Тіло без відповідей

Розділ 14.

Маркус, Рік і Нік прибули за останньою відомою адресою Томаса Гейла.
Будинок стояв на околиці міста, подалі від головної дороги. Сусіди майже не бачили його мешканця, а кілька вікон були закриті щільними шторами.
— Мені не подобається це місце, — сказав Рік, оглядаючи подвір’я.
— Тобі не подобається жодне місце, де немає нормальної кав’ярні в радіусі п’яти хвилин, — відповів Маркус.
— Неправда. Мені також не подобаються місця, де можуть стріляти.
— Тоді сьогодні тобі пощастило. Ми лише шукаємо підозрюваного у вбивстві трьох дітей.
Рік подивився на нього.
— Ти колись помічав, що твої жарти стають гіршими, коли ти нервуєш?
— Ні.
— Ось саме це я й маю на увазі.
Вони обійшли будинок. Двері були прочинені.
Маркус підняв руку, наказуючи іншим зупинитися.
— Ніку, виклич додаткову групу. Ми не знаємо, чи він усередині.
Вони обережно зайшли до будинку.
Усередині панував безлад, але не такий, який зазвичай залишає людина, що поспіхом збирається втекти. Шухляди були висунуті, документи розкидані, а на підлозі біля кухні лежала перекинута чашка.
— Схоже, хтось шукав щось конкретне, — прошепотів Рік.
Маркус пройшов коридором.
— Поліція! Якщо хтось є в будинку, відгукніться!
Відповіді не було.
Коли вони зайшли до задньої кімнати, Нік раптом зупинився.
— Детективе…
На підлозі лежало тіло чоловіка.
Маркус наблизився, не торкаючись нічого навколо.
Обличчя було частково повернуте до стіни, але за фотографією зі службового архіву його можна було впізнати.
Томас Гейл.
— Він мертвий, — тихо сказав Рік.
Маркус оглянув кімнату.
— Ніхто нічого не чіпає. Чекаємо криміналістів. Ніку, сфотографуй усе від входу.
Нік почав виконувати наказ, а Маркус повільно оглядав приміщення.
Біля руки загиблого лежав телефон із розбитим екраном. На столі стояла порожня чашка. Поряд із тілом — аркуш білого паперу, акуратно складений навпіл.
На ньому чорним чорнилом було написано:
«Новий гравець вступає в гру. Усі грішники будуть покарані».
Маркус прочитав записку двічі.
— Гравець? — перепитав Рік. — Він називає вбивцю гравцем?
— Або себе, — відповів Маркус.
— Тобто в нас не один злочинець?
Маркус не відповів одразу.
Він дивився на почерк. Літери були рівними, без поспіху. Записка не виглядала випадковою. Її залишили так, щоб поліція обов’язково знайшла.
— Це не схоже на спробу приховати злочин, — нарешті сказав він. — Той, хто це зробив, хотів, щоб ми прийшли сюди.
— І знайшли тіло Гейла, — додав Нік.
Маркус кивнув.
— Або щоб ми подумали, що знайшли головного підозрюваного. Поки ми не отримаємо результати експертизи й не встановимо час смерті, ми не знаємо, чи він був убивцею, чи ще однією жертвою.
Рік подивився на записку.
— «Усі грішники будуть покарані». Що, в біса, він вважає гріхом?
— Це і є наше наступне запитання.
Маркус витягнув телефон, щоб повідомити команду про знахідку.
Але перш ніж він устиг набрати номер, почувся голос Ніка:
— Маркусе, тут дещо є.
На столі лежала стара фотографія. На ній стояли кілька дорослих людей перед будівлею центру «Міст довіри». Серед них був Томас Гейл.
Але ще одна людина привернула увагу Маркуса.
Жінка з папкою, яку вони бачили на записі біля школи.
На звороті фотографії був напис:
«Перший етап. 2019 рік».
Маркус повільно поклав знімок у доказовий пакет.
— Ніку, зроби копію й перевір кожного на цій фотографії. Ріку, мені потрібні всі записи про центр, навіть ті, які хтось намагався видалити.
— А Гейл? — запитав Рік.
Маркус подивився на тіло.
— З’ясуємо, хто його вбив. І чому його смерть стала частиною цієї гри.
Він ще раз глянув на записку.
Новий гравець вступає в гру.
Хтось не просто вбивав дітей.
Хтось змінював правила розслідування просто перед їхніми очима.