Зрадник серед своїх

Розділ 23.

1. Повернення до гри
Дарен Крос ненавидів лікарні майже так само сильно, як ненавидів накази Маркуса Вейла.
На жаль, останніми днями обидві речі стали невіддільними одна від одної.
— Ще раз, — сказав лікар, переглядаючи результати обстеження. — Якщо з’явиться запаморочення, нудота або посилиться головний біль, негайно припиняєте роботу й повертаєтеся сюди.
— А якщо в мене з’явиться непереборне бажання вбити свого начальника?
Лікар навіть не підняв очей.
— Тоді спершу поговоріть із психологом.
— У нас у відділку є психолог. Але, боюся, їй самій потрібен психолог після спілкування з моїм начальником.
— Детективе Кросе.
— Усе, мовчу.
Лікар підписав довідку й простягнув її Даренові.
— До роботи можете повернутися. Але без фізичних навантажень і без самостійних виїздів на місця злочинів, доки не завершиться відновлення.
Дарен узяв документ.
— Ви щойно описали приблизно дев’яносто відсотків моєї роботи.
— Тоді у вас буде чудова нагода навчитися решти десяти.
За двадцять хвилин Дарен уже сидів у таксі, прямуючи до відділку.
Він не збирався повідомляти Маркусу про повернення заздалегідь. Не тому, що хотів знову порушити наказ, — принаймні, саме так він пояснював це собі. Просто йому хотілося бодай раз зайти до відділку без попередньої лекції про власну безпеку.
Щойно він переступив поріг, Рік підняв голову від документів.
— Ні.
Дарен зупинився.
— Я ще нічого не сказав.
— Ти зайшов із тією самою усмішкою, з якою зазвичай починаєш проблеми. Тому ні.
— Я повернувся до роботи.
Рік повільно відклав ручку.
— Маркус знає?
— Тепер знаєш ти.
— Дарене…
— Є довідка. Лікар дозволив працювати. Жодних виїздів наодинці, жодних бійок, жодних героїчних стрибків із вікон. Я навіть готовий певний час не сперечатися з начальством.
Рік подивився на нього з недовірою.
— Остання частина звучить найменш правдоподібно.
— Я теж не хочу обіцяти неможливого.
З кабінету вийшов Нік і, побачивши Дарена, широко всміхнувся.
— О, наш пацієнт повернувся! Як голова?
— На місці.
— А мозок?
— Досі розумніший за твій.
— Значить, усе справді гаразд.
Міла визирнула з лабораторії, тримаючи в руках теку.
— Кросе, якщо ти знову розіб’єш собі голову, попередь заздалегідь. Мені треба планувати робочий графік.
— Я теж радий тебе бачити, Міло.
— Не плутай професійну зацікавленість із радістю.
Дарен зняв куртку й попрямував до свого столу.
На його місці лежала нова тека, а поверх неї — записка, написана знайомим різким почерком.
«До мого кабінету. Негайно. — М.»
Дарен зітхнув.
— Ось тепер я точно вдома.

Маркус стояв біля вікна, коли Дарен зайшов до кабінету.
— Ти мав повідомити мені, що лікар дозволив повернутися.
— Доброго ранку й тобі.
— Дарене.
— Так, мав. Вибач. Наступного разу повідомлю.
Маркус обернувся. Його погляд одразу зупинився на пов’язці біля Даренової скроні.
— Голова болить?
— Трохи.
— Запаморочення?
— Ні.
— Нудота?
— Маркусе, я не на допиті.
— А я не жартую.
Дарен видихнув.
— Ні. Ні запаморочення, ні нудоти. Лікар дозволив працювати, але заборонив фізичні навантаження. Я не виїжджатиму сам. Можеш видихнути.
Маркус ще кілька секунд дивився на нього, ніби намагався знайти бодай одну ознаку брехні.
Нарешті він кивнув.
— Добре. Працюватимеш із матеріалами справи. Якщо стан погіршиться, одразу скажеш.
— Зрозумів.
— І ще одне.
— Зараз буде найцікавіше.
— Якщо ти знову вирішиш, що накази стосуються всіх, крім тебе, я особисто переведу тебе на обробку архівів.
Дарен скривився.
— Ти жорстокий.
— Я ще навіть не починав.
Маркус узяв зі столу теку.
— Ми з Ріком перевіримо адресу, пов’язану з архівом Белла. За старими документами, там міг залишитися резервний реєстр колишніх працівників дослідницького центру.
— Ви їдете самі?
— Так.
— А я…
— Ти залишаєшся тут.
— Я хотів сказати, що можу перевірити цифрові копії.
— Саме це ти й робитимеш.
Дарен підняв руки.
— Добре. Жодних підвалів, жодних таємничих незнайомців, жодних розбитих телефонів.
— Чудово.
— Хоча з телефоном це була не моя провина.
— Дарене.
— Уже мовчу.
Маркус попрямував до дверей, але на мить зупинився.
— Радий, що ти повернувся.
Слова прозвучали тихо й майже буденно.
Дарен не одразу знайшов, що відповісти.
— Я теж, — сказав він нарешті.
Маркус кивнув і вийшов.
Дарен залишився сам у кабінеті, дивлячись на зачинені двері.
Він знав, що начальник досі сердиться.
Знав і те, що за гнівом ховалося дещо інше.
І саме тому Дарен вирішив: цього разу він не дозволить Маркусу дізнатися про свій план раніше, ніж буде готовий.
Навіть якщо це означатиме ще одну сварку.
2. Адреса, якої не існувало
Маркус і Рік виїхали о десятій ранку.
Адреса вела до старої адміністративної будівлі на околиці міста. Колись там розташовувався архів муніципальної служби у справах дітей, а після реорганізації установи частину документів передали приватній юридичній фірмі, яка мала зв’язки з Адріаном Беллом.
Саме там, за словами колишнього працівника, могли зберігатися резервні копії реєстрів закритого дослідницького центру.
— Мені не подобається ця адреса, — сказав Рік, повертаючи на вузьку вулицю.
— Ти ще навіть будівлі не бачив.
— Я бачив фотографії. На них вона виглядає так, ніби всередині живе щось, що їсть людей і виставляє рахунок за прибирання.
— Ти дивився надто багато фільмів жахів.
— А ти надто мало спиш. Ми всі маємо свої проблеми.
Будівля виявилася триповерховою спорудою з облупленим фасадом і забитими фанерою вікнами на першому поверсі. Над входом іще виднілися сліди від старої вивіски.
Маркус вийшов із машини.
— Перевіримо документи, оглянемо приміщення й повернемося.
— Ти це кажеш так, ніби ми збираємося купити молоко.
— Я намагаюся не створювати драму.
— Ти працюєш із Дареном. Драма сама знаходить тебе.
Вони підійшли до дверей. Замок був старий, але не зламаний. Рік постукав, хоча навряд чи очікував відповіді.
Ніхто не відчинив.
Маркус перевірив ручку.
Двері відчинилися.
— Звісно, — пробурмотів Рік. — Бо замкнені двері були б надто простим рішенням.
Усередині пахло пилом і вогкістю. На підлозі лежали розірвані коробки, біля стіни стояли порожні металеві стелажі. Проте в глибині приміщення Маркус помітив щось дивне: один стелаж був відсунутий, а за ним виднівся прямокутний контур на стіні.
Вони підійшли ближче.
За стелажем ховалися дверцята невеликої вбудованої шафи. Усередині лежали кілька папок, загорнутих у пластикові пакети.
Рік присвиснув.
— Хтось дуже не хотів, щоб їх знайшли.
Маркус обережно дістав першу папку.
На обкладинці було написано:
«ПРОЄКТ 17. АРХІВНИЙ РЕЄСТР. 2009 РІК».
Маркус відчув, як його погляд зупинився на цифрах.
17–04–09.
Ті самі цифри, які Дарен помітив на уламку чорного пластику.
— Ріку, сфотографуй усе. Нічого не переставляй.
— Уже.