Свідок, якого не встигли змусити мовчати

Розділ 24.

Дарен уже втретє перечитував запис із архіву, коли на екрані комп’ютера з’явилося нове повідомлення від Ніка.
«Загиблий зі справи про Проєкт 17 — попередньо ідентифікований як Томас Грей, колишній працівник дослідницького центру. У старих документах згадується свідок № 04. Ім’я поки не встановлено».
Дарен відкинувся на спинку крісла.
Томас Грей.
Ім’я нічого йому не говорило, але позначка «свідок № 04» повертала його до документа, який він знайшов уночі. Там була згадка про жінку, яка працювала прибиральницею в центрі й мала доступ до приміщень, куди не допускали навіть частину медичного персоналу.
Її звали Евелін Шоу.
У звіті про її звільнення зазначалося, що вона залишила роботу навесні 2009 року з особистих причин. У наступному документі було написано, що вона переїхала, але адреси не вказали. А ще за кілька місяців її ім’я зникло з усіх офіційних списків.
Дарен відкрив стару фотографію, прикріплену до архівного запису.
На ній стояла невисока жінка з коротким сивим волоссям і втомленими очима. На бейджі можна було розібрати лише перші літери прізвища.
Він зателефонував до муніципального архіву.
— Доброго дня. Детектив Дарен Крос, поліція. Мені потрібна інформація про колишню працівницю дослідницького центру Евелін Шоу.
— Яку саме інформацію? — запитав чоловік на іншому кінці.
— Останню зареєстровану адресу, контакти, будь-які документи про переведення або зміну місця проживання.
— Такі записи дуже старі. Доведеться зробити офіційний запит.
— Скільки це займе?
— Кілька днів.
— У нас немає кількох днів.
— Тоді, детективе, вам доведеться дотримуватися процедури.
Дарен повільно видихнув.
— Знаєте, я завжди захоплювався людьми, які можуть вимовляти слово «процедура» так, ніби воно здатне зупинити вбивцю.
Він завершив дзвінок і почав шукати інші джерела.
За двадцять хвилин знайшов стару адресу в базі соціального житла. За пів години — запис про те, що Евелін кілька років працювала нічною прибиральницею в приватній клініці. А ще через десять хвилин — недавню згадку про жінку з таким самим ім’ям, яка мешкала в невеликому будинку на південній околиці міста.
Дарен уже збирався підвестися, коли задзвонив телефон.
Номер був прихований.
— Крос слухає.
Спочатку він почув лише важке дихання.
Потім жіночий голос прошепотів:
— Ви поліція?
— Так. Хто це?
— Мене звати Евелін. Я працювала в тому центрі. Я знаю, що ви шукаєте.
Дарен миттєво випростався.
— Місіс Шоу?
— Ви знаєте моє ім’я?
— Так. Я знайшов ваші старі документи. Нам потрібно поговорити. Ви зараз у безпеці?
На іншому кінці почувся якийсь шум.
Жінка схлипнула.
— Ні. Я не думаю, що я в безпеці.
— Де ви перебуваєте?
Вона назвала адресу, яку Дарен щойно знайшов у базі.
— Послухайте мене, — сказав він. — Зачиніть двері. Не виходьте надвір. Не відчиняйте нікому, навіть якщо вам скажуть, що це поліція. Я надішлю патруль.
— Ні! — Її голос раптово став різким. — Не надсилайте нікого з відділку.
Дарен завмер.
— Чому?
— Вони знають, де я. Хтось знає. Учора мені телефонували й питали про старі документи. А сьогодні біля будинку стояв чоловік. Я бачила його крізь вікно.
Дарен відчув, як усередині все напружилося.
— Ви впізнали його?
— Ні. Але він сказав сусідці, що шукає мене. І назвав моє старе прізвище. Те, яке я змінила багато років тому.
— Місіс Шоу, я хочу вам допомогти. Але мені потрібно знати, чи маєте ви докази того, що відбувалося в центрі.
Жінка замовкла.
Потім тихо сказала:
— У мене є список. І фотографія чоловіка, який приходив до директора. Я бачила, що вони робили з дітьми. Я мовчала, бо боялася. А тепер, здається, вони вирішили, що я більше не потрібна.
— Хто такий цей чоловік?
— Семюел Кейн.
Дарен повільно заплющив очі.
Ось воно.
Людина, яка могла розповісти, що відбувалося в дослідницькому центрі. Людина, яка бачила Кейна до того, як він зник. Людина, яка, можливо, знала, що означали цифри 17–04–09 і чому деякі діти просто зникали з реєстрів.
— Я приїду до вас, — сказав Дарен. — Залишайтеся всередині.
— Ні, детективе. Ви не розумієте. Якщо він дізнається, що я говорила з поліцією…
У слухавці пролунав глухий удар.
— Місіс Шоу?
Тиша.
— Евелін?
Жінка прошепотіла:

— Він біля дверей.
Потім зв’язок обірвався.
Дарен уже стояв, хапаючи куртку.
На екрані комп’ютера все ще висіло повідомлення Маркуса, надіслане вранці:
«Не виїжджай сам. Якщо з’явиться щось важливе — повідом мені».
Дарен дивився на нього лише секунду.
Потім узяв ключі.
— Вибач, босе, — пробурмотів він. — Але цього разу я не збираюся дозволити вбивці дістатися до свідка раніше за мене.
І вибіг із відділку.

Будинок Евелін Шоу стояв наприкінці тихої вулиці, де старі дерева затуляли вікна сусідніх осель. Дарен припаркувався за два квартали й решту шляху пройшов пішки.
Він знав, що мав викликати підкріплення.
Знав, що Маркус, дізнавшись про це, знову влаштує йому лекцію, після якої навіть найтерплячіша людина захотіла б змінити професію.
Але Дарен пам’ятав голос жінки.
Він біля дверей.
Він не міг чекати.
Підійшовши до будинку, Дарен помітив, що вхідні двері прочинені. На ґанку лежав перекинутий квітковий горщик, а біля порога виднівся слід брудного взуття.
Дарен дістав зброю.
— Місіс Шоу? Це детектив Крос. Ви мене чуєте?
Відповіді не було.
Він штовхнув двері плечем і ввійшов.
У передпокої пахло свіжою кавою та пилом. На підлозі валялася розбита фоторамка. На фотографії зображувалася молода Евелін у формі прибиральниці поруч із чоловіком у білому халаті.
Обличчя чоловіка було подряпане так сильно, що розгледіти його було неможливо.
Дарен обережно переступив через уламки скла.
— Поліція! Якщо ви тут, виходьте!
З глибини будинку долинув жіночий схлип.
Дарен рушив на звук.
У вітальні він побачив Евелін. Жінка сиділа біля дивана, притиснувши до грудей стару шкіряну сумку. Над нею стояв чоловік у темній куртці й чорній масці.
Той самий тип статури.
Той самий темний одяг.
Той самий нападник, який утік із готелю.
Дарен відчув, як у ньому спалахнула лють.
— Відійди від неї!
Чоловік повернув голову.
— Ти знову, — промовив він крізь маску.
— Я теж радий зустрічі. Знаєш, я починаю думати, що ти просто не вмієш розлучатися красиво.
Нападник відпустив жінку й рушив до нього.
— Ти мав залишитися в лікарні.
— А ти мав навчитися доводити справи до кінця.
— Ти не розумієш, у що втручаєшся.
— Цікаво. Це вже третя людина за останні дні, яка каже мені приблизно те саме. Може, у вас там клуб? Збираєтеся щоп’ятниці й обговорюєте, як залякати детектива?
— Відійди від справи, Кросе.
— Ні.
Відповідь пролунала без вагань.
Нападник кинувся вперед.
Дарен устиг відхилитися, і перший удар пройшов повз обличчя. Він схопив чоловіка за руку, розвернув і штовхнув у стіл. Дерев’яна стільниця тріснула, а лампа впала на підлогу.
Нападник ударив його плечем у груди.
Дарен відступив, відчуваючи, як стара рана на скроні відгукується болем. На мить перед очима потемніло, але він примусив себе зосередитися.
Не поспішати.
Не дати себе загнати в кут.
І не дозволити цьому чоловікові знову втекти.
— Ти впертий, — кинув нападник.
— Мені це часто кажуть.
— Тоді, можливо, час навчитися слухати.
Чоловік ударив його в обличчя. Дарен похитнувся, але цього разу не відступив. Він перехопив руку нападника, різко потягнув на себе й змусив його втратити рівновагу.
Вони впали на підлогу.
Нападник спробував вирватися, але Дарен притиснув його зап’ястя коліном. Той ударив його ліктем у бік, змусивши послабити хватку, і вихопив із кишені короткий ніж.
— Обережно! — закричала Евелін.
Дарен побачив лезо в останню мить.
Він відкинувся назад, але ніж усе ж ковзнув по його передпліччю.
Різкий біль обпалив руку.
Дарен вилаявся, схопив нападника за зап’ястя обома руками й ударив його рукою об підлогу. Ніж випав і ковзнув під диван.
— Ти починаєш мені набридати, — прохрипів Дарен.
— Ти не знаєш, хто я!
— А ти не знаєш, наскільки я сьогодні злий.
Нападник спробував підвестися. Дарен використав його рух, перевернув чоловіка на живіт і притиснув до підлоги.
Біль у руці посилювався, кров просочувалася крізь рукав, але Дарен не послаблював хватки.
Він дістав наручники й застебнув їх на зап’ястях нападника.
— Ось і все, — видихнув він. — Цього разу ти нікуди не підеш.
Чоловік засміявся.
Навіть лежачи обличчям до підлоги, він примудрявся звучати так, ніби контролював ситуацію.
— Ти думаєш, що переміг?
Дарен нахилився до нього.
— Ні. Я думаю, що нарешті матиму нагоду поставити тобі кілька запитань. А потім, якщо пощастить, ти почнеш відповідати.
Він підвівся, притискаючи долоню до пораненого передпліччя, і повернувся до Евелін.
— Ви поранені?
Жінка похитала головою, хоча її руки тремтіли.
— Ні. Він хотів забрати мою сумку. Там документи.
Дарен глянув на шкіряну сумку.