Зрадник серед своїх

Поки Маркус і Рік досліджували старий архів, Дарен працював у відділку.
Він перевіряв цифрові записи, зіставляв прізвища колишніх працівників центру та шукав зв’язки між закритими справами. Його голова все ще боліла, але він не хотів знову повертатися до лікарні.
Близько полудня біля його столу зупинилася Сара.
— Можемо поговорити?
Дарен не підвів очей від монітора.
— Якщо ти прийшла сказати, що Маркус знову забув пообідати, я вже знаю.
— Не про Маркуса.
Він нарешті подивився на неї.
Сара виглядала втомленою. Під очима залягли тіні, а в руках вона стискала теку, хоча, схоже, навіть не пам’ятала, що тримає її.
— Добре, — сказав Дарен. — Що сталося?
— Я хочу дещо прояснити. Після нашої останньої розмови з Маркусом він поводиться так, ніби між нами нічого не було.
— Можливо, тому, що він попросив тебе більше не повертатися до цієї теми.
Сара напружилася.
— Я не прошу тебе втручатися в наші стосунки.
— У вас немає стосунків.
Її обличчя змінилося.
Дарен зрозумів, що сказав надто різко, але відступати не став.
— Вибач. Це прозвучало грубо. Але ти маєш зрозуміти: Маркус був із тобою відвертий. Він не хоче, щоб ти чекала. І якщо ти продовжуватимеш шукати в кожному його жесті прихований сенс, ти тільки зробиш собі боляче.
— Ти говориш так, ніби знаєш його краще за всіх.
Дарен на мить замовк.
— Я знаю, через що він пройшов. І знаю, що він не використовуватиме твої почуття, щоб заповнити порожнечу.
— Я не думаю, що він мене використовує.
— Тоді чого ти від нього хочеш?
Сара поставила теку на край столу.
— Я хочу, щоб він перестав поводитися так, ніби близькість — це злочин. Ніби будь-яка людина, яка наближається до нього, рано чи пізно стане ще однією могилою в його житті.
Дарен відвів погляд.
Ці слова зачепили його сильніше, ніж він хотів показати.
— Він має право вирішувати, кого підпускати до себе.
— А ти? — раптом запитала Сара.
Дарен насупився.
— Що я?
— Ти теж постійно ризикуєш собою. Ти лізеш у небезпеку, ігноруєш накази, повертаєшся на роботу раніше, ніж потрібно. Ти думаєш, Маркус не боїться втратити тебе?
Дарен відчув, як напружилися плечі.
— Це не має стосунку до нашої розмови.
— Має. Ти захищаєш його так, ніби він не здатен сам вирішувати, чого хоче. А він захищає тебе так, ніби ти ось-ось зникнеш.
— Досить.
Сара не відступила.
— Я психолог, Дарене. Я бачу, як ви дивитеся одне на одного. Ви обоє боїтеся назвати речі своїми іменами.
Дарен повільно підвівся.
— Ти психолог у справі, Сара. Це не дає тобі права аналізувати мене в коридорі й робити висновки про мої стосунки з начальником.
— Я не намагаюся тебе образити.
— Тоді не роби цього.
Сара зблідла.
— Я просто хотіла зрозуміти, чому він дозволяє тобі наближатися до нього, а мене відштовхує.
Дарен подивився на неї довго й холодно.
— Тому що я не вимагаю від нього почуттів. І не намагаюся змусити його змінитися. Я просто працюю з ним.
— Ти впевнений, що це все?
Дарен стиснув щелепи.
— Не став мені таких запитань.
— Чому? Тому що відповідь тобі не сподобається?
— Тому що це не твоя справа.
Сара відступила на крок.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного, і вперше між ними не було професійної ввічливості.
— Знаєш, — тихо сказала вона, — я починаю розуміти, чому Маркус так боїться втратити людей. Він оточує себе тими, хто готовий стати між ним і кулею, але майже ніколи не питає, чи хочуть вони цього.
Дарен не відповів.
Сара забрала теку.
— Я більше не говоритиму з тобою про його почуття. Але не думай, що твоя відданість робить тебе невразливим.
Вона пішла.
Дарен повільно сів.
Йому не сподобалася ця розмова.
Не тому, що Сара помилялася в усьому.
А тому, що деякі її слова влучили надто близько до правди.
Він глянув на монітор, де досі світився список колишніх співробітників дослідницького центру.
Потім на двері кабінету Маркуса.
І згадав повідомлення, яке побачив на телефоні нападника:
«Не дозволяй Вейлу дізнатися, хто він».
Якщо хтось у відділку передавав інформацію Кейну, то ця людина могла знати не лише про розслідування.
Вона могла знати про Маркуса все.
І про Дарена теж.

Дарен не відразу помітив, що за ним спостерігають.
Він працював із цифровими копіями архіву, коли на екрані з’явилося сповіщення про доступ до закритої папки. Хтось щойно відкрив матеріали справи, до яких мали доступ лише кілька людей із команди.
Дарен перевірив журнал.
Доступ здійснили з внутрішнього термінала відділку.
Не з його комп’ютера.
Не з комп’ютера Маркуса.
І не з робочої станції Ніка.
Він перевірив час входу. Потім — список дозволених користувачів.
Усі вони були співробітниками відділку.
Дарен повільно відкинувся на спинку крісла.
— Ось ти де…
Він не знав, хто саме це зробив. Але тепер у нього був доказ, що хтось ізсередини переглядав матеріали, які ще не мали бути доступними широкому колу співробітників.
Він почав перевіряти інші журнали доступу.
Спочатку — матеріали справи Ітана Роу.
Потім — звіти про викрадення Дарена.
Потім — старі документи про вбивство родини Маркуса.
У кожному випадку перед важливими подіями хтось переглядав дані, які могли допомогти злочинцям передбачити дії поліції.
І найгірше було те, що деякі доступи відбувалися за кілька хвилин до того, як інформація ставала відома команді.
Дарен відчув, як холоне шкіра на потилиці.
Це не було випадковістю.
Хтось попереджав Кейна.
Хтось знав, куди вони поїдуть, кого збираються допитати й які докази знайшли.
Дарен зробив копії журналів доступу й зберіг їх у захищеній папці. Він не надсилав їх Маркусу. Не телефонував Ріку. Навіть не звернувся до Ніка.
Він вирішив спочатку з’ясувати, хто саме мав можливість передавати інформацію.
І для цього йому потрібно було, щоб зрадник не запідозрив, що його викрили.
Дарен відкрив чистий документ і почав складати список людей, які мали доступ до потрібних матеріалів.
Його план був простим.
Він створить кілька контрольованих версій інформації про наступні дії команди. Кожна версія міститиме окрему, нешкідливу деталь. Якщо одна з них з’явиться в руках Кейна або його посередників, це допоможе звузити коло підозрюваних.
Він не збирався підставляти колегу без доказів.
І не збирався ризикувати чиїмось життям заради експерименту.
Усі контрольні дані стосуватимуться лише часу внутрішніх перевірок, умовних адрес для службового узгодження та неоперативних деталей. Реальні маршрути, імена свідків і місця майбутніх виїздів залишатимуться недоступними.
Це було ризиковано.
Але не настільки, як дозволити зраднику й далі працювати поруч із ними.
Дарен зупинився й подивився на список.
У ньому було кілька імен.
Одне з них змусило його нахмуритися.
Він знав цю людину давно.
Довіряв їй.
І не хотів вірити, що саме вона могла бути причетною.
— Не поспішай, Кросе, — прошепотів він сам до себе. — Підозра — ще не доказ.
Він закрив файл і подивився на годинник.
Маркус і Рік мали скоро повернутися.
Дарен вирішив, що не може розповісти їм про знахідку у відділку. Принаймні, поки не зрозуміє, кому можна довіряти.
Навіть Маркусу.
Особливо Маркусу.
Бо якщо зрадник справді мав доступ до їхніх матеріалів, він міг побачити будь-яке повідомлення, будь-який дзвінок і будь-який план, який команда обговорювала офіційно.
Дарен не хотів, щоб Маркус став мішенню через його необережність.
Тому він вирішив діяти сам — але цього разу не вирушати на місце злочину й не кидатися в бійку.
Він збирався перемогти зрадника його ж зброєю.
І сподівався, що встигне раніше, ніж той зрозуміє, що його викривають.