Кінець гри

До вечора оперативна група підтвердила, що склад перебуває під наглядом. У документах знайшлися підстави для обшуку, а записи з камер показали, що всередині хтось рухався протягом останніх кількох годин.
Маркус зібрав команду.
— Ми не знаємо, чи Кейн усередині. Не знаємо, скільки в нього людей і чи є там заручники. Наша мета — затримати підозрюваного, забезпечити безпеку всіх присутніх і зберегти документи. Ніхто не діє самостійно.
Останні слова він вимовив, дивлячись прямо на Дарена.
— Я зрозумів, — відповів той.
— Ти залишаєшся з Ніком у командному автомобілі.
Дарен похмурнів, але не заперечив.
Маркус затримав на ньому погляд, ніби перевіряючи, чи не збирається той знову порушити наказ.
— Я серйозно.
— Я теж.
Рік поплескав Дарена по плечу.
— Не хвилюйся. Якщо все піде погано, ми покличемо тебе. Ти зможеш поскаржитися на нас усіх.
— Нарешті робота, для якої я народився.
Оперативна група рушила до складу.
Будівля стояла за високим парканом, оточена бур’янами й іржавими контейнерами. Десь у глибині гудів генератор. Одне з бічних вікон було прочинене, а біля службового входу виднілися свіжі сліди шин.
Маркус подав знак.
Двоє офіцерів обійшли будівлю з іншого боку. Рік залишився біля основного входу разом із групою прикриття. Маркус повів двох оперативників усередину.
У складі пахло пилом, мастилом і сирістю.
Перший зал був порожній. На підлозі стояли коробки, накриті брезентом. У кутку лежав старий стіл із кількома моніторами, а на стіні висіла схема приміщень.
Маркус підійшов ближче.
На схемі червоним маркером були позначені три кімнати.
Одна з них мала напис: «АРХІВ 17».
— Знайшли, — прошепотів він.
З рації почувся голос Ріка:
— У нас рух на східному боці. Хтось вийшов із задніх дверей і повернувся всередину. Підозрюваний, імовірно, знає, що ми тут.
Маркус стиснув рацію.
— Усі підрозділи, працюємо за планом. Не відкривайте вогонь без необхідності. Повторюю: наша мета — затримання.
Він повільно рушив до коридору.
З-за дверей долинув голос.
— Я знав, що ти прийдеш, Маркусе.
Маркус зупинився.
Він упізнав цей голос.
Той самий холодний тембр, який роками ховався за чужими іменами, фальшивими документами й тінями старих злочинів.
Доктор Семюел Кейн.
Маркус відчинив двері.
У кімнаті стояв чоловік у темному пальті. Біля нього був металевий стіл, завалений папками, старими фотографіями й коробками з архівними записами. На стіні висіли дитячі малюнки.
Маркус відчув, як у нього перехопило подих.
На одному малюнку була школа.
На іншому — будинок Маркуса.
А на третьому — чоловік, жінка й маленька дівчинка. Поруч стояла темна фігура з чорним колом замість обличчя.
— Ти зберігав це? — запитав Маркус.
Кейн повільно повернувся до нього.
— Пам’ять — дивовижна річ, детективе. Люди думають, що можуть забути все, що завдає їм болю. Але біль завжди залишається. Його лише можна спрямувати.
— Ти проводив експерименти на дітях.
— Я вивчав людську поведінку.
— Ти їх ламав.
Кейн усміхнувся.
— Слова. Усе залежить від слів, які ти обираєш. Для когось це експеримент, для когось — жорстокість. Для когось — шанс змінити майбутнє.
Маркус зробив крок уперед.
— Четверо померли. Інші повернулися до своїх родин зруйнованими. Ти знищував їхні особистості, а потім стирав записи, щоб ніхто не дізнався правди.
— Діти були лише початком.
Маркус відчув, як холод пробіг по спині.
— Що це означає?
Кейн подивився на нього майже з цікавістю.
— Твоя дружина почала ставити запитання. Вона знайшла дещо, що не повинна була бачити. Вона не була частиною програми, але виявилася набагато уважнішою, ніж я очікував.
Маркус перестав дихати.
— Ти знав мою дружину?
— Я знав про неї більше, ніж ти можеш уявити.
Маркус кинувся вперед.
Кейн відступив і перекинув стіл. Папки розлетілися по підлозі. Вони зіткнулися біля стелажа, і Маркус ударив Кейна в груди, притискаючи його до металевих полиць.
— Ти вбив її?! — крикнув він. — Ти вбив мою доньку?!
Кейн спробував звільнитися, але Маркус не відпускав.
— Ти хочеш правди? — прохрипів Кейн. — Тоді навчися відрізняти правду від того, у що тобі зручно вірити!
Маркус ударив його ще раз.

Кейн вихопив із кишені невеликий ніж і різко замахнувся. Маркус відсахнувся, але лезо розсікло рукав його куртки й залишило поріз на передпліччі.
— Маркусе! — почувся голос Ріка з коридору.
Кейн скористався миттю й штовхнув Маркуса на стіл. Той ударився спиною, а ніж знову блиснув біля його обличчя.
Маркус схопив Кейна за зап’ястя. Вони боролися, намагаючись вирвати зброю одне в одного. Кейн був старшим, але діяв із відчайдушною силою людини, яка розуміла: втеча більше неможлива.
— Ти все зруйнував! — прошипів Кейн. — Ти мав залишитися осторонь!
— Ти зруйнував життя десятків людей!
Кейн різко вдарив Маркуса коліном у живіт. Маркус зігнувся, і ніж вислизнув із його руки, впавши на підлогу.
Кейн відштовхнув його, підняв ніж і притиснув Маркуса до стіни.
— Ти повинен був померти ще тоді, — сказав він. — Разом зі своєю родиною.
Маркус схопив його за руку, але Кейн сильніше притиснув його до стіни. Лезо наблизилося до грудей.
І саме в цю мить із коридору пролунав крик:
— ВІДІЙДИ ВІД НЬОГО!