Перша тріщина

Розділ 3.

До полудня парк прочесали кілька груп. Поліцейські знайшли ще кілька слідів біля службової доріжки, але нічого, що одразу вказувало б на підозрюваного. Камери спостереження на головному вході працювали, проте камера біля старої альтанки не записувала відео вже два місяці через несправність.
— Звісно, — пробурмотів Дарен, дивлячись на звіт. — Камера ламається саме тоді, коли нам потрібно побачити вбивцю.
— Це не змова всесвіту проти тебе, — відповів Маркус.
— Ти не можеш довести протилежне.
— Я можу довести, що ти вже десять хвилин сперечаєшся з несправною камерою.
— Вона почала першою.
Маркус потер перенісся.
— Кросе, зосередься.
Дарен поклав звіт на капот автомобіля.
— Я зосереджений. І саме тому хочу перевірити всі маршрути, якими можна було дістатися до альтанки, не потрапивши на камери.
— Це вже робить Нік.
— Тоді я перевірю, чи є поблизу будинки, чиї камери могли захопити частину стежки.
— Добре. Працюй із Ніком. Не йди нікуди сам.
Дарен подивився на нього.
— Ти справді не можеш сказати мені щось, не додавши нагадування про те, що я не повинен залишати твоє поле зору?
— Після всього, що сталося, так.
— Я вже не в лікарні.
— І я не збираюся вдруге переживати те, що пережив тоді.
Дарен на мить замовк. Він бачив, як Маркус намагався стримати страх, але сьогодні цей страх тільки дратував його.
— Ти не можеш захистити всіх, Маркусе.
— Я знаю.
— Тоді перестань поводитися так, ніби кожен мій крок — це особиста загроза тобі.
Маркус різко випростався.
— А ти перестань поводитися так, ніби правила існують лише для інших!
Кілька офіцерів неподалік повернули голови.
Дарен знизив голос.
— Я не порушував жодних правил. Я знайшов сліди й одразу покликав тебе.
— Цього разу. А що буде наступного?
— Ти не можеш постійно карати мене за те, чого я ще не зробив!
— Я не караю тебе!
— Тоді що це? Бо іноді мені здається, що ти бачиш у мені не напарника, а ще одну людину, яку потрібно врятувати від усього світу!
Маркус завмер.
Ці слова влучили саме туди, куди Дарен не збирався цілитися.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Маркус тихо сказав:
— Я просто не хочу втратити тебе.
Дарен відчув, як гнів трохи відступає, але образа ще залишалася.
— Я знаю. Але я теж не хочу втратити тебе. І саме тому не можу стояти осторонь, коли комусь потрібна наша допомога.
Маркус відвернувся, подивившись на парк.
— Ми зараз розслідуємо вбивство восьмирічної дитини. Я не хочу, щоб через нашу суперечку ми пропустили щось важливе.
— Тоді давай працювати.
Дарен забрав звіт і рушив до Ніка.
Маркус залишився біля машини, стискаючи в руці рацію.
Рік підійшов до нього за хвилину.
— Ви обоє маєте рацію, — сказав він.
— Не починай.
— Я ще нічого не сказав.
— Але вже збираєшся.
Рік зітхнув.
— Маркусе, я розумію, чому ти боїшся. Але Дарен не просить тебе перестати хвилюватися. Він просить дозволити йому робити свою роботу.
Маркус мовчав.
— І ще, — додав Рік, — якщо ти продовжиш сваритися з ним щоразу, коли тобі страшно, одного дня він перестане розповідати тобі, що з ним відбувається. Не тому, що не довірятиме. А тому, що не захоче знову бачити, як ти страждаєш.
Маркус повільно видихнув.
— Я знаю.
— Тоді покажи йому це.
Рік поплескав його по плечу й пішов до Ніка.
Маркус залишився сам на кілька секунд.
Потім дістав телефон і подивився на фотографію, яку колись давно зберіг у прихованій папці: дружина й донька усміхалися на тлі літнього саду.
Він не дозволяв собі дивитися на неї часто.
Але сьогодні, стоячи в парку, де хтось забрав життя маленької дівчинки, він знову згадав, чому не міг просто відступити.
Він сховав телефон.
Потім підняв рацію.
— Усі групи, продовжуємо роботу. Перевірити кожну камеру в радіусі двох кілометрів. Опитати мешканців прилеглих будинків. Ми знайдемо того, хто це зробив.
На іншому кінці парку Дарен почув його голос.
Він нічого не відповів, але, перш ніж повернутися до роботи, на мить подивився в бік Маркуса.
Вони ще посваряться. Не раз.
Але зараз у них була спільна мета.
І десь у цьому місті людина, яка вбила дитину, ще вірила, що зможе залишитися непоміченою.
Вона помилялася.