Ціна довіри

Розділ 25.

Дарен Крос не любив таємниць, особливо тих, які ховалися просто перед його носом.
Він сидів у машині навпроти поліцейського управління, тримаючи телефон у руці й утретє перечитуючи повідомлення з невідомого номера.
«Довіритися не тій людині».
Він уже знав, що хтось передає інформацію Кейну. Знав, що нападник, якого вони затримали біля Евелін, боявся не самого допиту, а тих, хто стояв за ним. Знав і те, що Кейн якимось чином постійно випереджав поліцію.
Але тепер Дарен мав дещо більше.
Три дні він непомітно звіряв час витоків інформації з журналами доступу до матеріалів справи. Перевіряв, хто відкривав документи, хто отримував копії, хто знав про заплановані операції до того, як їх офіційно затверджували.
Після кількох безсонних ночей залишилося одне ім’я.
Офіцер Натан Брукс.
Тридцять вісім років. Вісім років служби в управлінні. Працював із їхньою командою майже рік. Не раз прикривав Ріка під час затримань, допомагав Ніку з архівами й навіть кілька разів підміняв Дарена на чергуваннях.
Звичайний. Надійний. Свій.
Саме тому Даренові не хотілося вірити власним висновкам.
Він відкрив останній документ. Брукс заходив до закритого архіву через одинадцять хвилин після того, як Маркус запросив матеріали про старий дослідницький центр. Через сорок хвилин невідомий автомобіль з’явився біля будинку Евелін Шоу.
І ще один збіг: Брукс був одним із небагатьох, хто знав, що Дарен планує відвідати свідка.
— Чортівня, — тихо промовив Дарен.
Він збирався зателефонувати Маркусу, але зупинився.
У голові одразу виникла картина: Маркус, який знову почне вимагати підкріплення, наказуватиме чекати, перекриє всі виходи й наполягатиме, що Дарен не повинен навіть наближатися до підозрюваного.
І, якщо чесно, цього разу Маркус мав би рацію.
Дарен чудово це розумів.
Але якщо Брукс дізнається, що його викрили, він може зникнути. А разом із ним — єдиний прямий шлях до Кейна.
Дарен зберіг копії доказів на захищений накопичувач і вийшов із машини.
Спершу він хотів лише поговорити з Бруксом. Без зброї напоказ, без погроз і без зайвих свідків. Якщо офіцер невинний, усе з’ясується. Якщо винний — Дарен не дозволить йому втекти.
Він ще не знав, що вже за кілька годин пошкодує про одне рішення: не розповісти Маркусу правду відразу.

У будинку Маркуса панувала незвична тиша.
На журнальному столику стояли дві чашки кави, поруч лежали роздруковані документи зі старого дослідницького центру. Маркус сидів на дивані, закотивши рукави сорочки, і уважно слухав Сару.
Вона приїхала без попередження, але цього разу він не зустрів її звичним холодним поглядом.
— Я не хотіла обговорювати це телефоном, — пояснила Сара, розгортаючи кілька аркушів. — У документах є те, чого ми раніше не помічали.
— Щось про Кейнa?
— Набагато гірше.
Маркус відклав чашку.
Сара поклала перед ним копію старого звіту. Папір пожовтів, а частина рядків була закреслена чорним маркером. Угорі стояв штамп закритої програми, а нижче — назва школи, з якої почалася їхня справа.
Маркус повільно прочитав заголовок.
— Ні. Це не може бути пов’язано…
— Може, — тихо перебила Сара. — Я перевірила дати. Кейн працював із дітьми цієї школи задовго до того, як офіційно почав консультувати дослідницький центр.
Вона витягла ще один документ.
— Спочатку це називали програмою психологічної адаптації. Дітей відбирали за певними критеріями: проблеми з поведінкою, травматичний досвід, нестабільні сімейні обставини. У звітах писали про спостереження, контроль страху й формування реакцій.
Маркус насупився.
— А насправді?
Сара на мить замовкла, добираючи слова.
— На дітей чинили психологічний тиск. Їх ізолювали, змушували переживати стресові ситуації, маніпулювали їхніми спогадами. Деяких повертали до школи після кількох тижнів, але вчителі повідомляли про нічні жахіття, напади паніки, провали в пам’яті. Вони боялися дорослих і не могли пояснити, що з ними сталося.
— А інші?
Сара опустила очі.
— Деякі померли.
У кімнаті запала тиша.
Маркус дивився на документ так, ніби намагався змусити надруковані слова зникнути.
— Скільки?
— У звітах зазначено чотири смерті. Але я не впевнена, що це повна цифра. Деякі дитячі справи зникли, деякі записи переписали, а в кількох випадках дітей офіційно перевели до інших закладів. Їхні подальші долі невідомі.
Маркус підвівся й пройшовся кімнатою.
— Вони використовували дітей як піддослідних.
— Так.
— А школа мовчала?
— Частина працівників могла не знати всієї правди. Але хтось точно допомагав приховувати наслідки.
Маркус зупинився біля вікна. За склом повільно сутеніло.
— Я думав, що розслідую справу вбивці, який мститься за власне минуле, — сказав він. — А тепер виходить, що саме минуле було створене людьми, які мали захищати цих дітей.
— Саме так, — відповіла Сара. — І якщо Кейн справді керував програмою, то він не просто приховує злочини. Він прибирає кожного, хто може довести, що сталося.
Маркус повернувся до неї.
— Ти могла б передати ці документи Ріку й на цьому закінчити. Але ти приїхала сюди сама.
Сара ледь усміхнулася.
— Тому що ти не сприймаєш серйозно повідомлення, якщо в них немає хоча б трьох сторінок доказів.
— Неправда. Мені достатньо двох.
Вона засміялася. Несподівано й щиро.
Маркус теж усміхнувся — ледь помітно, але цього разу без примусу.
— Ось, — сказала Сара, вказавши на нього пальцем. — Ти вмієш бути людиною.
— Не поширюй чуток. Моя репутація постраждає.
— Звісно. Суворий детектив Маркус Вейл, який лякає підозрюваних одним поглядом і п’є каву так, ніби це покарання.
— Кава тут ні до чого. Вона справді жахлива.
— Це твоя кава.
— Тоді в мене є підстави скаржитися.
Сара знову засміялася, а Маркус похитав головою.
Між ними більше не було тієї напруги, яка раніше супроводжувала кожну розмову. Вона не намагалася наблизитися до нього силоміць, а він не шукав приводу завершити зустріч.
Вперше за довгий час вони просто розмовляли.
Не про його минуле. Не про її почуття. Не про те, що Маркус не готовий до стосунків.
Вони говорили про роботу, про дітей, чиї імена зникли з документів, і про те, як знайти докази, перш ніж Кейн знищить їх остаточно.
— Ти знаєш, що мені найбільше не подобається в цій справі? — запитала Сара.
— Те, що я не погоджуюся з тобою?
— Це друга річ. Перша — ти вважаєш, що мусиш усе витримати сам.
Маркус опустив погляд на чашку.
— Це звичка.
— Звички можна змінювати.
Він подивився на неї.
— Ти завжди говориш так, ніби знаєш, як полагодити людей.
— Ні.