Третій вирок

Розділ 19.

Наступного ранку Дарен прийшов до відділку раніше за всіх.
Він не виспався. Голова знову нила, а вчорашня сутичка залишила по собі синяк на плечі. Проте його більше турбував затриманий.
Віктор Рейн.
Дарен не вірив, що той був просто випадковим свідком. Його поведінка була надто контрольованою. Він не боявся поліції, не намагався виправдатися й навіть не заперечував очевидного.
Дарен хотів поговорити з ним ще раз.
Він уже прямував до кімнат для допитів, коли побачив Мілу, яка швидко йшла коридором.
Вона мала такий вираз обличчя, що Дарен одразу зупинився.
— Що сталося?
— Рейн мертвий.
Дарен кліпнув.
— Що?
— Його знайшли в камері вранці.
— Але ж учора він був живий.
— Дякую, Дарене. Я саме це й намагалася перевірити.
Він не відреагував на сарказм.
— Як?
Міла на секунду затримала погляд на ньому.
— За попередніми даними, самогубство. Слідів стороннього втручання поки не виявлено. Але я ще маю провести повний огляд.
Дарен повільно видихнув.
— Він був нашим єдиним шансом дізнатися, що відбувається.
— Не обов’язково, — сказала Міла. — Проте тепер хтось може бути дуже задоволений тим, що він більше не заговорить.
Маркус вийшов із кабінету, почувши останні слова.
— Що тут сталося?
Дарен повернувся до нього.
— Рейн мертвий.
Обличчя Маркуса стало кам’яним.
— Коли?
— Його знайшли вранці, — відповіла Міла. — Попередньо це самогубство.
Маркус нічого не сказав кілька секунд.
Потім запитав:
— Камери?
— Нік уже перевіряє записи, — відповіла Міла. — Але якщо це було зроблено так, як припускають, поки що немає очевидних ознак, що хтось заходив до камери.
Дарен стиснув кулаки.
— Він сказав мені, що був лише дверима.
— Що? — Маркус повернувся до нього.
— Учора під час допиту він сказав Маркусу, що ми шукаємо того, хто стоїть за дверима. Може, це означало, що він був посередником. Або охоронцем. Або знав, хто віддавав накази.
— Ти не згадував про це вчора, — зауважив Маркус.
— Я не був на допиті.
— Але ти розмовляв із ним?
— Ні. Я чув це від тебе після допиту.
Маркус провів рукою по обличчю.
— Гаразд. Ніку — перевірити камери й усі контакти Рейна. Міло, встанови точний час смерті. Ріку, з’ясуй, хто мав доступ до камери й хто чергував уночі.
Він повернувся до Дарена.
— А ти не підеш сам до жодного свідка, підозрюваного чи темного коридору.
— Я вже навіть не дивуюся, що ти це кажеш.
— Чудово. Значить, нарешті починаєш вчитися.
— Не перебільшуй.
Маркус уже відкрив рот, але Нік покликав їх із лабораторії.
— Ви повинні це побачити!
На одному з моніторів відображався фрагмент запису з коридору ізолятора. Час був зафіксований, але зображення періодично зникало.
— Камера втратила сигнал на кілька хвилин, — пояснив Нік. — Це може бути технічна несправність. А може — ні. Я намагаюся відновити фрагмент.
— Чи можна встановити, хто був поруч? — запитав Маркус.
— Поки що ні. Але перед тим, як камера згасла, у коридорі видно силует. Обличчя не розрізнити.
Дарен наблизився до екрана.
Силует був високим, у темному одязі.
На правій руці блиснуло щось темне.
Каблучка.
Дарен відчув, як усередині все похололо.
— Та сама каблучка, — прошепотів він.
Маркус повернувся до нього.
— Яка?
— На відео зі школи. Чоловік, який спостерігав за дітьми. Темний камінь на правій руці.
Нік збільшив зображення, але якість була надто поганою.
— Не можу підтвердити, що це та сама людина.
— Але це вже не схоже на випадковість, — сказав Дарен.
Маркус дивився на нечіткий силует.
Хтось міг відвідати Рейна.
Хтось міг знати, що він збирається розповісти.
І тепер цей хтось залишався на волі.
— Продовжуй відновлювати запис, — наказав Маркус. — Я хочу знати, хто зайшов до того коридору.
Він не сказав уголос того, про що думали всі.
Якщо смерть Рейна була не самогубством, то вбивця вже міг бути набагато ближче до них, ніж вони припускали.
Того самого дня в мерії панувала звична метушня.
Телефони дзвонили, секретарі носили документи, а чиновники поспішали з одного кабінету до іншого.
Ніхто не звернув уваги на чоловіка, який увійшов до будівлі з папкою в руках.
Він не поспішав.
Він знав, куди йде.

На третьому поверсі, за дверима кабінету заступника керівника головного управління мерії, працював Олександр Воронов — чиновник, який протягом багатьох років відповідав за фінансування соціальних програм міста.
Серед них колись був і центр «Міст довіри».
Чоловік у темному одязі зупинився біля дверей.
На його пальці була каблучка з темним каменем.
Він постукав.
— Увійдіть, — почувся голос зсередини.
Олександр Воронов сидів за столом, переглядаючи документи.
— Ви до мене? — запитав він, не піднімаючи голови.
— Так.
— У вас призначено зустріч?
— Ні. Але ви мене пам’ятаєте.
Воронов нарешті підняв очі.
І зблід.
— Це неможливо…
Чоловік зачинив двері.
— Ви завжди казали, що все можна виправити документами. Знищити папери. Переписати звіти. Зробити так, щоб жодна дитина не отримала відповіді.
— Ви не розумієте, про що говорите.
— Я розумію набагато більше, ніж ви думаєте.
Воронов підвівся.
— Послухайте, я можу пояснити…
— Ви вже мали можливість пояснити. У 2019 році.
— Це була помилка. Ми не знали, чим усе закінчиться.
— Ви знали достатньо, щоб мовчати.
Чоловік поклав на стіл невелику білу коробку.
На ній був темно-синій бант.
Воронов відступив.
— Ні… Будь ласка…
— Суд уже вислухав ваші виправдання.
— Я не вбивав дітей!
— Ні. Ви просто дозволили іншим вирішувати їхню долю.
За дверима коридором пройшли співробітники. Хтось засміявся, хтось обговорював майбутню нараду.
А в кабінеті Олександра Воронова вирок уже був винесений.