Друге ім’я у списку

Розділ 5.

До одинадцятої години команда зібралася в конференц-залі.
На великому екрані з’явилися фотографії парку, схема розташування камер і коротка інформація про першу жертву.
— Її звали Олівія Беннет, — почав Маркус. — Вісім років. Навчалася у третьому класі початкової школи Святого Андрія. Родина повідомила, що напередодні вона повернулася зі школи у звичайному настрої. Ніхто не помітив нічого незвичного.
Ніл перегорнув сторінку у своїй теці.
— Чи були конфлікти в школі? Булінг, проблеми з учителями, скарги батьків?
— Поки що ні, — відповів Нік. — Ми запросили шкільну адміністрацію надати інформацію про її оточення.
— Я хотів би поговорити з однокласниками, — сказав Ніл. — Не про сам злочин, а про те, чи помічали вони незнайомців біля школи, чи розповідала Олівія про когось, хто приділяв їй незвичну увагу. Розмови мають проходити за участі шкільного психолога й відповідно до процедури, без навідних запитань.
— Я організую це, — запропонував Дарен.
Маркус одразу втрутився:
— Ти поїдеш із Нілом, але спочатку узгодите запитання зі мною.
Дарен відкинувся на спинку стільця.
— Я вже зрозумів. Ти хочеш затвердити навіть те, як я вітаюся з людьми?
— Якщо ти й далі так розмовлятимеш, я справді почну перевіряти.
— Тоді попрошу Ніла скласти психологічний профіль мого керівника.
Рік опустив голову, приховуючи усмішку.
— Можу допомогти, — спокійно сказав Ніл. — Але боюся, висновок буде надто очевидним.
— І який же? — запитав Дарен.
— Двоє дорослих чоловіків витрачають забагато енергії на суперечки, які можна завершити одним реченням.
Рік розсміявся.
— Вейле, мені він уже подобається.
Маркус подивився на всіх трьох.
— Прекрасно. Я бачу, що моя команда остаточно втратила професійність.
— Ні, — відповів Рік. — Просто нарешті хтось сказав тобі правду.
Маркус закрив теку.
— На роботу. Усі.
Люди почали виходити із зали. Дарен затримався біля Ніла, щоб обговорити маршрут до школи.
Маркус помітив, як вони нахилилися над картою, обмінюючись припущеннями. Ніл уважно слухав Дарена, не перебиваючи й не намагаючись нав’язати власну думку.
Рік зупинився поруч із Маркусом.
— Ти дивишся на них так, ніби вони щойно оголосили про втечу з країни.
— Я дивлюся на карту.
— Звісно. А карта раптом навчилася посміхатися Дарену?
— Ріку, йди працювати.
— Уже йду. Але ти поводишся дивно.
— Я поводжуся як керівник, який хоче розкрити вбивство.
— Ні. Ти поводишся як людина, яка боїться, що хтось інший зможе стати для Дарена хорошим напарником.
Маркус різко повернув голову.
— Це безглуздо.
— Можливо. Але подумай про це.
Рік пішов, залишивши Маркуса наодинці з думками, яких той не хотів торкатися.
Того самого дня о дванадцятій сорок сім телефон Ніла завібрував.
Він саме сидів із Дареном у невеликій переговорній кімнаті, де вони складали перелік місць, які потрібно перевірити. На екрані з’явилося повідомлення від шкільної адміністрації.
Ніл прочитав його, і його обличчя змінилося.
— Що там? — запитав Дарен.
— Поліція торговельного центру повідомила про надзвичайну ситуацію. Знайшли дитину.
Дарен підвівся.
— Ту саму дівчинку?
— Поки не знаю. Але в повідомленні зазначено, що це учениця початкової школи.
За кілька секунд пролунав телефонний дзвінок.
Маркус відповів просто в коридорі.
— Вейл.
Голос шефа Луїса був напруженим.
— Маркусе, у торговельному центрі «Вестгейт» знайшли тіло дитини. Дівчинка. На місце вже виїхав патруль. Забирай команду й негайно їдь туди.
Маркус завмер.
— Вік?
— Приблизно вісім або дев’ять років. Особу ще встановлюють.
— Зрозумів.
Він завершив виклик і подивився на Дарена та Ніла, які вже стояли біля дверей.
— Друге вбивство. Торговельний центр «Вестгейт». Усі виїжджаємо.
Дарен зблід, але швидко опанував себе.
— Якщо це учениця тієї самої школи…
— Не роби висновків, поки ми не знаємо її особи, — відрізав Маркус.
— Я лише сказав, що це може бути пов’язано.
— А я сказав — спочатку факти.
Дарен стиснув губи.
— Зрозумів.
Ніл подивився на них обох, але нічого не сказав.
Він уже починав розуміти, що між цими двома існувала історія, значно складніша за звичайні стосунки керівника й підлеглого.
Торговельний центр оточили поліцейською стрічкою.

Покупців відводили до виходів, охоронці записували дані очевидців, а працівники магазинів нервово перемовлялися між собою.
Тіло дівчинки знайшли у службовому коридорі неподалік від зони сімейного відпочинку.
Маркус першим пройшов за огорожу.
— Ніку, перевір усі камери. Не лише в самому центрі, а й на парковці, біля входів та зупинок. Ріку, опитай охорону. Хочу знати, хто бачив дівчинку востаннє. Міло, оглянь місце й тіло. Не поспішай із висновками.
— Як завжди, — відповіла Міла, натягуючи рукавички. — Усі хочуть відповідей за п’ять хвилин, але ніхто не хоче чекати на результати.
— Ми почекаємо, — сказав Маркус. — Просто знайди їх.
Міла серйозно кивнула.
Дарен уже збирався рушити до виходу, коли Маркус зупинив його.
— Ти залишаєшся тут.
— Що?
— Ти з Нілом працюватимеш зі свідками. Вони можуть пам’ятати, чи бачили когось, хто стежив за дівчинкою.
— Це саме те, що я збирався робити.
— Тоді не розумію, чому ти сперечаєшся.
Дарен повільно повернувся до нього.
— Тому що ти говориш зі мною так, ніби я збираюся знову кинутися під кулі.
— Я не хочу ще однієї ситуації, коли доведеться витягувати тебе з лікарні.
— А я не хочу, щоб кожне моє рішення перетворювалося на сімейну драму!
Запала тиша.
Рік, який саме повернувся від охоронців, завмер біля дверей.
Маркус підійшов ближче й заговорив тихіше:
— Ми на місці вбивства дитини, Дарене. Я не збираюся обговорювати наші особисті проблеми тут.
— Тоді не перетворюй їх на робочі накази.
Дарен розвернувся й пішов до Ніла.
Маркус провів його поглядом.
— Чорт.
— Ти справді хочеш поговорити про це зараз? — запитав Рік.
— Ні.
— Чудово. Бо я теж ні. У нас є вбивця, який, схоже, уже обрав другу жертву.
Ці слова повернули Маркуса до реальності.
Друга жертва.
Отже, хтось убив Олівію, а потім повторив напад менш ніж за дві доби.
Або ж злочинець готував обидва вбивства заздалегідь.
І якщо друга версія була правильною, у них могло залишатися ще менше часу, ніж вони думали.
Міла завершила первинний огляд і підвелася.
Її обличчя було блідим.
— Маркусе, мені потрібно поговорити з тобою.
Він підійшов.
— Що знайшла?
— На тілі є ознаки насильства, зокрема ушкодження, які потребують подальшого спеціалізованого дослідження. Я не робитиму остаточних висновків до розтину. Але є ще дещо.
Вона показала на невеликий предмет, який Нік щойно сфотографував біля стіни.
Це була дитяча заколка у формі блакитного метелика.
— Вона могла належати дівчинці? — запитав Маркус.
— Можливо. Але я не впевнена, що вона впала випадково. Вона лежала за кілька метрів від тіла, у місці, де її легко було не помітити. Нік уже вилучив її для дослідження.
Маркус оглянув коридор.
— Чи є ознаки того, що дівчинку перенесли сюди?
— Поки що це встановити складно. Тут багато слідів від працівників і відвідувачів. Потрібно перевірити записи камер, перш ніж робити висновки.
Маркус кивнув.
— Добре. Дякую.
Він підійшов до Ніка, який дивився на екран ноутбука.
— Є щось?
— Так. Камера біля північного входу зафіксувала дівчинку приблизно за сорок хвилин до того, як знайшли тіло. Вона була не сама. Поруч ішла доросла людина.
Маркус нахилився до екрана.
На відео дівчинка йшла коридором із невеликим рюкзаком. Дорослий тримався на відстані кількох метрів.
— Збільш зображення.
Нік виконав команду.
Обличчя незнайомця було погано видно. Він ішов із опущеною головою, а коли дівчинка повертала, він змінював напрямок слідом за нею.
Маркус відчув, як холод проходить уздовж спини.
— Він стежив за нею.
— Саме так, — відповів Нік. — Я перевірив ще дві камери. Ця людина з’являється в кадрі щоразу, коли дівчинка змінює місце. Він не підходить близько, але й не втрачає її з поля зору.
— Чи можемо встановити, куди він пішов?
— Поки що ні. На наступній камері він зникає за колоною. Але я працюю над цим.
Маркус уважно подивився на екран.
Незнайомець не поспішав.
Не намагався наздогнати дівчинку.
Не виглядав розгубленим.
Він просто спостерігав.
Так, наче знав, що вона нікуди не подінеться.
— Збережи оригінали записів, — наказав Маркус. — Зроби копії, перевір усі виходи й не дозволяй нікому отримати доступ до матеріалів без мого дозволу.
— Уже зроблено.