Той, хто спостерігає

Розділ 4.

Минуло трохи більше доби відтоді, як у парку Грейвуд знайшли тіло восьмирічної дівчинки. У поліцейському управлінні майже ніхто не спав нормально. Міла чекала на результати лабораторних досліджень, Нік переглядав записи з камер, а Маркус разом із Ріком повторно опитував мешканців району.
Досі вони не знали навіть імені вбивці.
А в іншій частині міста він уже обирав наступну жертву.
Дівчинка сиділа біля вікна своєї кімнати й розфарбовувала малюнок. На аркуші був будинок із червоним дахом, сонце й троє людей, які трималися за руки.
На столі лежав шкільний рюкзак. Із наплічної кишені визирала маленька рожева стрічка.
Її мама зайшла до кімнати, щоб покликати доньку вечеряти.
— Емілі, сонечко, мий руки. Вечеря готова.
— Зараз, мамо!
Жінка усміхнулася й уже хотіла вийти, коли помітила, що донька дивиться у вікно.
— Щось сталося?
— Ні. Просто там чоловік.
Мати підійшла ближче.
— Який чоловік?
Емілі показала на тротуар біля будинку навпроти. Там стояла людина в темному пальті. Обличчя приховувала тінь від капюшона.
Коли жінка придивилася, незнайомець повільно відвернувся й пішов.
— Мабуть, хтось чекає на автобус, — сказала вона, намагаючись не показувати занепокоєння.
— Він дивився на мене.
— Не вигадуй, люба. Ходімо вечеряти.
Мати зачинила штори.
Вона не знала, що чоловік уже запам’ятав обличчя її доньки, маршрут до школи й час, коли дівчинка зазвичай поверталася додому.
І він не збирався зупинятися.
На його телефоні була фотографія іншої дитини.
Дівчинки, яку знайшли в парку.
Під знімком він написав лише два слова:
«Перша мовчить».
Потім відкрив нову фотографію.
Емілі.
— Скоро, — прошепотів він.
О восьмій ранку Маркус стояв біля дошки з фотографією першої жертви й переліком уже перевірених версій. На його обличчі читалася втома, але очі залишалися уважними.
Рік увійшов до кабінету з двома чашками кави.
— Ти знову не спав.
— Доброго ранку і тобі.
— Це не відповідь.
Маркус забрав одну чашку.
— Тоді не став запитань, на які не хочеш чути відповідей.
— Я хочу чути правду. Особливо коли мій найкращий друг виглядає так, ніби збирається особисто допитати кожного жителя міста.
— Якщо ти принесеш мені список, я розгляну цю пропозицію.
Рік поставив каву на стіл і подивився на фотографію дівчинки.
— Є щось нове?
— Нік перевіряє записи з камер. Міла поки не має остаточного висновку щодо часу смерті. Ми опитали всіх, хто міг перебувати в парку, але ніхто не бачив нічого достатньо конкретного.
— А родина?
Маркус на секунду замовк.
— Її впізнали. Батьки співпрацюють із нами. Мати досі не може повірити, що донька не повернеться додому.
Рік опустив очі.
— Чорт.
— Так.
Вони помовчали.
Саме в такі моменти Маркус найбільше ненавидів свою роботу. Не злочинців, не нескінченні звіти й навіть не безсонні ночі. Він ненавидів секунду, коли мусив повідомляти батькам, що їхня дитина мертва.
Він знав, як ці слова руйнують людину.
І знав, що ніколи не зможе повернути те, що було втрачено.
Раптом двері відчинилися, і до кабінету зайшов шеф Луїс.
— Вейле, Ріку, до конференц-зали. Зараз.
Маркус насупився.
— Щось сталося?
— До нас переводять спеціаліста. Хочу, щоб ви обоє були присутні.
— Якого спеціаліста? — запитав Маркус.
— Психолога-криміналіста. Ніла Грейсона. Він працює зі справами серійних злочинців, які нападають на дітей. Має досвід поведінкового аналізу, допитів і складання психологічних профілів.
Маркус повільно поставив чашку на стіл.
— У нас є криміналісти, слідчі та судовий психолог. Навіщо нам ще один фахівець?
Луїс подивився на нього холодно.
— Тому що я хочу зловити людину, яка вбила восьмирічну дитину, перш ніж вона вб’є наступну.
— Ми й без нього працюємо над справою.
— І я не заперечую вашої роботи. Але я не збираюся відмовлятися від спеціаліста, який може допомогти нам зрозуміти злочинця.
— А якщо він почне будувати теорії замість доказів?
— Тоді ти нагадаєш йому, що ми поліція, а не клуб любителів психології.
Рік тихо кашлянув, приховуючи усмішку.
Маркус кинув на нього погляд.
— Тобі весело?
— Ні. Просто вперше за ранок хтось сказав щось розумне.
— Чудово. Тоді можеш сам пояснювати йому, чому він тут зайвий.
— Я цього не казав.

Луїс відчинив двері.
— Через п’ять хвилин у залі. І, Маркусе, спробуй не звільнити людину ще до того, як познайомишся з нею.
— Нічого не обіцяю.
— Я так і думав.
Ніл Грейсон виявився чоловіком приблизно сорока років, із темним волоссям, акуратно зачесаним назад, і проникливими сірими очима. Він був одягнений у темно-синій костюм без краватки й тримав у руках тонку теку.
Він не виглядав як людина, яка намагатиметься справити враження. Навпаки, його спокій здавався майже провокативним.
Коли Маркус увійшов до зали, Ніл уже розмовляв із Дареном.
— Отже, ви вважаєте, що вбивця знав жертву? — запитував Дарен.
— Я вважаю, що він міг знати її звички, — відповів Ніл. — Але це не обов’язково означає особисте знайомство. Він міг спостерігати за нею певний час.
— Через школу?
— Можливо. Або через маршрут, яким вона ходила щодня. Поки що ми не маємо достатньо інформації.
Дарен кивнув.
— Принаймні ви не почали з фрази «він просто божевільний».
Ніл ледь усміхнувся.
— Це пояснення нічого не дає слідству. Людина може мати психічний розлад і не бути злочинцем. А злочинець може діяти цілком усвідомлено. Нам потрібні факти, а не ярлики.
— Здається, ми спрацюємося.
— Сподіваюся.
Маркус зупинився біля дверей.
— Ви вже встигли подружитися?
Дарен обернувся.
— Ми просто розмовляли.
— Вражає. А я думав, для цього потрібен спеціальний дозвіл.
Ніл спокійно простягнув йому руку.
— Ніл Грейсон. Приємно познайомитися, детективе Вейле.
Маркус потиснув її.
— Маркус Вейл. Сподіваюся, ви розумієте, що психологічний профіль не замінює доказів.
— Повністю згоден. Профіль — це робоча гіпотеза, яка допомагає визначити напрямок пошуку. Остаточні висновки робляться на підставі фактів.
Маркус не відповів.
Ніл відкрив теку й виклав на стіл кілька аркушів.
— Я ознайомився з попередніми матеріалами. Мене насторожує місце, де залишили тіло. Парк розташований неподалік житлового району, але жертву виявили не на головній алеї, а біля старої альтанки. Якщо злочинець сам обрав це місце, він міг розраховувати на певний проміжок часу, протягом якого його ніхто не помітить.
— Або він просто не мав іншої можливості, — зауважив Маркус.
— Саме так. Це теж потрібно перевірити. Я не стверджую, що маю готову відповідь.
Дарен схвально кивнув.
Маркус помітив цей жест і насупився.
— Гаразд. Ніле, ви працюватимете з Дареном над поведінковим профілем. Але будь-які версії спочатку проходять через мене. Жодних самостійних виїздів і жодних контактів із потенційними підозрюваними без погодження.
— Зрозуміло, — відповів Ніл.
— Чудово. Тоді починайте.
Коли Маркус відійшов до Ріка, Дарен нахилився до Ніла й тихо сказав:
— Не сприймайте це особисто. Він навіть кавоварці не довіряє.
Ніл подивився на Маркуса.
— А кавоварка давала йому привід?
— Не знаю. Але якщо вона колись почне говорити, я не здивуюся, якщо він допитає її без адвоката.
Ніл уперше засміявся.
Маркус почув сміх і обернувся.
— Кросе, якщо ти закінчив розважати нового співробітника, у нас є вбивство.
— Так, босе.
Дарен узяв теку.
І Маркус раптом зрозумів, що йому не подобається не сам Ніл.
Йому не подобалося те, як швидко Дарен знайшов із ним спільну мову.
А це було вже зовсім інше питання.