Той, хто залишився в тіні

У відділку Нік уже чекав на них із рукавичками та обладнанням для первинного огляду телефона.
— Де Дарен? — запитав він.
— У лікарні, — відповів Маркус. — Струс мозку поки не підтвердили, але є підозра. Нехай лікарі перевірять усе належним чином.
— А ти?
— А що я?
— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся когось убити.
— Я розглядаю варіанти.
— Чудово. Тоді почнемо з телефона.
Нік під’єднав пристрій до ізольованого обладнання, не намагаючись одразу розблокувати його. Вони мали зберегти дані й уникнути будь-яких дій, що могли б знищити інформацію.
Маркус стояв поруч, схрестивши руки.
— Можна відновити повідомлення? — запитав він.
— Якщо вони не зашифровані й не видалені, спробуємо. Але найважливіше зараз — встановити власника. Номер, SIM-картка, серійний номер, можливі контакти. Якщо телефон використовувався лише для одноразових повідомлень, буде складніше.
— Починай.
Рік приніс фотографію, яку Дарен устиг зробити перед тим, як знепритомнів.
Нік прочитав текст.
— «Він уже там. Забери все, що залишилося. І не дозволяй Вейлу дізнатися, хто він».
Він підняв очі.
— Тут три важливі моменти. По-перше, відправник знав, що хтось перебуває в готелі. По-друге, він очікував, що там залишиться щось, що треба забрати. По-третє, він знає тебе особисто або принаймні знає, наскільки важливим ти є для цієї справи.
— Можливо, він знає про вбивство моєї сім’ї, — сказав Маркус.
— Або знає, що ти пов’язаний із дослідницьким центром через справу Ітана, — додав Рік.
— Я ніколи не працював у тому центрі.
— Але ти розслідуєш справу, яка веде до людей, що там працювали. Для них цього може бути достатньо.
Нік збільшив фотографію фрагмента пластику, знайденого Дареном.
— Я хочу порівняти цей символ із матеріалами з попередніх справ. Якщо він справді пов’язаний із автомобілем, який стояв біля твого будинку, у нас буде підстава об’єднати епізоди. Але поки це лише схожість.
Маркус кивнув.
— А щодо тіла?
— Я зв’язався з лабораторією. Вони перевірять стоматологічні записи й ДНК. Якщо офіційна смерть Белла була підроблена, нам потрібно зрозуміти, хто саме лежав у тому номері.
Рік сперся на край столу.
— І чому в його каблучці залишили записку про те, що хтось живий.
Маркус подивився на фотографію напису.
ВІН ЖИВИЙ.
— Можливо, записка не про загиблого, — сказав він.
— А про кого? — запитав Нік.
— Про людину, яку ми вважаємо мертвою. Або про людину, яка офіційно мертва, але насправді продовжує діяти.
Рік насупився.
— Адріан Белл?
— Можливо. Але ми не знаємо, чи загиблий — це Белл. І не знаємо, чи Белл справді помер три місяці тому.
— А Кейн? — тихо запитав Нік.
Маркус не відповів одразу.
Семюел Кейн зник так ретельно, ніби його ніколи не існувало. Старі адреси були порожніми. Банківські рахунки закритими. Свідки або померли, або заперечували, що знали його. Документи знищувалися, а люди, які могли щось розповісти, раптово замовкали.
І тепер хтось надсилав повідомлення, в якому вимагав не дозволити Маркусу дізнатися, хто живий.
— Ми перевіримо всіх, — сказав він нарешті. — Кейна, Белла, колишніх співробітників центру, пацієнтів, яких оголосили померлими або перевели під іншими іменами. Якщо існує людина, яку хтось приховав від системи, ми її знайдемо.
— А нападник? — запитав Рік.
Маркус подивився на телефон.
— Він повернеться.
— Ти впевнений?
— Він знає, що Дарен забрав телефон. Знає, що ми знайдемо повідомлення. Якщо на пристрої є щось, що може його видати, він спробує це знищити.
Нік похитав головою.
— Або він просто викине цей телефон і втече.
— Тоді він уже зробив це, — відповів Маркус. — Але він залишив Дарена живим. І не забрав телефон, хоча міг спробувати.
Рік повільно кивнув.
— Ти думаєш, він хотів, щоб Дарен знайшов його?
— Не знаю. Але якщо так, то він отримав саме те, чого хотів: тепер ми дивимося на цю справу його очима.
Маркус нахилився над столом.
— І це означає, що наступного разу ми не будемо чекати, поки він зробить хід.

У лікарні Даренові наклали шви на розсічену скроню, провели обстеження й залишили під наглядом через можливий струс мозку.
Він ненавидів лікарняні палати.
Ненавидів запах антисептика.
Ненавидів те, що не міг просто встати й повернутися до роботи.
А найбільше ненавидів думку, що Маркус мав рацію.
Його самовпевненість ледь не коштувала йому життя.
Він сидів на ліжку, коли двері відчинилися.
Маркус зайшов із двома паперовими стаканчиками кави.
— Якщо ти приніс мені каву, щоб оголосити про звільнення, то я хотів би спершу допити її.
Маркус поставив один стаканчик на тумбочку.
— Тебе не звільняють.
— Оце вже приємно.
— Але ти відсторонений від виїздів до висновку лікаря.
Дарен зітхнув.
— Звичайно.
— І не сперечайся.
— Я навіть не починав.
— Ти вже готуєшся.
Дарен узяв каву, але не зробив ковтка.
— Ти злий?
Маркус сів на стілець біля ліжка.
— Так.
— Дуже?
— Неймовірно.
— Це мине?
Маркус довго дивився на нього.
— Не знаю.
Дарен опустив очі.
— Я справді думав, що зможу впоратися. Там були свіжі сліди, а потім я почув шум. Я не міг просто піти.
— Міг викликати підмогу.
— Міг.
— Міг повідомити мене.
— Міг.
— Міг хоча б подумати, що людина, яка знає твоє ім’я й чекає на тебе в темній будівлі, може бути небезпечною.
— Тут я вже не можу заперечити.
Маркус провів рукою по волоссю.
— Я не хочу, щоб ти перестав ризикувати взагалі. Це наша робота. Я хочу, щоб ти розумів різницю між ризиком, який ми приймаємо свідомо, і дурістю, яку ти називаєш інстинктом.
Дарен підняв на нього очі.
— Я зрозумів.
— Справді?
— Так. І я більше не поїду сам.
Маркус не відвів погляду.
— Обіцяєш?
Дарен на мить замовк.
Він міг пожартувати. Міг сказати, що не дає обіцянок людям, які кричать голосніше за сирену.
Але цього разу він побачив за Маркусовою суворістю те, що той так відчайдушно намагався приховати.
— Обіцяю, — сказав Дарен.
Маркус кивнув.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Дарен обережно поставив стаканчик на тумбочку.
— Ти говорив із Софією?
Маркус насупився.
— Із Сарою. Так.
— І як?
— Я пояснив їй, що не маю до неї тих почуттів, на які вона сподівається.
— Вона хотіла чекати?
Маркус здивовано подивився на нього.
— Звідки ти…
— Я не сліпий. Вона дивиться на тебе так, ніби ти єдина людина в кімнаті, навіть коли в кімнаті є труп, троє поліцейських і Міла, яка голосно жує сендвіч.
— Це дивовижно точне спостереження.
— Я талановитий.
— Ти нестерпний.
— Це теж талант.
Маркус ледь помітно усміхнувся, але швидко посерйознішав.
— Вона сказала, що готова чекати. Я відповів, що не хочу, щоб вона чекала на мене.
Дарен обережно розглядав його обличчя.
— І ти впевнений у цьому?
— Так.
— Тоді правильно зробив.
Маркус не очікував такої відповіді.
— Ти не збираєшся пожартувати?
— Я можу, якщо тобі стане легше. Наприклад, сказати, що ти відмовив жінці, яка готова чекати на тебе роками, але досі не можеш змусити мене виконувати накази.
— Не треба.
— Як скажеш.
Дарен усміхнувся, але потім його обличчя знову стало серйозним.
— Маркусе, щодо нападника…
— Ні.
— Ти навіть не знаєш, що я хочу сказати.
— Ти хочеш запропонувати мені повернутися до готелю й перевірити ще одну зачіпку.
— Я хотів сказати, що він знав моє ім’я.
— Це ми вже обговорили.
— Але він також знав, що я працюю з тобою. Він сказав, що я не мав повертатися. Не «не мав приходити». Не «не мав тут бути». Він сказав саме «повертатися».
Маркус завмер.
Дарен продовжив:
— Це може означати, що він знав про моє перше відвідування будівлі. Або знав, що хтось із нас уже був там раніше. Можливо, він стежив за місцем після першого огляду. А можливо, стежив за нами.
— Ти сказав це Ніку?
— Ще ні.
Маркус підвівся.
— Я передам йому.
— Маркусе?
Він зупинився біля дверей.
— Дякую, що приїхав.
Маркус не одразу відповів.
Потім повернувся й подивився на нього.
— Наступного разу просто зателефонуй мені, перш ніж вирішиш стати героєм.
— Наступного разу я зателефоную.
— Добре.
Маркус вийшов, залишивши двері прочиненими.
Дарен відкинувся на подушку й заплющив очі.
Він хотів вірити, що цього разу все закінчиться простіше.
Але на тумбочці лежав пакет із його особистими речами.