Той, хто залишився в тіні

Він спробував зробити крок до виходу, але коридор раптом хитнувся. Світло ліхтаря розпливлося перед очима.
Дарен притиснув долоню до скроні.
Він знав, що мав викликати підмогу.
Знав, що Маркус розірве його на шматки, коли дізнається.
Але перш ніж телефон випав із його руки, Дарен устиг набрати номер відділку.
— Поліція, слухаю вас, — відповів черговий.
— Старий готель на Вест-стріт, — видихнув Дарен. — Потрібна бригада. І повідомте Вейлу…
Він не договорив.
Коліна підкосилися, і він сповз уздовж стіни на підлогу.
Телефон залишився біля його руки.
А кров повільно стікала з розсіченої скроні.

У відділку саме обговорювали результати первинної перевірки каблучки, коли черговий підняв голову від монітора.
— Маємо виклик із Вест-стріт. Старий готель, де знайшли тіло.
Маркус одразу повернувся.
— Що сталося?
— Чоловік, який гуляв із собакою, почув шум усередині будівлі. Спочатку подумав, що там безхатьки, але потім почув удар і крик. Викликав патруль.
— Коли саме?
— Кілька хвилин тому.
Маркус уже діставав куртку.
— Ріку, зі мною. Ніку, зв’яжися з патрульними. Нехай нічого не чіпають до нашого приїзду. Міло, залишайся на зв’язку.
— А я? — запитав Даренів порожній стілець.
Маркус завмер.
— Він де?
Рік повільно озирнувся на робоче місце Дарена. Куртки не було. Телефону на столі теж.
— Маркусе…
— Тільки не кажи мені, що він знову…
— Я нічого не кажу.
— Ріку.
— Добре. Він знову кудись поїхав, а ти зараз почнеш лаятися, ще навіть не знаючи, чи справді це він.
Маркус дістав телефон і набрав Дарена.
Без відповіді.
Він спробував ще раз.
Тиша.
Щось холодне стисло йому груди.
— Їдемо, — коротко наказав він.
Першим на місце прибув патруль.
Поліцейські знайшли Дарена в коридорі біля службових приміщень. Він сидів, притулившись спиною до стіни, із заплющеними очима. На скроні темніла кров, дихання було нерівним.
— Детективе Кросе? — один із поліцейських опустився поруч. — Ви мене чуєте?
Дарен розплющив очі.
— Якщо це Маркус, скажіть, що мене тут немає.
Поліцейський обмінявся поглядом із напарником.
— Хто такий Маркус?
— Людина, яка зараз змусить мене пошкодувати, що я взагалі навчився ходити.
— Вам потрібна швидка.
— Мені потрібен лід. І, можливо, нова голова.
— Не рухайтеся.
— Я й не планував марафон.
Поліцейський перевірив його зіниці, а потім обережно оглянув рану.
— Ви билися з кимось?
Дарен кивнув.
— Чоловік у масці. Високий, темний одяг. Знає моє ім’я.
— Він ще тут?
— Ні. Утік.
— Ви бачили його обличчя?
Дарен заплющив очі, намагаючись пригадати.
— Ні. Але він знав, що я прийду. Або знав, що я можу прийти.
— Чому ви тут самі?
Дарен знову розплющив очі.
— Це запитання краще не ставити в присутності мого начальника.
— А хто ваш начальник?
— Ось побачите.
За кілька хвилин до будівлі під’їхала машина Маркуса.
Він навіть не зачинив дверцята належним чином, коли побачив Дарена на підлозі.
Усе навколо ніби втратило звук.
Кров на обличчі Дарена.
Бліда шкіра.
Заплющені на мить очі.
Маркус уже бачив його таким. Після викрадення. Після тих жахливих годин, коли не знав, чи встигне знайти його живим.
Він відчув, як у ньому піднімається паніка, але загнав її глибоко всередину.
— Дарене!
Той розплющив очі.
— О, ні. Він таки знайшов мене.
Маркус опустився перед ним навколішки.
— Ти мене чуєш? Дивись на мене.
— Я дивлюся.
— Ти знаєш, де перебуваєш?
— У місці, куди мені категорично заборонили приходити.
— Не жартуй!
Голос Маркуса різко пролунав у коридорі.
Дарен перестав усміхатися.
— Я в порядку.
— Ти сидиш на підлозі в крові!
— Я помітив.
— Ти знову поїхав сюди сам? Після всього, що сталося? Після того, як я прямо сказав тобі не робити цього?
Дарен відвів погляд.
— Так.
Маркус повільно вдихнув.
— Ти взагалі розумієш, що могло статися?
— Розумію.
— Ні. Не розумієш! Якби він ударив тебе сильніше? Якби ти втратив свідомість і він вирішив не залишати свідків? Якби я знову приїхав сюди й знайшов…
Він урвався.
Дарен подивився на нього.
Маркус не закінчив речення, але обом було зрозуміло, що мало прозвучати.
Знайшов тіло.
Маркус різко відвернувся й провів долонею по обличчю.
— Чорт забирай, Дарене…
— Маркусе…
— Не треба.
— Послухай мене.
— Ні! Тепер слухатимеш ти. Ти більше не виїжджатимеш сам. Не ходитимеш на місце злочину без групи. Не вирішуватимеш, що твоє життя — це прийнятна ціна за одну зачіпку!
— Я не вважаю своє життя прийнятною ціною!
— Тоді чому ти поводишся так, ніби воно нічого не варте?!
Дарен замовк.
Цього разу він не мав саркастичної відповіді.
Маркус подивився на нього, і гнів у його очах на мить поступився чомусь значно болючішому.
Страху.
— Я не можу пережити це ще раз, — тихо сказав він.
Дарен почув.
І, можливо, саме тому його власний голос став м’якшим.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш.
— Маркусе…

— Я щодня намагаюся переконати себе, що можу дозволити тобі працювати зі мною, що можу довіряти тобі й не перевіряти кожні п’ять хвилин, чи ти ще дихаєш. А потім ти зникаєш, не відповідаєш на телефон і змушуєш мене думати про найгірше.
Він замовк, зрозумівши, що сказав більше, ніж збирався.
Рік, який стояв неподалік, обережно відступив убік, вдаючи, що дуже зайнятий розмовою з патрульним.
Дарен дивився на Маркуса довго й уважно.
— Я не хотів тебе лякати.
— Але налякав.
— Вибач.
Маркус заплющив очі на секунду.
Вибачення не розв’язувало проблеми. Не повертало йому спокою. Не стирало крові з Даренової скроні.
Але воно було щирим.
І Маркус ненавидів те, наскільки сильно йому хотілося просто притягнути Дарена до себе й переконатися, що той справді живий.
Замість цього він підвівся.
— Швидка вже їде. Ти поїдеш до лікарні.
— Ні.
Маркус повільно повернув голову.
— Що ти сказав?
— Я сказав, що не поїду до лікарні, поки не розповім, що знайшов.
— Ти зараз не в тому становищі, щоб торгуватися.
— А ти зараз не в тому становищі, щоб ігнорувати докази.
— Дарене!
— Я знайшов зачіпку, Маркусе!
На кілька секунд у коридорі запала тиша.
Маркус дивився на нього так, ніби намагався вирішити, чи варто ще раз накричати, чи простіше власноруч відвезти його до лікарні й прикувати до ліжка.
— Говори, — нарешті наказав він. — І якщо це виявиться ще одна твоя геніальна теорія, я особисто простежу, щоб наступний місяць ти займався виключно паперовою роботою.
Дарен кволо всміхнувся.
— Ось тепер я впізнаю свого начальника.
— Дарене.
— Добре. Зараз усе розповім.