Свідок, якого не встигли змусити мовчати

Маркус увірвався до відділку за двадцять хвилин.
Він очікував побачити Дарена в медичному кабінеті, можливо, з перев’язаною рукою й самовдоволеною усмішкою, готового пояснити, чому черговий наказ знову не стосувався його.
Натомість у коридорі було незвично тихо.
Нік стояв біля кімнати для допитів і говорив із двома поліцейськими.
— Де Дарен? — запитав Маркус.
Нік повернувся.
— У кімнаті для допитів.
Маркус застиг.
— Що він там робить?
— Хоче поговорити із затриманим.
— Він поранений!
— Я намагався його переконати, що спершу треба відпочити. Він сказав, що вже відпочивав у швидкій.
Маркус заплющив очі.
— Я колись справді його вб’ю.
— Постав його в чергу, — відповів Нік. — Міла хоче першою.
Маркус не затримався.
Він відчинив двері кімнати для допитів.
Дарен сидів навпроти затриманого чоловіка. Його рука була перев’язана, на обличчі виднілася втома, а біля стільця стояв стакан води, до якого він, схоже, навіть не торкнувся.
Чоловік у масці вже був без неї. Це був худорлявий чоловік років сорока, з коротким темним волоссям і шрамом біля лівої брови.
Дарен саме ставив запитання:
— Хто наказав тобі знайти Евелін Шоу?
— Я не знаю, про що ти.
— Тоді спробуй ще раз. Хто дав тобі її адресу?
— Ніхто.
— Ти прийшов до її будинку, зламав двері й намагався забрати документи. Не кажи мені, що ти просто шукав туалет.
Чоловік усміхнувся.
— Ти думаєш, що знаєш, як усе влаштовано, детективе. Але ти навіть не уявляєш, хто стоїть за цим.
— Тоді допоможи мені уявити.
— Кейн не дозволить тобі підійти ближче.
Дарен нахилився вперед.
— Отже, ти працюєш на Кейна.
— Я нічого такого не казав.
— Ти щойно назвав його ім’я.
— І що? Воно є в кожній другій папці, яку ви тягаєте по відділку.
— Не в кожній. Деякі з них досі приховані.
Чоловік замовк.
Дарен помітив цю реакцію.
— Ось тепер ми починаємо розмовляти.
— Ти нічого не доведеш.
— Мені не обов’язково доводити все просто зараз. Мені достатньо знати, що ти боїшся. А люди, які бояться, зазвичай помиляються.
— Ти нічого не знаєш про страх.
Дарен ледь помітно всміхнувся.
— Повір, я знаю про нього більше, ніж хотів би.
— Дарене.
Голос Маркуса пролунав настільки холодно, що навіть затриманий повернув голову.
Дарен повільно випростався.
— Привіт, босе.
Маркус зачинив двері.
— Вийди.
— Я щойно почав.
— Ти поранений, не мав бути тут і не маєш права проводити допит без погодження.
— Я не проводжу офіційний допит. Просто розмовляю.
— Вийди. Зараз.
Дарен подивився на затриманого.
— Ми продовжимо пізніше.
— З нетерпінням чекатиму, — відповів чоловік.
Дарен підвівся, але, коли проходив повз Маркуса, той схопив його за здорову руку й відвів у коридор.
— Ти що, зовсім утратив інстинкт самозбереження?!
— Я врятував свідка.
— Ти знову поїхав сам!
— Бо вона була в небезпеці!
— Ти міг викликати підкріплення!
— Я викликав!
— Після того, як затримав нападника!
— Тому що спершу треба було не дати йому вбити жінку!
Маркус замовк.
Дарен важко дихав. Обличчя його зблідло, і він мимоволі притиснув перев’язану руку до тіла.
Маркус це помітив.
— Тобі боляче?
— Не змінюй тему.
— Я запитав, чи тобі боляче.
— Так. Але я не помираю.
— Ти не можеш знати цього напевно!
— Маркусе, я був у лікарні. Мене оглянули. Рану обробили. Я отримав дозвіл повернутися, щоб дати свідчення. Я не збираюся тут бігати коридорами або знову лізти в бійку.
— Тоді чому ти в кімнаті для допитів?
Дарен на секунду замовк.
— Бо він знає Кейна.
Маркус дивився на нього, і злість у його очах поступово змінювалася зосередженістю.
— Ти впевнений?
— Він назвав його ім’я. І відреагував, коли я сказав, що деякі документи досі приховані. Він знає більше, ніж говорить.
— Тоді наступний допит проводитиму я.
— Я не заперечую.
Маркус підозріло примружився.
— Ти погодився надто швидко.
— Я поранений, виснажений і хочу спати. Можливо, я просто став мудрішим.
— Не сподівайся, що я повірю.
Дарен ледь усміхнувся.
— І не сподівався.
Маркус подивився на перев’язану руку.
— Ти зараз їдеш додому або повертаєшся до лікарні.
— Я можу залишитися, поки ти допитуватимеш його.
— Ні.
— Маркусе…
— Це не обговорюється.
Дарен опустив очі.
— Добре.
Маркус завмер, почувши цю відповідь.
— Що?

— Я сказав, добре. Ти допитуєш його, а я їду відпочивати. Можеш навіть записати це в історію відділку. Детектив Крос добровільно виконав наказ.
Маркус не усміхнувся.
— Я серйозно, Дарене. Ти не повинен доводити свою цінність тим, що постійно ставиш себе під удар.
Дарен підняв погляд.
— Я не намагаюся нічого доводити.
— Тоді перестань поводитися так, ніби ти незамінний.
Дарен на мить зблід ще більше.
Маркус одразу зрозумів, що сказав не те.
— Я не це мав на увазі…
— Ні, — тихо відповів Дарен. — Я зрозумів.
Він відступив на крок.
— Не хвилюйся. Я більше не буду заважати.
— Дарене, зачекай.
Але той уже рушив коридором.
Маркус залишився стояти, дивлячись йому вслід.
Він хотів зупинити його.
Хотів пояснити, що не вважає його зайвим, що його присутність у команді важлива, що він не може дозволити собі ще одну втрату.
Але слова застрягли в горлі.
І знову замість того, щоб сказати правду, Маркус сказав те, що мало відштовхнути Дарена подалі від небезпеки.
Він не помітив, як той на мить зупинився біля виходу, стиснув здорову руку в кулак і продовжив іти.

Маркус повернувся до кімнати для допитів.
Затриманий сидів спокійно, ніби чув їхню сварку й отримував від неї задоволення.
— Ваш молодий напарник дуже емоційний, — зауважив чоловік.
Маркус сів навпроти.
— А ти дуже багато говориш про людей, яких не знаєш.
— Я знаю про нього більше, ніж він думає.
Маркус завмер.
— Поясни.
Чоловік усміхнувся.
— Ти справді вважаєш, що він випадково знайшов Евелін Шоу? Що він випадково потрапив до готелю? Що всі ці події відбуваються незалежно одна від одної?
Маркус нахилився вперед.
— Ти зараз намагаєшся мене заплутати.
— Ні. Я намагаюся сказати, що ти шукаєш зрадника не там.
— Ми ще не говорили про зрадника.
Усмішка зникла з обличчя чоловіка.
Маркус побачив це.
І зрозумів, що щойно отримав першу справжню реакцію.
— Хто тобі сказав про витік інформації? — запитав він.
— Ніхто.
— Тоді звідки ти знаєш, що ми шукаємо зрадника?
Чоловік відкинувся на спинку стільця.
— Бо я знаю, що відбувається у вашому відділку.
Маркус повільно поклав на стіл фотографію архівного документа.
— Ти знаєш про Проєкт 17?
Затриманий подивився на аркуш.
І вперше за весь час у його очах з’явився справжній страх.
Маркус помітив його.
— Хто такий свідок № 04?
Чоловік не відповів.
— Хто четвертий був тієї ночі з Кейном, Беллом і Греєм?
Тиша.
Маркус підсунув фотографію ближче.
— Ти прийшов до Евелін, щоб забрати документи. Ти знав, що вона зберегла докази. Ти знав, що вона може розповісти про Кейна. І ти знав, куди вона сховалася. Ти не випадковий виконавець. Ти частина цієї історії.
Затриманий опустив очі.
— Я не можу вам допомогти.
— Чому?
— Тому що якщо я заговорю, мене вб’ють.
Маркус нахилився вперед.
— Ти вже в поліцейському відділку. Ми можемо забезпечити тобі охорону.
Чоловік коротко засміявся.
— Охорону? У вашому відділку є людина, яка передає інформацію Кейну. Ви навіть не знаєте, хто це. Як ви збираєтеся мене захистити?
Маркус завмер.
Це була не просто провокація.
Чоловік говорив так, ніби знав про витік не з чуток.
— Назви ім’я, — наказав Маркус.
— Я не знаю його імені.
— Ти щойно сказав, що знаєш про нього.
— Я знаю, що ця людина існує. Але ніколи не бачив її обличчя. Мені передавали накази через посередника. Іноді — через повідомлення. Іноді — через людей, які навіть не знали, для кого працюють.
Маркус відчув, як холод розливається грудьми.
— І що саме ти мав зробити сьогодні?
Чоловік довго мовчав.
Потім відповів:
— Забрати документи Евелін Шоу. Якщо вона відмовиться — змусити її мовчати.
— А після цього?
Затриманий підняв на нього очі.
— Мені наказали чекати на нові вказівки.
— Від кого?
— Від людини, яка сказала, що Кейн досі живий.
Маркус не ворухнувся.
Кейн досі живий.
Це не було новиною, яку він міг прийняти без доказів. Але тепер у нього був затриманий, який стверджував, що отримував накази від людей, пов’язаних із Кейном, і що в поліції є зрадник.
Маркус підвівся.
— Допит продовжимо пізніше. Ти залишишся під охороною. Якщо згадаєш бодай одну деталь, одразу повідомиш черговому.
— Ви мені не вірите.
— Я вірю доказам.
Він вийшов із кімнати й відразу побачив Ріка.
— Ну? — запитав той.
Маркус зачинив двері.
— Він підтвердив, що працював за наказом людей, пов’язаних із Кейном. І знає про витік інформації.
Рік насупився.
— Він назвав когось?
— Ні. Каже, що не знає особи зрадника.
— А ти йому віриш?
Маркус подивився на кімнату для допитів.
— Я вірю, що він боїться. І це означає, що ми наближаємося до когось, хто небезпечніший за нього.
Рік помовчав.
— А Дарен?
Маркус заплющив очі.
— Поїхав відпочивати.
— Ти знову посварився з ним?
— Так.
— І що ти йому сказав?
Маркус не відповів.
Рік зітхнув.
— Маркусе, ти можеш врятувати людину від кулі, від ножа, від злочинця. Але не можеш постійно відштовхувати її й очікувати, що вона зрозуміє це як турботу.
— Я не хочу, щоб він загинув.
— Тоді скажи йому це. Не тоді, коли він знову опиниться на лікарняному ліжку. Не тоді, коли тобі знову доведеться боятися, що він не повернеться. Зараз.
Маркус повільно опустив голову.
Він знав, що Рік має рацію.
І саме тому йому було так важко це почути.