Не відвертайся

Розділ 8.

Ніл не поспішав. Він поправив піджак і підійшов до чоловіка першим, демонструючи спокій.
— Добрий день. Ніл Грейсон, консультант поліції. Ми збираємо свідчення щодо події. Ви могли б відповісти на кілька запитань?
— Я вже все сказав вашому офіцерові, — відповів чоловік.
Його голос був тихим, майже ввічливим.
Дарен підійшов збоку, не перекриваючи незнайомцеві шлях.
— Тоді повторити буде нескладно. Як вас звати?
Чоловік перевів погляд на нього.
— А ви хто?
— Детектив Дарен Крос.
— Молодий для детектива.
— А ви надто дорослий, щоб не знати, як відповідати на прості запитання.
Ніл ледь помітно скривився.
— Дарене…
— Що? Я був ввічливим.
— У твоєму розумінні, можливо.
Чоловік раптом засміявся. Коротко, сухо, без жодного натяку на веселощі.
— Ви думаєте, що я щось зробив?
— Ми думаємо, що ви приховуєте інформацію, — спокійно сказав Ніл. — Це не те саме.
— А якщо я просто не хочу розмовляти?
— Тоді ми зафіксуємо вашу відмову й попросимо офіцера перевірити ваші дані, — відповів Дарен. — Але перед цим я хотів би знати, чому ви дивитеся на місце злочину так, ніби впізнали його.
На мить обличчя чоловіка стало порожнім.
Потім він зробив крок назад.
— Ви не розумієте, що тут відбувається.
— То поясніть, — сказав Ніл.
Чоловік різко кинувся вперед.
Усе сталося за секунду.
Він ударив Ніла плечем, збивши його з ніг, а потім вихопив руку з кишені й замахнувся на Дарена. Той устиг відштовхнути Ніла вбік і прийняв удар на себе. Удар припав по голові, біля скроні.
Перед очима спалахнуло біле світло.
Дарен похитнувся, але не впав. Він схопив нападника за рукав, намагаючись утримати його, та чоловік вивернувся й ударив його вдруге — цього разу по плечу.
— Дарене! — крикнув Ніл.
Дарен упав на одне коліно. У вухах задзвеніло, а земля наче хитнулася під ногами.
Попри запаморочення, він побачив, як нападник замахнувся на Ніла знову.
Дарен кинувся вперед і встиг штовхнути психолога за лавку. Незнайомець перечепився, втратив рівновагу, але відразу підвівся й побіг до службового проходу.
— Стій! Поліція! — закричав Дарен.
Він спробував підвестися, проте світ навколо розплився. Коли він зробив крок, ноги підкосилися.
Ніл устиг підхопити його за руку.
— Не рухайся!
— Він тікає, — пробурмотів Дарен, намагаючись вирватися.
— Мені байдуже! Ти ледве стоїш!
— Чудово. Тоді наздожени його й розкажи, що я передавав привіт.
— Дарене, подивися на мене!
Ніл обережно повернув його обличчя до себе. Біля скроні вже проступала кров, а погляд детектива був розфокусованим.
— Ти пам’ятаєш, де перебуваєш?
— На дитячому майданчику. У компанії людини, яка ставить дуже дурні запитання.
— Добре. А скільки пальців я показую?
— Два.
Ніл показував три.
Його обличчя зблідло.
— Не рухайся. Я викликаю швидку.
— Ні.
— Це не обговорюється.
— Я ненавиджу лікарні.
— Тоді спробуй не отримувати травми голови. Наступного разу, можливо, вдасться уникнути знайомства з лікарями.
Дарен хотів відповісти, але раптом заплющив очі й похитнувся.
Ніл міцніше підтримав його.
— Дарене! Залишайся зі мною!
Поряд уже бігли офіцери. Один кинувся навздогін утікачеві, інший викликав підмогу.
Ніл притиснув чисту серветку до рани на голові Дарена.
— Чуєш мене? Не смій зараз відключатися.
Дарен повільно розплющив очі.
— Ти… надто багато командуєш.
— Це тому, що хтось із нас повинен думати головою.
— Моя голова зараз зайнята тим, щоб не розколотися.
— Тоді залиш її в спокої.
Дарен спробував усміхнутися, але відразу скривився від болю.
Ніл глянув у бік проходу, куди зник нападник.
Він знав, що чоловік не просто злякався допиту.
Він напав, щойно зрозумів, що його впізнали.
А це означало, що вони підійшли до правди ближче, ніж убивця міг собі дозволити.
На іншому боці майданчика Маркус разом із Ріком переглядав записи камер із сусіднього будинку.
— Ось, — сказав Рік, зупинивши відео. — Чоловік у темному пальті. Приходить за двадцять хвилин до того, як тіло знаходять.
Маркус нахилився до монітора.
— Збільш.
На екрані чоловік пройшов повз огорожу, зупинився біля дерева й подивився на майданчик. Потім витягнув руку з кишені та торкнувся чогось на пальці.
— Каблучка? — припустив Рік.
— Можливо. Перевір інші камери.

Хочу знати, звідки він прийшов і куди пішов.
Телефон Маркуса задзвонив.
Він відповів, не відводячи погляду від екрана.
— Вейл.
— Детективе! — почувся голос офіцера. — Біля місця злочину сталася бійка. Один чоловік напав на консультанта Грейсона й детектива Кроса. Крос поранений, викликали швидку. Нападник утік.
Маркус завмер.
— Що ти сказав?
— Дарен отримав травму голови. Грейсон із ним. Медики вже їдуть.
Кілька секунд Маркус не вимовляв ані слова.
Рік повільно повернувся до нього.
— Маркусе?
Той уже зривався з місця.
— Де вони?
— Біля лавки, неподалік від…
Маркус не дослухав. Він кинувся до виходу з будинку, а Рік побіг слідом.
— Маркусе, зачекай! Ти не можеш просто…
— Ріку, якщо ти скажеш мені зараз заспокоїтися, я тебе залишу тут!
— Я збирався сказати, що в тебе ключі від машини в іншій кишені!
Маркус різко зупинився, вихопив ключі й знову побіг.
У голові билася лише одна думка: тільки не він. Будь ласка, тільки не він.
Коли Маркус дістався місця, Дарен сидів на землі, спираючись спиною на лавку. Ніл тримав серветку біля його скроні. На рукаві Дарена виднілася кров.
Маркус опустився перед ним навколішки.
— Дарене. Подивися на мене.
— О, чудово, — пробурмотів Дарен. — Прибув головний лікар.
— Замовкни.
— Я теж радий тебе бачити.
Маркус обережно оглянув його обличчя, намагаючись не показувати, як тремтять пальці.
— Що сталося?
— Підозрілий чоловік вирішив, що не любить розмовляти з поліцією.
— І ти, звісно, вирішив, що найкраща відповідь — отримати удар по голові!
— Я прикрив Ніла.
— Я бачу!
— Тоді навіщо кричиш?
— Тому що ти…
Маркус обірвав фразу. Він не міг сказати вголос, що злякався. Не міг пояснити, як за кілька секунд уявив, що знову не встигне врятувати когось, хто став йому близьким.
Дарен подивився на нього уважніше.
— Маркусе?
— Не розмовляй. Зараз приїде швидка.
— Я не збираюся в лікарню.
— Це навіть не обговорюється.
— Я ненавиджу лікарні.
— А я ненавиджу, коли мої детективи втрачають свідомість на місці злочину. У кожного свої проблеми.
Рік присів поруч.
— Дарене, послухай його. Інакше він сам понесе тебе до машини, а потім розповідатиме всім, що це було частиною тренування.
— Він не зможе мене понести.
Маркус підвів брову.
— Хочеш перевірити?
— Ні. Я раптом дуже хочу поводитися розумно.
— Нарешті хороша новина за цей день, — сказав Рік.
За кілька хвилин приїхала швидка. Медики оглянули Дарена, поставили кілька запитань і наполягли на госпіталізації через можливу черепно-мозкову травму.
— Я можу сам дійти, — уперто сказав Дарен, коли його підводили.
— Не можеш, — відповів Ніл.
— Ти психолог. Ти не маєш права оцінювати мою фізичну форму.
— А ти детектив. Ти мав би розуміти, що втрата орієнтації після удару по голові — не найкращий аргумент на користь самостійної ходьби.
Дарен повернувся до Маркуса.
— Ти ж скажеш їм, що я в порядку?
Маркус подивився йому просто в очі.
— Ні. Я скажу їм, щоб вони зробили все необхідне.
Дарен зітхнув.
— Зрадник.
— Живий зрадник, — тихо відповів Маркус. — І мені цього достатньо.
На мить між ними зникли всі суперечки.
Потім двері швидкої зачинилися, і автомобіль рушив до лікарні.
Маркус стояв, дивлячись йому вслід.
Ніл підійшов ближче.
— Він урятував мене.
— Я знаю.
— Якби Дарен не відштовхнув мене, я міг би отримати значно серйозніші травми.
Маркус повільно повернувся до нього.
— Я вдячний тобі за те, що ти був поруч. Але наступного разу, коли побачиш підозрілого чоловіка, виклич підмогу, перш ніж наближатися.
— Ми не встигли. Він зрозумів, що ми його розкусили.
— Тоді ми мали діяти швидше.
Ніл помовчав, а потім додав:
— Маркусе, він не зробив нічого нерозважливого. Він побачив загрозу й прикрив мене. Це була миттєва реакція.
— Я не звинувачую його.
— Тоді кого ти звинувачуєш?
Маркус не відповів.
Бо знав: найбільше він звинувачував себе за те, що не був поруч.