Зрадник серед своїх

Наступного ранку команда зібралася у відділку.
Нік приніс попередні результати перевірки архіву, Міла розкладала на столі фотографії з готелю, а Рік намагався переконати Маркуса, що кава з автомата не може бути настільки жахливою, як здається.
— Може, просто перестанеш її пити? — запитав Маркус.
— Я не можу. Це вже принцип.
— Ти добровільно п’єш погану каву через принцип?
— Саме так.
Дарен сидів за комп’ютером і робив вигляд, що повністю занурений у роботу.
Насправді він чекав.
Він уже запустив першу частину свого плану, але поки що не мав результатів. Ніхто не повинен був помітити, що він перевіряє журнали доступу. І найменше він хотів, щоб Маркус почав ставити запитання, на які Дарен поки не міг відповісти.
Саме тоді задзвонив телефон чергового.
— Відділок поліції, слухаю.
Черговий вислухав повідомлення, і його обличчя змінилося.
— Де саме? Так. Нічого не чіпайте. Відправляю патруль.
Він поклав слухавку й повернувся до команди.
— Знайдено тіло. Чоловік, приблизно сорока-п’яти років. Покинута будівля на півночі міста. Заявник — працівник комунальної служби, який прийшов перевірити приміщення після скарг на шум.
Маркус уже підвівся.
— Що відомо про обставини?
— Тіло лежить у кімнаті на другому поверсі. На правій руці є дивний знак. Заявник описав його як перетин — дві лінії, що утворюють хрест, але одна з них ніби роздвоюється на кінці.
Міла перестала переглядати фотографії.
— Знак нанесений на шкіру чи це татуювання?
— Заявник не знає. Він не наближався.
Маркус глянув на Ніка.
— Забирай обладнання. Міло, їдеш із нами. Ріку, ти зі мною. Дарене…
— Я залишаюся в межах наказу, — відразу сказав Дарен. — Можу працювати з матеріалами дистанційно.
Маркус на мить затримав на ньому погляд.
— Добре. Перевір усі згадки про подібні символи в архіві. Нічого не надсилай за межі нашої захищеної системи, доки ми не з’ясуємо, хто має до неї доступ.
Дарен кивнув.
Це була саме та робота, яка йому зараз була потрібна.
Маркус із Ріком, Ніком і Мілою вирушили на місце злочину.
У покинутій будівлі їх зустрів патрульний, який чекав біля входу.
— Тіло на другому поверсі. Ми перекрили сходи й нікого не впускали.
Маркус надягнув рукавички.
— Хто першим знайшов загиблого?
— Чоловік, який повідомив про злочин. Він зараз у патрульній машині.
— Добре. Опитаємо його пізніше.
Вони піднялися сходами.
Кімната була майже порожня. На підлозі лежав чоловік у темному одязі, руки складені вздовж тіла. Жодних очевидних ознак боротьби не було. Біля стіни стояв перевернутий стілець, а на підвіконні лежала біла троянда.
Міла присіла біля тіла.
— Смерть настала нещодавно. Точніше скажу після огляду. Видимих ран майже немає.
Вона обережно перевернула праву руку загиблого.
На шкірі, трохи нижче зап’ястка, темнів знак.
Дві лінії перетиналися під гострим кутом. Одна з них роздвоювалася, утворюючи щось схоже на розірвану петлю.
Рік нахилився ближче.
— Це не схоже на випадковий поріз.
— Ні, — погодилася Міла. — Знак нанесений навмисно. Але поки що не скажу, чи це фарба, чи хімічний слід, чи пошкодження шкіри.
Маркус розглядав символ.
Він не був схожий на бант.
Але чомусь нагадував йому схему, яку він бачив у старих документах дослідницького центру.
— Ніку, сфотографуй його з усіх боків. Потім перевіримо, чи є такий знак в архіві.
Нік зробив кілька знімків.
Раптом Маркус помітив на підлозі біля руки загиблого невелику картку. Вона була перевернута, і на звороті виднівся лише один рядок, написаний чорним чорнилом.
Він обережно перевернув її пінцетом.
На картці було надруковано:
«ПРОЄКТ 17. СВІДОК № 04».
Рік повільно випростався.
— Сімнадцять, — сказав він. — Знову ці цифри.
Міла подивилася на символ на руці загиблого.
— А що означає нуль чотири?
Маркус не відповів.
Він згадав архівну папку, дату 17 квітня 2009 року й вирізане ім’я дитини, чий статус так і не був підтверджений.
Потім згадав записку в каблучці.
ВІН ЖИВИЙ.
Маркус подивився на тіло.
— Ніку, встанови його особу якомога швидше. Перевір усіх колишніх співробітників центру, свідків і пацієнтів, пов’язаних із проєктом сімнадцять.
— Зрозумів.
— Міло, повний розтин. Мене цікавить усе, що може пояснити цей знак.

— Отримаєш.
Рік підійшов до Маркуса.
— Думаєш, це пов’язано з Кейном?
Маркус поглянув на картку ще раз.
— Думаю, хтось хоче, щоб ми так думали.
— А якщо це справді він?
Маркус повільно стиснув щелепи.
— Тоді він щойно залишив нам ще одну частину своєї історії.
Він дістав телефон і збирався зателефонувати Дарену, але зупинився.
Якщо в їхньому відділку справді був зрадник, кожен дзвінок міг стати витоком.
Маркус прибрав телефон.
— Повертаємося. У нас багато роботи.
У відділку Дарен отримав фотографії нового символу через захищений канал.
Він збільшив зображення й завмер.
Знак був йому знайомий.
Не тому, що він бачив його на місці злочину.
А тому, що кілька годин тому, переглядаючи архівні документи, знайшов той самий символ у старому журналі переміщень пацієнтів.
Поруч стояла позначка:
«Свідок № 04. Переведений. Подальше місцеперебування невідоме».
Дарен повільно відкинувся на спинку крісла.
Якщо загиблий був тим самим свідком, це означало, що хтось знайшов людину, яка сімнадцять років тому могла знати правду про дослідницький центр.
І вбив її.
Але була ще одна деталь.
У журналі стояло ім’я відповідального за переведення.
Дарен збільшив документ, щоб переконатися, що не помилився.
Ім’я було знайоме кожному в їхньому відділку.
Він перечитав його ще раз.
Потім утретє.
— Ні, — прошепотів Дарен.
Він не хотів вірити.
Не хотів навіть допускати таку можливість.
Але якщо запис був справжнім, то людина, яка могла бути причетна до витоку інформації, мала зв’язок із проєктом сімнадцять ще задовго до того, як Маркус почав розслідувати ці вбивства.
Дарен зберіг документ у захищеній папці.
Він не збирався звинувачувати нікого без доказів.
Та тепер його план набув нового сенсу.
Він мав знайти зрадника.
І мав зробити це раніше, ніж наступний свідок опиниться на столі Міли.
На екрані комп’ютера з’явилося нове сповіщення.
Невідомий користувач намагався отримати доступ до папки, яку Дарен щойно створив.
Він не встиг відкрити журнал запитів, як доступ припинився.
Хтось помітив його дії.
Дарен повільно підвівся й подивився на порожній кабінет Маркуса.
— Тепер ми граємо відкрито, — прошепотів він.
А за кілька кварталів від відділку чоловік у темному пальті прочитав повідомлення на своєму телефоні.
«Крос знайшов запис».
Чоловік підняв очі.
— Тоді час прибрати свідка, — сказав він.
І вперше за весь час його голос прозвучав не як наказ.
А як вирок.