Ціна довіри

Дорога до промислового комплексу була майже порожньою.
Дарен їхав повільно, уважно стежачи за дзеркалами. Він двічі перевірив, чи немає за ним іншої машини, і зупинився за кількасот метрів від зазначеної адреси.
Старий склад стояв за металевим парканом. Частина вікон була забита дошками, але в одному з них світилася тьмяна лампа.
Дарен не вийшов із машини відразу.
Він сфотографував будівлю, записав координати й відправив Ріку коротке повідомлення:
«Можлива схованка підтверджується. Є світло всередині. Чекаю на підкріплення, нічого не роблю без вас».
Потім прибрав телефон.
Він справді збирався чекати.
Аж раптом на дорозі позаду з’явилися фари.
Чорний автомобіль проїхав повз його машину, пригальмував біля повороту й зупинився.
Дарен напружився.
Автомобіль був знайомим.
Темний кузов. Та сама модель, яку вони бачили на записах біля будинку Маркуса в дні перед убивством його родини. Той самий силует, що з’являвся неподалік готелю, де знайшли тіло, яке вважали Адріаном Беллом.
Дарен потягнувся до телефона.
Світло фар раптом згасло.
З машини вийшов чоловік у темному одязі. Його обличчя ховалося під капюшоном.
Дарен відчинив дверцята.
— Поліція! Стояти на місці!
Чоловік не зупинився.
Він рушив просто до нього.
Дарен встиг побачити блиск металу в його руці.
Перший удар прийшовся в плече. Дарен відступив, ударив нападника у відповідь і спробував вихопити зброю, але чоловік виявився сильнішим, ніж здавався. Вони вдарилися об дверцята автомобіля, і Дарен відчув гострий біль у ребрах.
— Де документи? — прошипів нападник.
— У тебе ж є цілий архів. Чому б не почитати?
Чоловік ударив його в обличчя.
Дарен захитався, але встиг схопити нападника за зап’ястя. На секунду вони опинилися майже впритул.
Під рукавом чоловіка блиснуло кільце з чорним каменем.
Дарен завмер лише на мить.
Ті самі слова. Ті самі деталі.
Чорний камінь.
Ліва нога нападника трохи волочилася під час руху.
— Ти, — видихнув Дарен. — Це ти був біля будинку Маркуса…
Нападник не відповів.
Він різко штовхнув Дарена, а потім ударив його чимось важким по голові.
Світ спалахнув білим.
Дарен упав на коліно, намагаючись утримати рівновагу. Телефон вислизнув із руки й розбився об асфальт.
Він чув, як нападник наближається.
— Ви надто багато дізналися, — сказав той.
Дарен спробував підвестися.
— Тоді… тобі доведеться… постаратися сильніше.
Удар знову припав у голову.
Цього разу Дарен упав на землю й більше не зміг підвестися.
Крізь затуманену свідомість він почув звук автомобільних дверцят, а потім двигун, що віддалявся.
Він спробував поворухнути пальцями.
Не вийшло.
Останнє, що він побачив, — темне небо над собою й світло у вікні будинку через дорогу.
Потім усе зникло.
Першими на шум звернули увагу сусіди.
Чоловік із сусіднього будинку почув удари, а потім побачив, як темна машина різко виїхала з промислової вулиці. Коли він вийшов надвір, на дорозі лежав чоловік.
— Господи! — вигукнув він, підбігаючи ближче.
Дарен не відповідав.
Сусід одразу викликав швидку й поліцію, повідомивши, що на землі лежить поранений і, можливо, його збила машина.
За кілька хвилин біля місця події з’явився ще один мешканець, який приніс ковдру. Вони не намагалися рухати Дарена, лише перевіряли, чи він дихає.
Коли приїхала швидка, медики виявили в нього травму голови, забій обличчя й кілька синців. Він був без свідомості, але дихав самостійно.
— Забираємо негайно, — сказала лікарка.
Дарена обережно переклали на ноші.
Один із поліцейських знайшов неподалік розбитий телефон, а інший помітив на асфальті сліди боротьби. На землі залишилася невелика пляма крові й відбиток взуття, що вів до узбіччя.
За десять хвилин місце події оточили стрічкою.
Коли Міла й Нік прибули на виклик, Дарена вже везли до лікарні.
Міла присіла біля розбитого телефона, уважно оглянула його й похитала головою.
— Він навіть коли лежить без свідомості, примудряється залишати нам головний біль.
Нік не посміхнувся.
Він дивився на сліди боротьби.
— Це не випадковий напад. Хтось чекав на нього.
Міла підвелася.
— Тоді питання в тому, звідки нападник знав, що Дарен буде тут.
Нік повільно повернув голову до складу.
— Або він стежив за Дареном.

Або хтось повідомив йому, куди той їде.
Міла подивилася на нього.
— Брукс?
— Брукс уже під вартою.
— Тоді хтось іще знає про схованку.
Нік нахилився над уламками телефона.
Поряд із розбитим екраном лежала маленька металева деталь, схожа на частину затискача. Він обережно поклав її до доказового пакета.
— Що це? — запитала Міла.
— Поки не знаю.
Він подивився в бік дороги, де зникла темна машина.
— Але я хочу знати, чому нападник залишив це тут.

У будинку Маркуса Сара саме складала документи назад у папку, коли його телефон завібрував.
Маркус глянув на екран.
Рік.
— Перепрошую, — сказав він Сарі й відповів. — Що сталося?
Голос Ріка був незвично стриманим.
— Маркусе, ти зараз із Сарою?
Маркус насупився.
— Так. Чому?
— Я не хочу заважати вам. Справді. Але маю погані новини.
Маркус відразу випростався.
— Кажи.
Рік зробив паузу.
— Дарен у лікарні.
Маркус завмер.
Сара повільно підвела голову.
— Що? — голос Маркуса став різким. — Що з ним сталося?
— Його знайшли сусіди біля старого промислового комплексу. Він був без свідомості. Попередньо — забій голови, кілька синців. Лікарі оглядають його зараз. Поки що кажуть, що стан стабільний, але він ще не отямився.
Маркус заплющив очі.
На мить перед ним знову виникла інша картина: відчинені двері власного будинку, кров на підлозі, порожнеча, яка залишилася після його родини.
Він міцно стиснув телефон.
— Що він робив біля промислового комплексу?
— Брукс назвав можливу схованку Кейна. Дарен поїхав туди. Він встиг надіслати мені повідомлення, що чекає на підкріплення, але до нашого приїзду його вже атакували.
— Він поїхав сам?!
— Так.
Маркус різко підвівся.
— Я ж сказав йому…
Він замовк, не договоривши.
Сара вже стояла біля дверей, узявши свою сумку.
— Маркусе, їдьмо.
Він глянув на неї, ніби лише зараз згадав, що вона тут.
— Вибач. Наша розмова…
— Ми закінчимо її пізніше. Зараз Дарену потрібен хтось, хто буде поруч, коли він прокинеться.
Маркус мовчки кивнув і взяв куртку.
Але Рік ще не закінчив.
— Маркусе, є ще дещо.
— Що?
— Брукс мертвий.
Маркус застиг біля дверей.
— Повтори.
— Його знайшли в кімнаті для оформлення затриманих. Офіцер, який перевіряв документи, виявив його вже без ознак життя. Попередньо — насильницька смерть. Міла й Нік зараз на місці нападу на Дарена, а інша група працює у відділку. Схоже, хтось дістався до Брукса, перш ніж він устиг дати повні свідчення.
Маркус повільно опустив руку з ключами.
— Отже, Кейн знав, що Брукс заговорить.
— Так. І, можливо, знав, що Дарен вирушить до схованки.
— Хто ще знав адресу?
— Поки що не знаю. Ми перевіряємо всі дзвінки й доступи до системи.
Маркус провів долонею по обличчю.
— Він знову зробив це.
— Маркусе…
— Він вирішив, що мусить сам усе виправити. Знову.
— Він знайшов зрадника. Він дістав інформацію про схованку. І, судячи з повідомлення, збирався чекати на нас.
— А потім усе одно опинився там сам.
У голосі Маркуса було стільки гніву, що Сара обережно поклала руку йому на плече.
— Ти можеш сваритися з ним, коли він прокинеться, — сказала вона. — Зараз головне, щоб він прокинувся.
Маркус подивився на неї.
У її очах не було ані жалю, ані спроби втішити його порожніми словами. Лише спокійна впевненість, що він не мусить переживати цю мить наодинці.
Він кивнув.
— Дякую, Саро.
— Не дякуй. Просто їдьмо.
У лікарні пахло антисептиком і холодною кавою.
Маркус пройшов коридором так швидко, що Рік, який чекав біля реєстратури, ледве встиг його наздогнати.
— Де він?
— У палаті. Лікар сказав, що серйозних внутрішніх ушкоджень за попередніми результатами не виявили. Але його ще спостерігатимуть через травму голови.
Маркус не відповів. Він дивився на двері палати.
— Ти говорив із ним перед нападом? — запитав Рік.
— Ні. Я навіть не знав, що він знайшов Брукса.
— Він зателефонував мені. Сказав, що затримав його, а потім повідомив про можливу схованку. Я наказав чекати.
Маркус повільно повернувся до нього.
— І він не послухав?
— Він сказав, що чекає на підкріплення. Я не знаю, що змінилося після цього.
— Він завжди так робить. Вирішує, що якщо бачить небезпеку, то мусить бігти їй назустріч.
— А ти завжди вирішуєш, що якщо хтось тобі дорогий, то можеш заборонити йому ризикувати.
Маркус різко глянув на Ріка.
— Не зараз.
— Саме зараз. Ти маєш зрозуміти, що він не твоя родина, яку ти можеш утримати за зачиненими дверима. Він твій напарник. І він зробив помилку. Але це не означає, що ти маєш знову відштовхнути його.
Маркус нічого не відповів.
Рік знизив голос.
— Я теж боюся за нього. Ми всі боїмося. Але він живий, Маркусе. Тримайся за це.
Двері палати відчинилися, і вийшла лікарка.