Той, хто мовчить

Розділ 18.

У клініці панував дивний спокій.
Поліцейські вже опитали більшість персоналу, криміналісти закінчували огляд кабінету Гелен Морріс, а Маркус Вейл разом із Дареном Кросом перевіряв коридори та службові приміщення. Вони сподівалися знайти щось, що могло вислизнути від першого огляду.
— Скажи мені, що ти шукаєш, — промовив Дарен, зазираючи до чергового кабінету.
— Докази.
— Неймовірно. А я думав, ми прийшли перевірити, чи тут безкоштовна кава.
Маркус навіть не глянув на нього.
— Твоя голова досі болить?
— Ні.
— Точно?
— Маркусе, якщо ти запитаєш ще раз, вона почне боліти від самого твого голосу.
— Це не відповідь.
— Це прохання зберегти мій залишок здорового глузду.
Маркус зітхнув.
— Я серйозно, Дарене.
— І я серйозно. Почуваюся нормально. Можемо вже працювати?
Маркус хотів відповісти, але в ту мить Дарен помітив рух у кінці коридору.
Незнайомий чоловік у темній куртці швидко пройшов повз службові двері. Він тримав голову опущеною, а коли помітив поліцейських, різко змінив напрямок.
Дарен одразу насторожився.
— Маркусе, ти бачив того чоловіка?
— Якого?
Але Дарен уже рушив за незнайомцем.
— Стій! Поліція!
Чоловік озирнувся й кинувся бігти.
— От чорт! — видихнув Дарен і прискорив крок.
Він проскочив через двері до службового коридору. Чоловік біг до запасного виходу, штовхаючи візки з медичними матеріалами. Дарен ледве встиг ухилитися від одного з них.
— Зупинись! Ти тільки погіршуєш своє становище!
— Відчепися! — крикнув незнайомець.
Він вискочив у вузький прохід біля сходів і різко розвернувся. У руці блиснув метал.
Дарен загальмував.
— Чудово. Звісно, ти ще й озброєний.
Чоловік кинувся на нього.
Дарен ухилився від першого удару, але через тісний простір не зміг повністю відступити. Незнайомець вдарив його плечем у стіну. Біль прострелив Даренові голову, і на секунду коридор поплив перед очима.
Він устиг схопити нападника за зап’ястя.
— Ти справді вирішив, що це гарна ідея? — процідив Дарен.
Чоловік ударив його ліктем у груди й вирвався.
Дарен похитнувся.
А тоді нападник вихопив із кишені ніж.
— Дарене!
Голос Маркуса розірвав тишу.
Він з’явився у дверях коридору, побачив ніж і кинувся вперед.
Чоловік спробував ударити Дарена, але Маркус схопив його за руку й притиснув до стіни. Ніж дзенькнув об підлогу. Нападник відчайдушно пручався, та Маркус викрутив йому руку й повалив на коліна.
— Руки за спину! Негайно!
— Відпусти мене!
— Я сказав — руки за спину!
Дарен підняв ніж ногою подалі від них і дістав кайданки.
— Можеш не кричати, — сказав він, важко дихаючи. — Він уже зрозумів, що ти незадоволений.
— Замовкни й надягни кайданки!
— Ось це вже знайомий тон.
За кілька секунд чоловік був затриманий.
Маркус передав його поліцейським, які прибігли на шум, а тоді повернувся до Дарена.
Його обличчя було таким, що Дарен одразу зрозумів: зараз почнеться.
— Що, в біса, ти робив?!
— Затримував підозрюваного.
— Сам! Без підтримки! У коридорі, де ти навіть не знав, чи є в нього зброя!
— Тепер знаємо.
— Це не смішно!
— Я й не сміюся.
Маркус підійшов ближче.
— Ти бачив ніж? Він міг тебе вбити!
— Але не вбив.
— Тому що я встиг!
Дарен замовк.
У голосі Маркуса було щось сильніше за звичайну лють. Страх, який він навіть не намагався приховати.
— Я не просив тебе рятувати мене, — тихо сказав Дарен.
— А я не питав, чого ти просиш!
— Я впорався б сам.
— Ти ледь не впав після першого удару!
— У мене все під контролем!
— Ти ніколи нічого не тримаєш під контролем, Кросе! Ти просто біжиш уперед і сподіваєшся, що решта світу встигне за тобою!
Дарен стиснув щелепи.
— Знаєш, що? Наступного разу я просто стоятиму в кутку й чекатиму, поки ти дозволиш мені дихати.
— Не перекручуй мої слова.
— А ти не поводься зі мною так, ніби я твій син!
Маркус завмер.
Дарен відразу зрозумів, що перегнув, але забрати слова назад уже не міг.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
Першим відвів погляд Маркус.
— До машини. Зараз же.
— З великим задоволенням.
— Дарене.
— Що ще?
— Якщо в тебе запаморочення, ти мені скажеш.
Дарен закотив очі.
— Так, тату.
Маркус повільно повернув голову.
— Що ти сказав?
— Що ти сьогодні неймовірно дратівливий.
— Я все почув.

— Тоді навіщо перепитував?
Маркус заплющив очі на секунду.
Він щиро не розумів, як цей хлопець досі залишався живим.
І, що було найгірше, не уявляв, що робив би, якби це змінилося.

Коли вони повернулися до основної групи, Рік уже знав про затримання.
Звідки — Маркус навіть не хотів запитувати.
— Отже, — промовив Рік, спираючись на стіл, — Маркус урятував Дарена від озброєного чоловіка. Знову.
— Ти говориш так, наче це моє хобі, — буркнув Маркус.
— Я просто намагаюся зрозуміти, чи потрібно вам замовити однакові куртки.
Міла навіть не підняла очей від папки.
— Я б замовила дві. На одній написала б «Не лізь у небезпеку», а на іншій — «Я все одно полізу».
Нік засміявся.
— Ідеально. На спині можна додати емблему відділу.
— Ви закінчили? — запитав Маркус.
— Ні, — відповіли Рік і Міла одночасно.
Ніл стояв біля затриманого чоловіка, якого вже готували до перевезення.
— Якщо вам стане легше, — сказав психолог, — ваша реакція цілком зрозуміла.
— Дякую, Ніле, — сухо відповів Маркус.
— Я не сказав, що вона допомагає. Лише зрозуміла.
Дарен тихо хмикнув.
Маркус повернувся до нього.
— А ти що смієшся?
— Нічого. Просто радий, що в нас нарешті є фахівець, який підтверджує: ти складна людина.
— Я починаю шкодувати, що тебе врятував.
— Запізно. Я вже запам’ятав.
Попри суперечку, команда мала справу, яку потрібно було розслідувати.
Затриманого чоловіка знайшли на місці вбивства. Він намагався втекти, був озброєний і не мав жодного переконливого пояснення, чому перебував у службовому коридорі.
Маркус особисто вирішив провести допит.
І цього разу Дарен залишився за склом.
Допит
Чоловік назвався Віктором Рейном, тридцятисемирічним колишнім працівником приватної охоронної компанії.
Він сидів навпроти Маркуса, склавши руки на столі. На його обличчі не було ані страху, ані розгубленості.
— Ви були в клініці, де вбили Гелен Морріс, — почав Маркус. — Ви намагалися втекти від поліції й напали на детектива.
Віктор мовчав.
— Навіщо ви прийшли до клініки?
Тиша.
— Ви знали Гелен Морріс?
Жодної реакції.
Маркус поклав на стіл фотографію вбитої лікарки.
— Вона була пов’язана з дітьми, яких убив Томас Гейл. Вона також знала про документи, які зникли з архіву «Мосту довіри». Ви прийшли забрати щось із її кабінету?
Віктор ледь помітно глянув на фотографію.
Маркус помітив.
— Ось. Ви її знаєте.
Чоловік знову опустив очі.
— Хто вас послав?
Тиша.
— Ви працювали на другого вбивцю?
Віктор підняв погляд.
На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Я нічого не скажу.
Маркус нахилився вперед.
— Послухайте мене уважно. Жінка мертва. Троє дітей мертві. А хтось продовжує грати в суддю, вирішуючи, хто заслуговує жити. Якщо ви знаєте щось, що допоможе зупинити його, зараз найкращий час заговорити.
Віктор відкинувся на спинку стільця.
— Ви не розумієте, детективе.
— Тоді поясніть.
— Немає чого пояснювати.
Маркус ще довго ставив запитання. Про клініку, Гелен, центр, Томаса Гейла та людей із фотографії 2019 року.
Віктор не відповів майже ні на одне.
Наприкінці допиту Маркус зібрав документи.
— Ви можете мовчати сьогодні. Але ми все одно дізнаємося, хто ви й навіщо прийшли.
Віктор дивився йому вслід.
— Ви справді думаєте, що я важливий? — раптом запитав він.
Маркус зупинився біля дверей.
— Ви були на місці вбивства. Ви напали на мого детектива. Тож так, ви важливі.
Віктор повільно похитав головою.
— Я лише двері, детективе. А ви шукаєте того, хто стоїть за ними.
Маркус повернувся.
— За якими дверима?
Але Віктор знову замовк.
Маркус вийшов із кімнати з відчуттям, що щойно втратив щось важливе.
Віктор Рейн знав більше, ніж говорив.
Питання полягало в тому, чи встигнуть вони витягти з нього правду.