Подарунок

Розділ 9.

Поки Дарена везли до лікарні, Міла продовжувала огляд тіла третьої дівчинки.
Її обличчя було незвично серйозним. Навіть Нік, який зазвичай намагався розрядити будь-яку напружену ситуацію, цього разу мовчав.
— Вік приблизно такий самий, як у попередніх жертв, — сказала Міла. — Але характер травм відрізняється. Вони серйозніші. Остаточний висновок зроблю після повного дослідження, проте він, схоже, змінив спосіб дії.
— Що це означає? — запитав Луїс, який прибув на місце.
— Або він утратив контроль, або хотів, щоб ми помітили різницю. Не виключаю й того, що цього разу все пішло не за його планом.
Вона обережно продовжила огляд, перевіряючи одяг і речі, які могли належати дівчинці.
Раптом її рука зупинилася.
— Ніку, підійди сюди. Але нічого не торкайся.
Нік став поруч.
— Що ти знайшла?
— Предмет, який не повинен бути тут.
Міла обережно вилучила невелику коробочку, загорнуту в тонкий папір. Вона була захована серед речей дівчинки, ніби хтось хотів, щоб її знайшли лише під час огляду.
На кришці коробочки був зав’язаний темно-синій бант.
Нік зблід.
— Це ж…
— Так, — тихо відповіла Міла. — Саме про це я й подумала.
Вона поклала коробочку в пакет для речових доказів і сфотографувала її з усіх боків.
— Не відкриватимемо тут, — додала вона. — Спочатку зафіксуємо, потім передамо до лабораторії.
Луїс нахилився, розглядаючи бант.
— Він залишив це як послання?
— Схоже на те, — сказала Міла. — Але є ще дещо.
Вона показала на маленьку бирку, прикріплену до стрічки. На ній було написано ім’я дитячою рукою:
«Для Сари. Від таємного друга».
Нік підняв голову.
— Сара Мітчелл?
— Це потрібно перевірити, — відповіла Міла. — Але якщо це та сама Сара, ім’я якої ми знайшли серед записів, у нас дуже мало часу.
Луїс негайно дістав телефон.
— Я зв’яжуся зі школою та підрозділом захисту дітей. Потрібно встановити місце перебування дівчинки й забезпечити її безпеку.
Міла ще раз подивилася на коробочку.
— Він не просто обирає жертв. Він залишає кожній із них щось, пов’язане з наступною.
— Тобто це не випадкові вбивства, — сказав Нік.
— Ні. Це послідовність. І він хоче, щоб ми її побачили.
Нік поглянув на стрічку в пакеті.
— Навіщо дарувати подарунок дитині, яку збираєшся вбити?
Міла довго не відповідала.
— Можливо, для нього це не подарунок. Можливо, він вважає, що робить щось правильне. Або хоче переконати себе, що має право вирішувати, кому жити, а кому ні.
Вона підвела очі на Луїса.
— Нам треба знайти Сару негайно.
У лікарні Дарен сидів на ліжку в оглядовій палаті, з незадоволеним виразом обличчя дивлячись на лікаря, який світив йому ліхтариком в очі.
— Стежте за пальцем, — сказав лікар.
— Я стежу.
— Не рухайте головою.
— Я не рухаю.
— Ви щойно рухнули.
— Бо ви водите тим пальцем так, ніби намагаєтеся намалювати невидиму вісімку.
Ніл, який стояв біля дверей, прикрив рот рукою, ховаючи усмішку.
Лікар зітхнув.
— Ви завжди такий?
— Ні. Зазвичай гірший, — відповів Ніл.
— Дякую за підтримку, — буркнув Дарен.
Лікар завершив огляд і сказав, що Дарену потрібне додаткове обстеження та спостереження. Поки що залишалося незрозумілим, наскільки серйозною була травма, але відпускати його без подальшої перевірки він не збирався.
Дарен відкинувся на подушку.
— Я пропускаю розслідування.
— Ти щойно ледь не втратив свідомість, — нагадав Ніл.
— І все одно пропускаю розслідування.
— Твій керівник, мабуть, уперше за довгий час буде вдячний, що ти фізично не можеш утекти з лікарні.
Дарен глянув на нього.
— Ти ще не знаєш Маркуса. Він здатен прийти сюди й поставити охоронця біля дверей.
— Не сумніваюся.
У цю мить двері відчинилися.
На порозі стояв Маркус.
Він подивився на Дарена, потім на Ніла, а тоді на лікаря.
— Як він?
— Потрібні додаткові обстеження, — відповів лікар. — Поки що він залишиться під наглядом.
— Добре.
Дарен повільно заплющив очі.
— Я ж казав.
Маркус підійшов до ліжка.
— Що ти казав?
— Що ти поставиш охоронця біля дверей.
— Я ще не вирішив, чи це буде охоронець, чи я особисто.
— Це вже схоже на викрадення.
— Називай як хочеш. З лікарні ти не втечеш.
Маркус хотів додати щось різке, але помітив, як Дарен мимоволі торкнувся пов’язки біля скроні.

Уся злість зникла так само швидко, як з’явилася.
— Ти зробив правильний вибір, коли прикрив Ніла, — тихо сказав він. — Але це не означає, що я не маю права хвилюватися.
Дарен відкрив очі.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш. Коли мені зателефонували, я…
Маркус замовк.
Дарен уважно дивився на нього.
— Ти подумав, що мене втратиш?
Маркус опустив погляд.
— Так.
На кілька секунд у палаті стало тихо.
— Я ще тут, — сказав Дарен.
— Я бачу.
— І не збираюся нікуди зникати.
— Тоді допоможи мені в цьому й почни виконувати накази, коли я кажу не лізти до озброєного підозрюваного без підмоги.
— Він не був озброєний. Принаймні я цього не бачив.
— Дарене.
— Гаразд. Наступного разу покличу підмогу.
Маркус подивився на нього з недовірою.
— Ти щойно сказав щось розумне. Мені варто перевірити, чи немає в тебе інших травм.
— Дуже смішно.
Ніл тихо вийшов у коридор, залишивши їм трохи простору.
Телефон Маркуса завібрував.
Повідомлення від Міли.
Він відкрив його, прочитав і відразу перестав усміхатися.
«Знайшли коробочку з подарунком. На бирці ім’я Сари Мітчелл. Схоже, вона наступна».
Маркус підвів голову.
— Що сталося? — запитав Дарен, помітивши його вираз.
— У нас є ім’я наступної дівчинки.
Дарен спробував підвестися.
— Тоді я їду з вами.
Маркус поклав руку йому на плече й обережно, але твердо притиснув назад до подушки.
— Ні. Ти залишаєшся тут.
— Маркусе…
— Цього разу я не сперечатимуся з тобою.
— Але…
— Дарене, послухай мене. Ми знайдемо Сару. А ти пройдеш обстеження й залишишся живим, щоб потім знову дратувати мене в офісі.
Дарен стиснув щелепу, але зрештою кивнув.
Маркус попрямував до дверей.
— І ще, — покликав його Дарен.
Маркус обернувся.
— Не роби того самого, що й я. Не біжи за ним сам.
Маркус затримав на ньому погляд.
— Я постараюся.
— Це не відповідь, якої я хотів.
— Іншої не буде.
Він вийшов із палати.
А за кілька кілометрів звідти чоловік у темному пальті сидів у припаркованому автомобілі й дивився на фотографію маленької дівчинки.
Сари Мітчелл.
Поруч лежала ще одна коробочка з темно-синім бантом.
Чоловік провів пальцем по кришці й тихо прошепотів:
— Вони вже знають твоє ім’я, Саро.
Він усміхнувся.
— Тепер подивимося, чи встигнуть вони тебе врятувати.