Вирок

Розділ 17.

За кілька кварталів від центру міста невідомий чоловік стояв у темному коридорі приватної клініки.
На дверях кабінету висіла табличка:
Докторка Гелен Морріс. Дитяча психологиня.
Він прийшов сюди не вперше. Він знав, коли лікарка закінчує прийом, яким виходом користується персонал і де камери залишають сліпі зони.
Він знав про неї набагато більше, ніж вона могла собі уявити.
Гелен Морріс працювала з дітьми, які пережили насильство, допомагала родинам і співпрацювала зі школою Святого Андрія. Вона знала Олівію, Емілі та Сару. Після їхніх смертей давала свідчення поліції, спілкувалася з батьками й наполягала, що хтось повинен був раніше помітити небезпеку.
Для інших вона була лікаркою, яка намагалася допомогти.
Для чоловіка в коридорі — співучасницею.
Він уважно розглянув невелику картку, яку тримав у руці. На ній було написано лише одне слово:
«ВИННА».
— Ви могли їх урятувати, — тихо сказав він, дивлячись на зачинені двері. — Але обрали мовчання.
За кілька хвилин коридор спорожнів.
А коли медсестра повернулася до кабінету докторки Морріс, двері були прочинені.
Лікарка лежала на підлозі, не подаючи ознак життя.
На її столі стояла маленька біла коробка з темно-синім бантом.
Поруч лежав аркуш паперу.
На ньому було написано:
«Другий грішник покараний».
Дарен Крос їхав до відділку, стискаючи кермо однією рукою. Голова досі нила після удару, а лікарські рекомендації відпочивати він, звісно, сприйняв як необов’язкову пропозицію.
На пасажирському сидінні лежав блокнот із записами.
Він нарешті знайшов зачіпку, яка могла пов’язати лікарку, дівчаток і проєкт «Новий гравець».
Два дні тому, переглядаючи старі матеріали школи, Дарен натрапив на короткий звіт про зустріч із батьками та спеціалістами центру «Міст довіри». У документі згадувалася Гелен Морріс. Вона рекомендувала перевірити, чому деякі дитячі справи зникли з архіву центру.
Але далі її ім’я зникало.
Не було ні результатів перевірки, ні пояснень, ні подальших звітів.
Ніби хтось навмисно стер її участь.
Дарен не знав, чи була Гелен свідком, жертвою маніпуляцій або людиною, яка приховувала щось важливе. Саме тому хотів поговорити з Маркусом, а потім перевірити її особисто.
Саме — хотів.
Бо він уже знав, що Маркус скаже.
Не лізь сам.
Не ризикуй.
Ти ще не відновився після травми.
Дарен криво всміхнувся.
— Наче я не знаю, як працює цей старий буркотун.
Він припаркувався біля відділку й увійшов усередину.
Маркус чекав на нього в кабінеті, стоячи біля столу зі складеними руками.
— Нарешті, — сказав він. — Телефон для тебе існує лише тоді, коли тобі потрібен?
— Я намагався не відволікати тебе від твого захопливого заняття — витріщання на дошку.
— Дарене.
— Маркусе.
Вони кілька секунд дивилися один на одного.
— Що ти знайшов? — першим запитав Маркус.
Дарен поклав блокнот на стіл і розгорнув його.
— Гелен Морріс. Дитяча психологиня. Вона працювала з Олівією, Емілі та Сарою. Також співпрацювала з «Мостом довіри». У старих документах вона згадувала зниклі матеріали, пов’язані з дітьми.
Маркус переглянув записи.
— Чому я чую про це тільки зараз?
— Тому що я знайшов це двадцять хвилин тому.
— І що ти збирався робити далі?
Дарен помовчав.
Маркус повільно підняв очі.
— Ти збирався їхати до неї сам.
— Я збирався перевірити, чи вона досі працює в клініці.
— Ти щойно повернувся після травми голови!
— Мені вже дозволили виписатися.
— Це не означає, що тобі дозволено бігати за підозрюваними, лізти в небезпечні будинки й вирішувати, що правила стосуються всіх, крім тебе!
— Я не збираюся бігати за підозрюваними! Я хочу поставити кілька запитань!
— Тоді поставиш їх разом із командою.
Дарен відкинувся на спинку стільця.
— Ти взагалі колись мені довірятимеш?
Маркус завмер.
Запитання прозвучало тихіше, ніж їхня попередня суперечка, але влучило точніше.
— Це не має нічого спільного з довірою, — нарешті відповів Маркус.
— Звісно. Ти просто хочеш особисто стежити, щоб я не зробив жодного кроку без твого дозволу.
— Я хочу, щоб ти залишався живим!
На мить у кабінеті запала тиша.
Дарен перестав усміхатися.
Маркус відвів погляд, ніби сам пожалкував, що сказав це так прямо.

— Ти не можеш постійно ризикувати собою, — продовжив він уже тихіше. — Не після всього, що сталося.
— Я знаю, що зі мною сталося.
— Тоді поводься відповідно.
— А ти спробуй хоча б раз не ставитися до мене так, наче я ось-ось зламаюся.
— Ти іноді поводишся так, ніби дуже хочеш довести протилежне.
Дарен відкрив рот, щоб відповісти, але телефон Маркуса раптово задзвонив.
Той підняв слухавку.
— Вейл.
Голос диспетчера був напруженим.
— Детективе, у приватній клініці на вулиці Грейвс виявлено тіло жінки. Попередньо — вбивство. На місці працює патруль. Особу встановлено: докторка Гелен Морріс.
Маркус повільно випростався.
— Що ви сказали?
— Докторка Морріс мертва. Знайдено записку, яка може бути пов’язана з вашою справою.
Маркус подивився на Дарена.
Той уже все зрозумів за його обличчям.
— Ми їдемо, — сказав Маркус і завершив дзвінок.
Дарен підвівся.
— Гелен?
— Так.
Дарен заплющив очі й потер перенісся.
— Чудово. Просто чудово. Я ненавиджу лікарні.
— Це клініка, — машинально виправив Маркус.
— Дякую. Тепер я ненавиджу ще й клініки.
— Дарене, ти не зобов’язаний—
— Навіть не починай. Я вже тут, я знайшов зачіпку, і ця жінка пов’язана зі справою. Я їду з тобою.
Маркус затримав на ньому погляд.
— Ти залишаєшся біля мене. Жодних самостійних розслідувань. Жодних героїчних забігів у темні коридори.
— А якщо я побачу темний коридор із підозрілою табличкою?
— Кросе.
— Гаразд, гаразд. Я поводитимуся як зразковий громадянин.
— Ти не знаєш, що це означає.
— Зате ти знаєш, як зіпсувати людині настрій.
Маркус схопив куртку.
— Рушаймо.
І цього разу Дарен не став сперечатися.
Місце злочину
Коли Маркус і Дарен прибули до клініки, коридор уже перекрила поліція. Біля входу стояли двоє патрульних, а за скляними дверима виднілися працівники криміналістичної групи.
Дарен зупинився біля порога.
— Я ж казав, що ненавиджу лікарні.
— Ти повторюєш це щоразу, коли бачиш білу стіну, — сказав Маркус.
— Бо білі стіни ніколи не приносять нічого хорошого.
— А червоні?
— Залежить від того, чи це фарба.
Маркус глянув на нього.
— Сьогодні спробуй не жартувати з місця вбивства.
Дарен на мить посерйознішав.
— Я жартую, коли не хочу думати про те, що сталося.
Маркус нічого не відповів. Але його погляд пом’якшав.
У кінці коридору на них чекали Рік, Міла, Нік і Ніл.
— Нарешті, — сказав Рік. — Ми вже почали думати, що ви вирішили посваритися до кінця зміни.
— Ми не сварилися, — відповів Маркус.
Дарен зняв куртку.
— Ми обмінювалися професійними думками.
— Він кричав на тебе? — поцікавився Рік.
— Він проявляв лідерські якості.
— Ага. Отже, кричав.
— Ви двоє можете зосередитися? — різко запитала Міла, виходячи з кабінету. — У нас убита жінка, а не черговий епізод вашого сімейного серіалу.
Рік тихо пирснув.
Маркус кинув на нього такий погляд, що той одразу зробив вигляд, ніби дуже зацікавився стіною.
— Що маємо? — запитав Маркус.
Міла стала серйозною.
— Жертва — Гелен Морріс, сорок два роки. Дитяча психологиня. Працювала з трьома загиблими дівчатками й допомагала їхнім родинам. Тіло знайшла медсестра. Попередній огляд свідчить, що напад стався нещодавно. Точний час визначимо після розтину.
— Ознаки проникнення? — запитав Маркус.
— Поки не виявлено очевидних слідів злому. Ми перевіряємо записи камер і доступ персоналу. У кабінеті знайшли коробку з темно-синім бантом.
Дарен повільно перевів погляд на Маркуса.
— Той самий символ.
— Так, — відповіла Міла. — І записка.
Вона передала Маркусу прозорий пакет із доказом. Усередині лежав аркуш паперу.
«Другий грішник покараний».
Ніл уважно подивився на напис.
— Він не просто залишає послання. Він нумерує свої вироки.
— Перший був Томас Гейл? — запитав Рік.
— Можливо, — відповів Ніл. — Але не можна виключати, що вбивця вважає Гейла лише частиною чужої провини. Він міг убити його, щоб показати, що сам контролює гру.
— А Гелен? — Дарен підійшов ближче до дверей кабінету. — Чому вона стала другою?
— Це саме те, що ми маємо з’ясувати, — сказав Маркус. — Ніку, перевір усі контакти Морріс із центром «Міст довіри». Ріку, поговори з персоналом клініки та з’ясуй, хто бачив її останнім. Міло, мені потрібні всі результати огляду.