Повернення впертого

Розділ 11.

Дарен вийшов із лікарні з документами в одній руці й незадоволеним виразом обличчя.
— Я офіційно ненавиджу це місце, — заявив він.
Ніл ішов поруч, несучи його куртку, яку Дарен забув у палаті.
— Ти вже казав це чотири рази.
— П’ять. Ти пропустив один раз, коли медсестра сказала, що мені потрібно залишитися ще на кілька годин.
— Ти назвав лікарню в’язницею.
— Тому що там є ліжка, правила й люди, які не дозволяють тобі піти.
— Досить точний опис в’язниці.
Дарен зупинився біля машини.
— Ти завжди такий спокійний?
— Ні.
— А коли нервуєш?
— Ставлю більше запитань.
Дарен скривився.
— Тоді я не хочу бачити тебе по-справжньому нервовим.
Лікар дозволив йому повернутися до роботи, але з чіткими рекомендаціями: жодних фізичних навантажень, жодних переслідувань підозрюваних і негайне повернення до лікарні, якщо з’являться запаморочення, нудота чи погіршення самопочуття.
Маркус наполягав, щоб Дарен узяв відгул, але той переконав його, що зможе працювати з матеріалами у відділку.
Принаймні цього разу він не сперечався щодо заборони самостійно виходити на затримання.
Поки що.
— Маркус буде щасливий, — сказав Ніл, сідаючи за кермо.
— Маркус буде щасливий, коли я перестану дихати. Тоді йому не доведеться хвилюватися, що я кудись полізу.
— Він хвилюється, бо ти постійно кудись лізеш.
— Я детектив. Це частина роботи.
— А отримувати удари по голові?
— Це вже додаткові послуги.
Ніл засміявся.
Дарен відкинувся на сидіння й на кілька секунд заплющив очі. Голова все ще боліла, але він не збирався дозволити цьому зупинити себе.
Три дівчинки.
Двоє загинули.
Третя зникла.
І він був упевнений, що між ними існує зв’язок, якого вони ще не побачили.
— Ніле, — сказав він, розплющивши очі. — Ти помітив щось дивне в поведінці вбивці?
— Багато чого. Але найбільше мене турбує його потреба залишати подарунки.
— Чому?
— Тому що це не просто підпис. Він хоче створити особистий зв’язок із кожною жертвою. Він не бачить у цьому випадкових дітей. У його свідомості кожна з них відіграє певну роль.
— Ти думаєш, він знає їх?
— Не обов’язково особисто. Але він міг спостерігати за ними довго. Знати їхні звички, маршрути, можливо, навіть сімейні обставини.
Дарен повільно кивнув.
— Тоді ми шукаємо не людину, яка випадково опинилася біля школи. Ми шукаємо когось, хто мав можливість стежити за дітьми й залишатися непоміченим.
— Саме так.
Автомобіль повернув на вулицю, де розташовувався відділок.
— І ще одне, — додав Ніл. — Я не думаю, що він діє лише через гнів.
— А через що?
Ніл задумався.
— Через контроль. Він обирає момент, місце, подарунок. Він створює сценарій, у якому сам визначає, що відбуватиметься далі. А коли ми втручаємося, він сприймає це як загрозу своєму контролю.
Дарен згадав, як чоловік на майданчику раптом напав на них.
— Тоді він утік не тому, що боявся арешту. Він утік, бо ми зруйнували його план.
— Можливо. І якщо це так, він може прискорити наступний крок.
Дарен подивився у вікно.
— Тоді ми повинні знайти Сару раніше, ніж він вирішить, що час настав.
У відділку їх зустрів Рік.
— О, подивіться, хто повернувся з мертвих.
— Я був у лікарні, а не на війні, — відповів Дарен.
— Судячи з того, як Маркус поводився після дзвінка, різниця була невеликою.
Дарен зупинився.
— Що він робив?
Рік на мить замовк, а потім знизав плечима.
— Нічого особливого. Просто мало не зірвав двері з петель, коли почув, що тебе поранено.
Ніл кинув на Дарена промовистий погляд.
— Я ж казав, що він хвилюється.
— Не починай, — буркнув Дарен.
— Я ще навіть не починав.
Вони зайшли до аналітичної кімнати. Маркус стояв перед дошкою, на якій були розміщені фотографії трьох дівчат.
Олівія Беннетт.
Емілі Картер.
Сара Мітчелл.
Під фотографіями Нік прикріпив карту району та роздруківки з камер спостереження.
Маркус обернувся, побачивши Дарена.
— Ти мав відпочивати.
— Лікар дозволив мені працювати.
— Лікар дозволив тобі повернутися до роботи, а не шукати проблем.
— Тоді мені пощастило, що проблеми вже тут.
Рік тихо пробурмотів:
— І знову починається.
Маркус проігнорував його.
— Якщо відчуєш запаморочення, одразу скажеш.
— Добре.
— Без суперечок.
— Добре, Маркусе.
Той підозріло примружився.

— Чому ти так легко погодився?
— Бо не хочу, щоб ти ще раз телефонував лікарю й просив забрати мене назад.
Ніл усміхнувся.
— Він навчається.
— Не звикай, — сказав Дарен.
Нік підняв руку.
— Вибачте, що перериваю ваше сімейне возз’єднання, але я дещо знайшов.
Усі повернулися до нього.
На моніторі з’явилося зображення з камери біля школи.
— Я переглянув записи за останні три тижні. Спочатку шукав чоловіка в темному пальті, але потім вирішив перевірити всіх, хто регулярно з’являвся біля школи в різний час.
Він перемкнув відео.
На екрані чоловік у світлій куртці стояв біля огорожі й розмовляв із кимось за межами кадру. Обличчя було погано видно.
— Це той самий чоловік? — запитав Маркус.
— Не знаю. Одяг інший, обличчя не розібрати. Але ось що цікаво.
Нік відкрив інший запис.
Той самий чоловік стояв біля магазину через дорогу. За кілька хвилин до нього підійшла жінка з папкою. Вони обмінялися кількома словами, після чого жінка пішла, а чоловік залишився спостерігати за школою.
— Це було за день до смерті Олівії, — пояснив Нік. — І він з’являвся там ще кілька разів.
— Можеш встановити його особу? — запитав Маркус.
— Поки що ні. Але я помітив дещо інше. На кількох кадрах він носить на пальці каблучку з темним каменем. На відео з торговельного центру є схожий силует.
Маркус нахилився до екрана.
— Ти вважаєш, це наш чоловік?
— Я вважаю, що це зачіпка, яку треба перевірити.
Дарен підійшов ближче, вдивляючись у розмитий кадр.
— Зупини відео. Ось тут.
Нік поставив запис на паузу.
Дарен указав на жінку з папкою.
— Збільш її бейдж.
— Я вже пробував. Розмитий.
— Не сам бейдж. Відображення у вітрині.
Нік кілька разів натиснув клавіші, обробляючи кадр.
На екрані проступили обриси напису. Не все можна було прочитати, але частина стала видимою.
«…нтонська служба підтримки сімей».
— Служба підтримки сімей? — перепитав Рік.
— Може бути соціальна служба, благодійна організація, приватний центр, — сказав Ніл. — Якщо цей чоловік мав законний привід перебувати біля школи, він міг не викликати підозр.
Маркус випростався.
— Ніку, встанови, які організації працюють зі школою. Ріку, перевір усіх працівників і підрядників, які мали доступ до дітей. Ніле, хочу знати, чи відповідає така можливість твоєму профілю.
— Відповідає, — сказав Ніл. — Якщо він прагне контролю, йому потрібен доступ до інформації. А робота або волонтерство, пов’язані з дітьми, могли б дати йому цей доступ.
Дарен продовжував дивитися на екран.
Щось його непокоїло.
Не каблучка. Не папка. Навіть не чоловік, який з’являвся біля школи.
Жінка.
Він знову попросив Ніка повернутися до першого запису.
— Погляньте, — сказав Дарен. — Вона не просто розмовляє з ним. Вона передає йому папку, але він навіть не дивиться всередину. Він дивиться на школу.
— Можливо, він уже знав, що в ній, — припустив Рік.
— Або папка була лише приводом для зустрічі, — додав Ніл.
Маркус повільно кивнув.
— Знайдіть цю жінку.
Нік уже почав вводити запит у базу даних.
За хвилину на екрані з’явився список організацій, які співпрацювали зі школою Святого Андрія.
Одна назва повторювалася в кількох документах:
«Міст довіри» — центр підтримки дітей та сімей.
Дарен відчув, як усередині щось стислося.
— Якщо хтось звідти мав доступ до дітей, він міг знати про кожну з трьох дівчат.
Маркус подивився на фотографії загиблих.
— Тоді ми починаємо звідти.