Новий гравець

Розділ 13.

Дарен дивився на ім’я Емми Вілсон на екрані й відчував, як усередині наростає тривога.
Дівчинка зникла з поля зору соціальних служб. Її ім’я було в тому самому списку, що й імена трьох загиблих дітей. А тепер, коли поліція нарешті знайшла зачіпку, часу могло залишатися зовсім мало.
— Ніле, я перевірю адресу Емми, — сказав Дарен, хапаючи куртку.
Ніл відірвався від документів.
— Маркус наказав тобі залишатися тут.
— Маркус наказав мені не їхати на затримання. Я збираюся перевірити адресу дитини, яка може бути в небезпеці.
— Це звучить як дуже зручне тлумачення наказу.
— Дякую. Я багато працював над цим талантом.
— Дарене, ти щойно повернувся з лікарні.
— І лікар дозволив мені працювати.
— Він дозволив тобі працювати з матеріалами, а не самостійно їхати до потенційного місця злочину.
Дарен уже прямував до дверей.
— Тоді вважай це роботою з матеріалами на місцевості.
— Це навіть не має сенсу!
— Зате звучить професійно.
Він вийшов, залишивши Ніла дивитися йому вслід.
Психолог повільно видихнув і потягнувся до телефону.
— Маркус мене вб’є, — пробурмотів він.
— Ні, — озвалася Міла, проходячи повз із папкою. — Спочатку він уб’є Дарена. Потім тебе. А потім нас усіх, бо ми недостатньо добре стежили за його улюбленим головним болем.
Ніл кинув на неї погляд.
— Ти завжди така підтримувальна?
— Тільки коли бачу, як двоє дорослих чоловіків поводяться, наче подружжя, яке посварилося через те, хто забув купити молоко.
Ніл не втримався від сміху.
— Це несправедливе порівняння.
— Справді? Маркус хвилюється, Дарен робить усе навпаки, Маркус сердиться, Дарен сперечається. А потім один із них отримує травму, і другий мало не руйнує лікарню від страху.
— Вони не подружжя.
— Звісно. А я не судмедексперт.
Міла поплескала Ніла по плечу й пішла далі.
— Просто подзвони Маркусу, поки їхня сімейна драма не перетворилася на ще один протокол про зникнення.
Ніл перестав усміхатися.
Він набрав номер Маркуса.
Дарен дістався адреси Емми за двадцять хвилин.
Це був невеликий будинок у тихому районі, оточений невисоким парканом. Біля воріт стояв дитячий велосипед, а на вікні висіла світла фіранка із зображенням зірок.
Зовні все виглядало звичайно.
І саме це насторожувало Дарена.
Він вийшов із машини, показав посвідчення сусідці, яка поливала квіти біля сусіднього будинку, і запитав, чи бачила вона Емму.
— Маленьку Емму? — перепитала жінка. — Я давно її не бачила. Раніше вона часто гралася на подвір’ї, але останнім часом будинок порожній.
— Як давно?
Жінка задумалася.
— Може, кілька тижнів. Її мати кудись поїхала. Принаймні так мені сказали.
— Ви знаєте, куди?
— Ні. Я не хотіла втручатися.
Дарен подякував і повернувся до будинку.
Двері були замкнені. Він постукав, потім представився, але ніхто не відповів.
Вікна не були розбиті. Замок не мав очевидних слідів злому. У дворі не було жодних ознак боротьби.
Дарен обійшов будинок, перевірив вхід із заднього подвір’я й помітив на землі маленький рожевий ґудзик.
Він присів, уважно оглянув його, але не торкнувся голими руками.
Ґудзик міг належати будь-кому.
Він сфотографував знахідку й передав координати криміналістам.
Потім перевірив поштову скриньку. Кілька рекламних листів, рахунок за електроенергію й повідомлення про прострочену оплату.
Жодної очевидної зачіпки.
Дарен зателефонував до відділку й попросив перевірити останні відомості про родину Вілсонів.
Відповідь була невтішною.
Мати Емми не виходила на зв’язок. Офіційного повідомлення про переїзд не було. У школі дівчинка не з’являлася вже кілька днів, а причина її відсутності залишалася невідомою.
Дарен потер скроню.
Голова боліла сильніше, ніж уранці.
— Чудово, — пробурмотів він. — Самостійна поїздка, нуль результатів і ще один привід для Маркуса читати мені лекцію.
Він знову подивився на будинок.
У вікні другого поверху щось блиснуло.
Дарен завмер.
Він підняв голову, але за склом більше нічого не було.
Можливо, відбилося сонце.
Можливо, ні.
Він зробив ще кілька фотографій, зафіксував стан будинку й повернувся до машини.
Емми там не було.
І він не мав жодного уявлення, де її шукати.