Те, що залишилося на землі

Розділ 7.

Дитячий майданчик оточили стрічкою. Поруч стояли дві патрульні машини, а кілька мешканців спостерігали за роботою поліції з вікон своїх будинків.
Майданчик був майже порожній. Гойдалки повільно рухалися від вітру, а на землі біля лавки лежав маленький рожевий рюкзак.
Тіло дівчинки знайшли неподалік від огорожі.
Маркус зупинився на мить, дивлячись на місце злочину. Його обличчя залишалося незворушним, але щелепа напружилася так сильно, що це помітив навіть Рік.
— Ми знайдемо його, — тихо сказав напарник.
— Спочатку з’ясуємо, хто вона, — відповів Маркус. — А потім знайдемо.
Міла вже надягала рукавички.
— Прошу всіх не наближатися без потреби. Я хочу оглянути тіло до того, як тут залишиться половина слідів від ваших черевиків.
— Приємно знати, що твоя ніжність до колег не зникає навіть у такі моменти, — сказав Нік, дістаючи фотоапарат.
— Ніку, зробиш ще один жарт — і я знайду спосіб залучити тебе до кожного розтину наступного місяця.
— Зрозумів. Мовчу. Я взагалі людина тиші.
— Ти людина, яка не вміє мовчати навіть уві сні, — відказала Міла.
Дарен ледь помітно всміхнувся, але усмішка швидко зникла, коли він подивився на місце, де знайшли дівчинку.
— Маркусе, тут щось не так.
— Що саме?
Дарен присів біля краю огородженої ділянки, не торкаючись землі.
— Сліди біля огорожі. Один комплект веде до лавки, інший — до службового проходу за деревами. І ось тут… — він показав на невелику ділянку ґрунту. — Схоже, хтось стояв на місці досить довго.
Маркус підійшов ближче.
— Можливо, той, хто знайшов тіло.
— Можливо. Але відбитки спрямовані до майданчика, а не від нього. Якщо людина просто натрапила на тіло, чому вона підійшла так близько, а потім відійшла вбік?
Маркус уважно оглянув сліди.
— Познач це. Нехай криміналісти зроблять зліпки, якщо ґрунт дозволить.
Дарен підвівся й глянув на нього.
— Бачиш? Коли ти не намагаєшся довести, що я безвідповідальний, ми навіть можемо працювати разом.
— Не псуй момент.
— Я й не думав. Просто насолоджуюся рідкісним явищем.
Маркус хотів відповісти, але до них підійшов офіцер.
— Детективе Вейл, на сусідньому будинку є камери. Власник погодився надати записи.
— Ріку, ходімо. Перевіримо їх. Ніку, ти з нами на зв’язку. Дарене, продовжуй оглядати периметр, але не виходь за стрічку без повідомлення.
— Зрозумів.
— Я серйозно.
— А я серйозно почув.
Маркус кинув на нього попереджувальний погляд і пішов разом із Ріком.
Дарен зітхнув.
— Колись він напише мені ці накази на лобі.
— Якщо напише, хоча б не забудь сфотографувати, — озвався Ніл, який саме підійшов до них. — Це може стати історичним документом.
— Ти ж мав працювати зі свідками.
— Уже працюю. Двоє нічого не бачили, одна жінка почула автомобіль, а чоловік біля входу стверджує, що помітив когось підозрілого.
— І чому ти тут?
Ніл кивнув у бік лавок.
— Тому що той чоловік щойно змінив свою історію втретє.
Дарен простежив за його поглядом.
Біля входу до майданчика стояв високий чоловік у темному пальті. Він тримав руки в кишенях і дивився не на поліцейських, а на огороджену ділянку. Коли один із офіцерів повернувся до нього, чоловік відразу відвів очі.
— Він був тут, коли ти приїхав? — запитав Дарен.
— Так. Спочатку сказав, що вигулював собаку. Потім — що чекав на знайомого. А коли я запитав, чи знає він когось із дітей, він пішов від відповіді.
Ніл дістав телефон.
— Я не хочу його лякати, тому підійдемо спокійно. Але краще, щоб ти був поруч.
Дарен кивнув.
— Згоден. Якщо він справді щось знає, не можна дати йому піти.
Чоловік підняв голову.
І на секунду їхні погляди зустрілися.
На обличчі незнайомця з’явилася ледь помітна усмішка.
Дарен відчув, як усередині все напружилося.
Ця усмішка була надто знайомою.
Він бачив щось подібне на записах із торговельного центру.
— Ніле, — тихо промовив він. — Здається, ми знайшли того, кого шукали.