Свідок, якого не встигли змусити мовчати

У цей самий час Маркус і Рік перебували в архівному відділенні поліції, де намагалися розібрати документи, знайдені в старій адміністративній будівлі.
На столі лежали копії реєстрів, фотографії колишніх працівників і список людей, чиї справи були закриті без пояснень.
Рік провів пальцем по одному з рядків.
— Томас Грей, Адріан Белл, Семюел Кейн. Усі троє пов’язані з центром. Усі троє фігурують у документах, які хтось намагався знищити. І тепер Грей мертвий.
— Ми поки не знаємо, чи його вбили саме через архів, — зауважив Маркус.
— А ти знаєш інше пояснення?
Маркус не відповів.
Він розглядав фотографію, знайдену в папці. На ній троє чоловіків стояли біля входу до дослідницького центру. Один із них був Кейн. Другого, імовірно, можна було ідентифікувати як Адріана Белла. Обличчя третього було частково закрите тінню.
На звороті фотографії хтось написав:
«Тільки четверо знали, що сталося тієї ночі».
— Четверо, — повторив Рік. — Кейн, Белл, Грей і ще хтось.
— Або хтось, хто не потрапив на фотографію.
— Тоді нам потрібна особа четвертого свідка.
Маркус узяв телефон і сфотографував напис.
— Нік перевірить усі старі списки персоналу. Якщо знайдемо решту учасників проєкту, зможемо встановити, хто ще залишився живим.
Рік зібрав документи в окрему теку.
— Знаєш, що мене непокоїть?
— Лише одне?
— Дуже смішно. Ми знаходимо архів, і майже одразу хтось намагається прибрати людину, яка могла знати про нього. Потім з’являється тіло Грея. Тепер ми шукаємо четвертого свідка. Усе відбувається так, ніби хтось веде нас за мотузку.
— Можливо, нас і справді ведуть.
— І ти збираєшся йти за нею?
Маркус подивився на фотографію.
— Я збираюся з’ясувати, хто тримає інший кінець.
У двері постукали.
До приміщення зайшла Сара Вітмор.
Вона тримала теку й виглядала так, ніби поспішала.
— Маркусе, мені потрібно повідомити дещо важливе.
— Що сталося?
Сара поклала теку на стіл.
— Я перевіряла старі справи пацієнтів центру. У кількох документах згадується жінка, яка працювала там прибиральницею. Евелін Шоу. Вона була присутня під час нічних переведень дітей і могла чути розмови Кейна з керівництвом.
Маркус випростався.
— Де вона зараз?
— Я знайшла її останню зареєстровану адресу, але не змогла підтвердити, що вона досі там живе. У документах також є згадка, що вона зберегла копії деяких записів. Якщо це правда, вона може бути нашим найважливішим свідком.
Рік повільно підняв голову.
— Чому ми дізнаємося про неї тільки зараз?
Сара витримала його погляд.
— Тому що її ім’я було приховане в матеріалах, які не потрапили до звичайного реєстру. Я знайшла його, коли зіставляла записи про переведення дітей із протоколами психологічних консультацій.
Маркус узяв теку.
— Ти комусь розповідала, що шукаєш її?
— Ні. Я працювала з копіями в окремому кабінеті. Нікому не надсилала даних.
Рік глянув на Маркуса.
— Якщо в нас справді є витік, краще не повідомляти про неї зайвим людям.
— Згоден, — сказав Маркус. — Сара, ти пам’ятаєш її адресу?
Вона назвала вулицю.
Маркус подивився на карту, яку відкрив на планшеті, і насупився.
— Це на південній околиці.
— Так.
— Ми перевіримо її негайно.
Сара помітила, як він уже тягнеться до куртки.
— Маркусе, почекай. Є ще дещо.
Він зупинився.
— Що саме?
— Я знаю, що останнім часом між нами було непросто. І розумію, що ти не хочеш повертатися до нашої особистої розмови. Я не збираюся цього робити. Але я хочу, щоб ти знав: я не намагаюся отримати доступ до справи через тебе. Я тут, бо хочу допомогти.
Маркус уважно подивився на неї.
Раніше він, можливо, відразу обірвав би розмову, побоюючись, що вона знову говоритиме про свої почуття. Але тепер Сара говорила спокійно, без натяків і без спроб змусити його виправдовуватися.
— Я знаю, — відповів він. — І я вдячний тобі за роботу.
Вона трохи розслабила плечі.
— Добре. Я просто не хотіла, щоб між нами залишилося відчуття, ніби я не здатна розділити особисте й професійне.
— Тоді давай домовимося, що ми можемо працювати разом, не повертаючись до того, що я вже пояснив.
— Домовилися.
Маркус кивнув.
— Ти добре попрацювала, Сара.
На її обличчі з’явилася невелика, щира усмішка.
— Дякую.

Рік, який увесь цей час мовчки стояв біля столу, раптом узяв свою теку.
— Знаєте що? Я піду перевірю, чи Нік уже знайшов щось про четвертого свідка.
Маркус повернувся до нього.
— Ти ж тільки-но сказав, що залишишся тут.
— Я передумав.
— Чому?
Рік подивився спочатку на Маркуса, потім на Сару.
— Тому що ви нарешті розмовляєте як двоє дорослих людей, а я не хочу зіпсувати цей рідкісний історичний момент.
— Ріку, — попередив Маркус.
— Уже йду.
Він вийшов, зачинивши двері за собою.
Сара тихо засміялася.
— Він завжди такий?
— На жаль.
— Він за тебе хвилюється.
— Він хвилюється за всіх. Навіть за кавовий автомат, коли той починає дивно шуміти.
— Мабуть, це добре. Люди, які хвилюються одне за одного, рідше залишаються самі.
Маркус на мить замовк.
— Так. Мабуть, добре.
Він узяв теку й відсунув стілець для Сари, щоб вона могла сісти біля столу.
— Покажи мені всі документи, які знайшла. Ми маємо зрозуміти, чому Кейн так боїться цієї жінки.
Сара сіла поруч.
Вони схилилися над паперами й почали зіставляти дати, прізвища та підписи. Розмова поступово стала невимушеною. Сара пояснювала, які записи могли стосуватися психологічних експериментів, а Маркус ставив запитання, які допомагали побачити зв’язки між окремими справами.
Уперше за довгий час між ними не було незручної тиші.
Не було спроб повернутися до почуттів.
Лише двоє людей, які намагалися розібратися в чужій таємниці.
І саме в цю мить двері відчинилися.

Рік зайшов першим. За ним ішла Міла, тримаючи в руках планшет. Обоє виглядали так, ніби щойно почули щось неприємне.
— Маркусе, — почав Рік.
— Що?
— Нам потрібно поговорити.
Маркус підняв очі.
— Говоріть.
Рік глянув на Сару, потім знову на Маркуса.
— Це стосується Дарена.
Маркус відразу відклав документи.
— Що з ним?
Міла стиснула планшет.
— Патруль щойно повідомив про напад на Евелін Шоу. Її намагався вбити чоловік у масці.
Маркус повільно підвівся.
— Що означає «намагався»?
— Дарен прибув туди раніше за патруль, — відповів Рік. — Він урятував жінку й затримав нападника. Під час боротьби отримав ножове поранення руки.
На мить Маркус не ворухнувся.
— Де він зараз?
— Поїхав із швидкою до лікарні, — тихо сказала Міла. — Поліцейські підтвердили, що він був при свідомості. Вони сказали, що рана потребувала медичного огляду.
Маркус повільно повернув голову до Ріка.
— Він поїхав сам?
— Так.
— Він знав, що я наказав йому залишатися у відділку?
Рік не відповів одразу.
— Маркусе…
— Він знав?
— Так.
Маркус відвернувся й уперся долонями в стіл.
У ньому піднімалася знайома лють — різка, гаряча, майже нестерпна. Але цього разу під нею ховалося щось гірше.
Він знову уявив Дарена на підлозі. Кров на обличчі. Заплющені очі. Тишу, яка на кілька секунд могла стати остаточною.
— Я його вб’ю, — тихо промовив Маркус.
— Це вже було, — зауважив Рік. — Ти казав це після попереднього інциденту.
— Цього разу я серйозно.
— Ти завжди серйозно.
Сара підвелася.
— Маркусе, він урятував свідка. Це важливо.
Маркус різко повернувся до неї.
— Він міг загинути!
— Я знаю.
— Ні, ти не знаєш! — Він урвався й провів рукою по обличчю. — Вибач. Я не мав…
— Не треба вибачатися, — тихо сказала Сара. — Ти злякався.
Ці слова змусили його замовкнути.
Він дивився на неї, але не відповідав.
Сара не намагалася торкнутися його чи заспокоїти. Вона просто залишилася поруч.
— Дарен живий, — продовжила вона. — Він затримав нападника. Евелін теж жива. Тепер ви маєте можливість дізнатися правду.
Маркус заплющив очі.
— Він мав повідомити мене.
— Так, — погодилася Сара. — Мав.
Її відповідь була настільки простою, що Маркус не знайшов, із чим сперечатися.
Рік поклав на стіл аркуш із повідомленням патрульних.
— Є ще одна проблема. Нападника вже доставили до відділку. Його мають оформити й допитати. Дарен, за словами медиків, наполягав, щоб після огляду його теж привезли сюди.
Маркус різко підняв голову.
— Що?
— Він хоче говорити із затриманим.
— Він поранений!
— Ми це знаємо.
— Він має бути в лікарні!
— Маркусе, — обережно втрутилася Міла, — за попередньою інформацією, лікарі обробили рану й дозволили йому залишатися під наглядом. Але ми ще не маємо повного висновку.
Маркус забрав аркуш.
— Я їду до відділку.
— А Дарен? — запитала Сара.
— Якщо він уже там, я особисто відправлю його назад до лікарні.
Рік зітхнув.
— Я поїду з тобою.
— Ні. Залишайся тут і перевір, чи Евелін доставили в безпечне місце. Міла, зв’яжися з лікарнею й отримай точну інформацію про стан Дарена.
— Зрозуміла.
Маркус узяв куртку.
Сара зупинила його біля дверей.
— Маркусе.
Він обернувся.
— Не дозволяй страху говорити замість тебе, коли побачиш його.
Маркус довго дивився на неї.
— Я постараюся.
Це не було обіцянкою.
Але Сара зрозуміла, що він сказав правду.