Профіль

Розділ 12.

Ніл поклав на стіл кілька аркушів.
— Я завершив попередній профіль. Але хочу наголосити: це робоча гіпотеза. Вона не доводить провину конкретної людини. Нам потрібні незалежні докази.
Маркус схрестив руки.
— Продовжуй.
Ніл підійшов до дошки.
— Перше. Убивця, ймовірно, спостерігав за жертвами до нападу. Він знав їхні маршрути й розклад. Він не обов’язково знайомився з ними особисто, але міг створити враження безпечного дорослого або скористатися довірою, яку йому надавали інші.
Він прикріпив біля фотографій три маленькі картки.
— Друге. Подарунки. Бант, коробочка, записка. Це не випадкові предмети. Вони повторюються як частина ритуалу. Убивця хоче, щоб ми помітили закономірність, але водночас він намагається контролювати, коли й що саме ми дізнаємося.
— Він хоче вести нас за собою, — сказав Дарен.
— Саме так. Третє. Різниця між травмами може означати, що його поведінка змінюється. Можливо, він стає нетерплячим. Можливо, відчуває, що час спливає. А можливо, третій напад був перерваний або пішов не за його планом.
— Він міг зрозуміти, що ми наближаємося, — сказав Рік.
— І це робить ситуацію небезпечнішою, — продовжив Ніл. — Якщо він сприймає розслідування як особисту загрозу, то може діяти непередбачувано. Він не обов’язково зупиниться після того, як ми знайдемо Сару. Його мета може бути не лише в самих дітях, а й у тому, що вони символізують для нього.
Міла, яка повернулася з лабораторії, поклала на стіл свої записи.
— А тепер моя частина. У коробочці справді був подарунок. Маленький сріблястий кулон у формі метелика. На ньому немає помітних слідів, які дозволяли б нам одразу визначити власника, але ми перевіряємо його походження.
— А що з тілом? — запитав Маркус.
— Підтверджено, що третя жертва — Сара Мітчелл. Остаточний звіт ще готується. Я не бачу підстав вважати, що всі три напади відбувалися однаково. Але є одна деталь: на одязі Сари знайшли волокна, які не відповідають матеріалу її речей. Лабораторія порівнює їх зі зразками, зібраними на попередніх місцях злочинів.
— Тобто в нас може бути фізичний зв’язок між усіма трьома випадками, — сказав Нік.
— Так. Але поки не отримаємо результати, не будемо робити передчасних висновків.
Маркус поглянув на Ніла.
— Твоя версія щодо наступного кроку?
Ніл замовк на мить.
— Якщо вбивця дотримується власного сценарію, він може вже обрати наступну ціль. Але ми не знаємо, чи існує ще одна дитина в його списку. Зараз важливо перевірити всіх, хто мав доступ до шкільної інформації, і знайти джерело його знань.
— «Міст довіри», — нагадав Дарен.
Нік повернув монітор до команди.
— Я знайшов одну цікаву річ. Центр співпрацює зі школою вже чотири роки. Їхні працівники проводили консультації для дітей, зустрічі з батьками й кілька програм підтримки.
— Список працівників? — запитав Маркус.
— Отримую. Але є проблема: частина старих записів недоступна. Архів за два попередні роки перенесли до іншої системи, а в деяких документах немає підписів.
— Хто відповідав за архів? — запитав Рік.
Нік прочитав ім’я з екрана.
— Томас Гейл. Він більше не працює в центрі. Звільнився приблизно пів року тому.
Дарен підвів голову.
— За власним бажанням?
— У документах написано, що через сімейні обставини.
Ніл повільно підійшов до монітора.
— А чи є фотографія?
Нік натиснув кілька клавіш.
На екрані з’явився старий службовий знімок чоловіка в сорочці й темному піджаку. Обличчя було чіткішим, ніж на відео біля школи.
Маркус нахилився до монітора.
Рік тихо вилаявся.
— Це він.
На фотографії був чоловік із майданчика.
Той самий, який напав на Дарена й Ніла.
— Отже, ми маємо ім’я, — сказав Маркус. — Томас Гейл. Знайдіть його адресу, колишні контакти, транспорт, фінансові записи в межах дозволеного. І з’ясуйте, чому він залишив центр.
Нік почав працювати.
Дарен відчув, як головний біль знову посилюється, але не звернув на нього уваги.
— Маркусе, якщо він працював у центрі, то міг знати не лише розклад дітей. Він міг знати, хто з них залишався після занять, хто чекав на батьків, хто ходив додому сам.
— Так, — погодився Маркус. — І міг вибирати тих, до кого найлегше наблизитися.

— Але чому саме ці три дівчинки? — запитав Рік.
Ніл поглянув на фотографії.
— Це найважливіше запитання. Поки ми не знаємо відповіді, ми не можемо бути впевнені, що список закінчився.
Усі замовкли.
Нік раптом випростався.
— Знайшов адресу Гейла.
Маркус підійшов до нього.
— Де?
— Невеликий будинок на околиці міста. Але є дещо ще. За документами, він виїхав із квартири три тижні тому. Офіційно нову адресу не зареєстрував.
— Отже, він зник незадовго до першого вбивства, — сказав Дарен.
— Або хотів, щоб ми так подумали, — відповів Маркус.
Ніл узяв свою папку.
— Якщо це він, то тепер знає, що ми встановили його особу. Після нападу він міг зрозуміти, що його описали свідки.
Маркус дістав телефон.
— Я відправлю групу за останньою відомою адресою. Ніхто не заходить усередину без підмоги.
Дарен підвівся.
— Я їду з вами.
— Ні, — негайно відповів Маркус.
— Я можу працювати.
— Ти щойно повернувся з лікарні.
— І помітив зачіпку, яка привела нас до нього!
— Саме тому ти залишишся тут і продовжиш аналіз записів.
— Маркусе…
— Це наказ.
Дарен стиснув губи. Цього разу він не став сперечатися.
Але перш ніж Маркус вийшов, Дарен промовив:
— Якщо він справді Томас Гейл, то знає, що ми його шукаємо. Не відправляй групу лише за адресою. Перевірте, чи не має він іншого місця, куди міг піти. Люди не зникають просто так.
Маркус зупинився біля дверей.
— Гарна думка.
Дарен здивовано підняв брови.
— Ти щойно погодився зі мною?
— Не змушуй мене передумати.
Маркус вийшов разом із Ріком.
Дарен повільно сів назад.
Ніл подивився на нього.
— Ти все ще збираєшся порушити наказ?
— Ні.
— Справді?
— Справді. Я залишуся тут, перевірю записи й дочекаюся результатів.
Ніл кивнув.
— Це розумне рішення.
Дарен глянув на нього з куточком усмішки.
— Не звикай. Мені просто не хочеться знову бачити лікаря.
Ніл засміявся, але його усмішка швидко зникла, коли телефон Ніка подав сигнал.
На екрані з’явилося нове повідомлення з архіву центру.
«Видалений запис відновлено».
Нік відкрив файл.
У ньому був список дітей, які брали участь у програмі підтримки «Міст довіри».
Три імені були виділені червоним.
Олівія Беннетт.
Емілі Картер.
Сара Мітчелл.
А нижче — ще одне ім’я, якого ніхто з них не очікував побачити.
Емма Вілсон.
Дарен повільно підвівся.
— Емма… Це ж подруга Сари.
Ніл зблід.
— Дівчинка, до якої Сара мала піти сьогодні.
Телефон Маркуса, залишений на столі під час короткого дзвінка, раптом задзвонив.
Нік відповів на внутрішній виклик.
На іншому кінці почувся голос патрульного:
— Вейла немає? Нам потрібен керівник. Ми перевірили адресу Томаса Гейла. Будинок порожній. Але сусід повідомив, що бачив там чоловіка близько години тому. Він забрав коробку й поїхав на темному автомобілі.
Нік глянув на Дарена.
— У нас нове ім’я в списку.
Дарен уже тягнувся до своєї куртки.
— Зателефонуй Маркусу. Нехай негайно перевірять адресу Емми.
Ніл схопив телефон.
А на моніторі залишалося відкритим старе повідомлення з архіву.
Унизу, під списком дітей, була примітка, яку ніхто раніше не помітив:
«Програма завершена. Усі учасники передані під нагляд відповідальних осіб».