Дівчинка, яка залишилася

Розділ 10.

Маркус ненавидів такі справи.
Не через складність розслідування. Не через відсутність доказів чи свідків, які раптом забували все, щойно бачили поліцейське посвідчення.
Він ненавидів їх тому, що кожна втрачена хвилина могла коштувати дитині життя.
— Мені потрібна повна інформація про Сару Мітчелл, — наказав він, заходячи до відділку. — Адреса, школа, друзі, гуртки, усі місця, де вона буває. Перевірте телефон її батька, якщо він дасть згоду, і з’ясуйте, чи не було останнім часом підозрілих повідомлень.
Нік уже сидів за комп’ютером.
— Я запросив дані зі школи. Сара навчається у третьому класі початкової школи Святого Андрія. Вісім років. Живе з батьком, мати померла кілька років тому.
Маркус зупинився.
— Батько знає?
— Офіцер уже зв’язався з ним. Він їде сюди.
— Ні. Ми не чекатимемо, поки він приїде. Відправте патруль до його будинку. Нехай перевірять, чи Сара там.
Рік узяв ключі від машини.
— Я поїду до школи. Перевірю, чи не бачили там чоловіка з камер.
— Я з тобою, — сказала Міла, складаючи документи. — І хочу поговорити з учителями обох загиблих дівчат. Можливо, між ними було щось спільне, чого ми ще не помітили.
— Ніле? — Маркус повернувся до психолога. — Мені потрібен профіль. Не загальні припущення, а те, що допоможе передбачити його наступний крок.
Ніл поклав на стіл блокнот.
— Я вже почав.
Маркус кивнув.
— Тоді працюємо.
Телефон задзвонив майже відразу.
— Детективе Вейл, — повідомив офіцер, — батько Сари вже тут. Він стверджує, що донька сьогодні мала бути вдома після школи, але не відповідає на дзвінки.
Маркус заплющив очі на коротку мить.
— Приведіть його до мене.
За кілька хвилин до кабінету зайшов чоловік років сорока. Він був блідий, із розкуйовдженим волоссям і телефоном, який стискав так сильно, що побіліли пальці.
— Де моя донька? — запитав він замість привітання. — Мені сказали, що ви її шукаєте. Що відбувається?
Маркус підвівся.
— Містере Мітчелле, мене звати Маркус Вейл. Ми розслідуємо загибель двох дівчат, які навчалися зі Сарою в одній школі. У нас є підстави вважати, що ваша донька може бути в небезпеці.
Чоловік похитнувся й сперся на стіл.
— Ні… Ні, це якась помилка. Сара зараз у подруги. Принаймні мала бути.
— У якої саме подруги?
— У Емми. Але її батьки сказали, що Сара сьогодні не приходила.
Рік і Маркус обмінялися поглядами.
— Коли ви востаннє бачили доньку? — запитав Маркус.
— Сьогодні вранці. Я відвіз її до школи. Вона була веселою, розповідала про якийсь подарунок, який нібито мала отримати.
Маркус повільно підняв голову.
— Який подарунок?
— Вона сказала, що хтось залишив їй записку. Нічого особливого, як вона сказала. Я подумав, що це дитячі жарти. — Чоловік провів рукою по обличчю. — Господи, я мав звернути на це увагу.
— Ви не могли знати, що це пов’язано зі злочином, — твердо сказав Маркус. — Зараз нам потрібна ваша допомога. Чи можете ви згадати, що саме було написано в записці?
Містер Мітчелл заплющив очі, намагаючись пригадати.
— Здається… «Для Сари. Від таємного друга».
У кабінеті запала тиша.
Маркус дістав телефон і показав йому фотографію коробочки, знайденої біля третьої жертви.
— Ви бачили щось подібне?
Чоловік відсахнувся.
— Так. Саме такий бант. Сара сказала, що він був на записці.
Маркус прибрав телефон.
Тепер у них було підтвердження: убивця наблизився до Сари ще до того, як поліція зрозуміла, що вона стала наступною ціллю.
— Містере Мітчелле, ми зробимо все можливе, щоб знайти вашу доньку. Але мені потрібно, щоб ви згадали абсолютно все. Навіть те, що здається неважливим.
Чоловік кивнув, ледве стримуючи сльози.
Маркус не дав обіцянки, яку не міг гарантувати.
Він лише сказав:
— Ми не зупинимося, поки не знайдемо її.