
І що справжній винуватець усе ще залишався невідомим.
Увечері команда повернулася до відділку.
Нік уже почав перевіряти код B-17, Міла готувала попередній звіт, а Рік опитував працівників мерії.
Дарен залишився біля дошки.
Три дівчинки.
Гелен Морріс.
Олександр Воронов.
Томас Гейл.
Віктор Рейн.
На перший погляд, це були різні люди з різними долями.

Але їх об’єднували «Міст довіри», документи 2019 року та людина, яка вважала себе суддею.
Дарен дістав телефон і зробив кілька фотографій дошки.
Він збирався піти, коли Маркус зупинив його біля дверей.
— Куди?
— Додому.
— Сам?
Дарен повільно повернувся.
— Ні, Маркусе. Я найняв оркестр, і вони чекають на мене біля входу.
— Я серйозно.
— А я втомився від допитів про кожен свій крок.
Маркус помовчав.
— Добре. Їдь додому. Відпочинь. Завтра продовжимо.
Дарен недовірливо примружився.
— Ти дозволяєш мені піти без лекції?
— Не змушуй мене передумати.
— Ось тепер я тебе впізнаю.
Він пішов, залишивши Маркуса самого біля дошки.
Той довго дивився на фотографії.
Потім перевів погляд на напис:
«ПРОЄКТ: НОВИЙ ГРАВЕЦЬ».
Хтось створив цю гру.
Хтось знав усіх учасників.
І хтось тепер методично знищував людей, які могли розповісти правду.
Маркус відчував, що наступний крок убивці буде ще небезпечнішим.
Він не помилився.