Кінець гри

Наступні кілька днів минули в безперервній роботі.
Документи зі складу передали криміналістам. Міла підтвердила, що частина матеріалів містила записи про смерті дітей, які ніколи не потрапляли до офіційної статистики. Нік відновив кілька пошкоджених файлів і знайшов докази того, що Кейн разом з Адріаном Беллом підробляв свідоцтва, змінював особисті дані дітей і знищував медичні картки.
Окремі записи підтвердили, що Кейн мав доступ до інформації про родину Маркуса задовго до вбивства його дружини й доньки. У його архіві знайшли фотографії будинку, копії документів і нотатки про те, що дружина Маркуса почала цікавитися старими справами дослідницького центру.
Але прямого доказу, що саме Кейн власноруч убив її та дитину, не було. Він відмовлявся давати свідчення, а його натяки на ту ніч залишалися частиною розслідування.
Маркус знав, що йому доведеться жити з цією невизначеністю ще якийсь час.
Та вперше за багато років він мав документи, свідків і людину, яка більше не могла зникнути.
Брукса поховали після завершення судово-медичної експертизи. Його зрада була доведена, хоча обставини смерті й досі розслідувалися. Офіцер, який допомагав Кейну, більше не міг передавати інформацію зсередини управління.
Евелін Шоу дала офіційні свідчення. Вона впізнала кількох працівників центру на фотографіях і підтвердила, що Кейн особисто контролював переміщення дітей.
Сара допомогла скласти психологічні висновки щодо наслідків експериментів. Вона працювала з документами разом із Мілою, і з кожним днем усе ясніше ставало, наскільки далеко сягали наслідки злочинів Кейна.
Дарен тим часом повертався до нормального життя. Лікар заборонив йому важкі фізичні навантаження, а Маркус, здавалось, сприйняв цю рекомендацію як особисту місію.
— Ти не підніматимеш нічого важчого за чашку кави, — сказав він одного ранку, коли Дарен збирався перенести коробку з документами.
— Це дискримінація за медичними показниками.
— Це турбота про твій пошкоджений мозок.
— Ти постійно нагадуєш мені про нього. Можливо, він образиться й піде.
— Якщо піде, я першим помічу різницю.
Дарен пирхнув.
— Ти знаєш, що колись я напишу рапорт на твою поведінку?
— Я його підпишу.
Вони вже могли жартувати одне з одним, не приховуючи того, що пережили. Маркус більше не вдавав, ніби йому байдуже, а Дарен почав розуміти, що за його суворістю стоїть не бажання контролювати кожен крок, а страх знову втратити близьку людину.
Це не вирішило всіх їхніх проблем.
Але стало початком чогось кращого.

Сара попросила Маркуса зустрітися з нею після робочого дня.
Вони сиділи в невеликому кафе неподалік управління. За вікном падав дощ, а на столі між ними стояли дві чашки кави.
Маркус здогадувався, про що вона хоче поговорити.
— Я хотіла сказати тобі дещо, — почала Сара.
— Я слухаю.
Вона склала руки на столі.
— Останнім часом ми стали краще спілкуватися. Я бачу, що ти більше довіряєш мені, і мені це важливо. Але я не хочу знову приховувати свої почуття за розмовами про роботу.
Маркус мовчав.
— Я досі відчуваю до тебе щось більше, ніж просто симпатію, — продовжила вона. — І я знаю, що ти вже відповідав мені раніше. Але після всього, що сталося, я подумала, що, можливо…
— Саро, — м’яко перебив він.
Вона замовкла.
Маркус не відвів погляду.
— Ти дуже багато зробила для цієї справи. Ти допомогла нам зрозуміти, що відбувалося з дітьми. Ти підтримала мене, коли я не міг зібратися з думками. Я поважаю тебе й ціную те, що між нами є.
Сара ледь кивнула.
— Але ти не відчуваєш того самого.
— Ні. Не так, як ти хотіла б.
Вона опустила очі, намагаючись приховати розчарування.
— Я сподівалася, що з часом щось зміниться.
— Я знаю. І мені шкода, якщо я дав тобі надію. Але я не хочу тримати тебе поруч, дозволяючи чекати на те, чого не можу обіцяти.
Сара довго мовчала, а потім повільно видихнула.
— Ти ніколи не дозволяєш собі простих речей, Маркусе.
— Можливо.
— Іноді мені здається, що ти настільки боїшся втратити когось, що навіть не дозволяєш людям бути поруч.
Він не заперечив.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я не хочу використовувати твої почуття як спосіб утекти від самотності. Ти заслуговуєш на людину, яка обере тебе без сумнівів.
Сара подивилася на нього. У її очах була печаль, але не образа.
— Я хотіла почути саме це, — сказала вона. — Навіть якщо мені неприємно.
— Мені шкода.
— Не вибачайся за те, чого не відчуваєш.
Вона підняла чашку й зробила ковток.
— То ми можемо залишитися друзями?
Маркус на мить замислився.
— Якщо ти справді цього хочеш.
— Хочу. Але мені, можливо, знадобиться трохи часу, щоб перестати сподіватися на більше.
— Я розумію.
Сара усміхнулася — цього разу трохи сумно, але щиро.
— Знаєш, я думаю, ти колись навчишся бути щасливим.
Маркус глянув у вікно.
— Не знаю, чи зможу.
— Тоді хоча б перестань вважати, що не маєш на це права.
Він повернувся до неї.
— Я спробую.
Вони допили каву й вийшли з кафе разом. Біля входу Сара обійняла Маркуса на прощання.
— Бережи себе, — сказала вона.
— Ти теж, Саро.
Вона пішла до своєї машини, а Маркус залишився стояти під навісом, слухаючи дощ.
Йому було шкода, що він не міг відповісти на її почуття. Але вперше він не відчував провини за те, що сказав правду.
І це теж було кроком уперед.

Через тиждень Дарен повернувся до управління на повний робочий день.
Він усе ще мав невеликий синець біля скроні, але лікар дозволив йому працювати без фізичних навантажень. Маркус зустрів його біля входу й простягнув паперовий стаканчик.
— Що це? — запитав Дарен.
— Кава.
— Ти отруїв її?
— Ще не вирішив.
Дарен усміхнувся й узяв стаканчик.
— Я скучив за цим.
— За поганою кавою?
— За твоїм жахливим характером.
Маркус похитав головою.
Вони пройшли до кабінету. На столі лежали матеріали справи Кейна, але тепер вони вже не здавалися безкінечним лабіринтом. Основні докази були зібрані, свідки захищені, а підозрюваний перебував під вартою. Попереду залишалися суд, відновлення імен дітей та пошук тих, чиї долі досі не вдалося встановити.
Дарен зупинився біля вікна.
— Маркусе?
— Що?
— Я хотів вибачитися.
Маркус відклав папери.
— За що саме? Список довгий.
— За те, що не сказав тобі про Брукса відразу. За те, що поїхав до складу без команди. За те, що змусив тебе знову хвилюватися.
Маркус довго дивився на нього.
— Я теж маю вибачитися.
Дарен підняв брови.
— Оце вже цікаво. Мені варто записати?
— Не псуй момент.
— Мовчу.
Маркус зітхнув.
— Я занадто часто намагаюся контролювати тебе, бо боюся, що станеться щось непоправне. Але я розумію, що не можу вберегти тебе від усього. І не повинен вирішувати за тебе кожен крок.
Дарен уважно слухав.
— Я не хочу, щоб ти перестав хвилюватися, — сказав він. — Просто хочу, щоб ти довіряв мені. Я не безсмертний, Маркусе. Я знаю, що можу помилятися. Але я не збираюся тікати, коли стає небезпечно.
— Саме це мене й лякає.
— Тоді доведеться звикати.
Маркус усміхнувся.
— Боюся, я вже звик.
Вони помовчали.
Потім Маркус простягнув руку.
Дарен подивився на неї, а тоді замість рукостискання обійняв його за плечі.
— Не звик я до цих твоїх офіційних жестів, — сказав він.
Маркус коротко засміявся й обійняв його у відповідь.
— Не звикай. Це була одноразова акція.
— Звісно. Як і твоя кава без отрути.
— Віддай її.
Дарен відсахнувся, притискаючи стаканчик до грудей.
— Ніколи.
Маркус похитав головою, але в його погляді вже не було тієї холодної відстороненості, яка супроводжувала його роками.
Вони повернулися до столу й розклали документи. На верхньому аркуші була фотографія старого дослідницького центру. Позаду стояли люди, які колись вважали себе недоторканними. Тепер їхні злочини були відкриті, а діти, чиї імена стерли з історії, нарешті отримали шанс бути почутими.
Дарен узяв ручку.
— Отже, що далі, босе?
Маркус поглянув на нього.
— Далі ми доведемо цю справу до суду. Допоможемо знайти всіх дітей із «Проєкту 17». І більше не дозволимо таким, як Кейн, ховатися за чужими мовчанням і страхом.
— А потім?
Маркус на мить задумався.
— Потім, можливо, візьмемо кілька вихідних.
Дарен здивовано подивився на нього.
— Ти щойно сказав «вихідних»?
— Не змушуй мене передумати.
— Я вже планую відпустку.
— Ти спершу навчишся не потрапляти до лікарні.
— Не обіцяю неможливого.
Маркус засміявся — по-справжньому, без гіркоти.
За вікном визирнуло сонце. Після довгих місяців темряви місто здавалося майже незнайомим.
Маркус знав, що біль не зникне за один день. Він і далі пам’ятатиме дружину й доньку. Деякі відповіді, можливо, ніколи не прийдуть. Але тепер він більше не був сам на сам зі своїм минулим.
Поруч сидів Дарен — упертий, саркастичний, часом нестерпний, але вірний напарник, який одного разу ризикнув усім, щоб урятувати його.
— Дарене, — сказав Маркус.
— Так?
— Радий, що ти повернувся.
Дарен на мить перестав усміхатися.
— Я теж, Маркусе.
Вони знову взялися до роботи.
І цього разу між ними не було ані невисловлених образ, ані страху, замаскованого під накази.
Лише довіра, яку вони нарешті навчилися берегти.